Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Незважаючи на це, я написав [464] про свою Кицькиць ще кілька віршів, і вони звучали тим краще, тим правдивіше, чим гучнішими словами я змальовував свою мрійливу ніжність, чим вищий брав тон, аж поки мені здалося, що я досяг найвищої вершини. Наостанці я присвятив своїй коханій ще одну грубу книжку, отже, з літературно-естетичного погляду зробив усе, що можна вимагати від чесного, щиро закоханого кота. А втім, ми, себто я і моя Кицькиць, вели по-домашньому спокійне, щасливе життя на солом'яній маті під дверима в мого господаря. Та хіба в цьому світі щастя може довго тривати? Незабаром я помітив, що Кицькиць часто в моїй присутності буває неуважна, що вона, коли я з нею розмовляю, відповідає щось навмання, що з уст її злітають глибокі зітхання, що співає вона тільки смутні любовні пісні. Врешті вона стала зовсім млява й наче хвора. Коли я питав, що з нею, вона лише гладила мене по щоках і відповідала: "Нічого, анічогісінько, любий мій, добрий татку". Та все це мені не подобалось. Часто я даремно чекав її на маті, даремно шукав у льоху й на горищі, а коли знаходив і лагідно дорікав їй, вона виправдувалась тим, що її здоров'я вимагає довгих прогулянок і що один лікар-кіт навіть рекомендував їй поїхати на води. Це також не подобалось мені. Видно, вона відчувала моє приховане невдоволення й намагалася задобрити мене пестощами, але в тих пестощах теж було щось дивне, що охолоджувало мене замість розпалювати, і знову ж таки це мені не подобалось. Я не здогадувався, що така поведінка моєї Кицькиць має особливі причини, відчував тільки, що поступово в моєму серці згасла остання іскра кохання до прекрасної супутниці в житті і що поряд із нею мене опадає смертельна нудьга. Тоді я пішов своїм шляхом, а вона своїм; коди ж ми випадково сходились на маті, то ласкаво дорікали одне одному, ставали ніжним подружжям і вихваляли свій домашній затишок.

Якось мене відвідав у господаревій кімнаті чорний бас. Він почав говорити недомовками, тоді раптом навпростець запитав, як ми живемо з Кицькиць, одне слово, я зрозумів, що в нього щось лежить на серці і він хоче мені відкрити його. Нарешті все з'ясувалося. Один юнак, що служив раніше в армії, повернувся додому і жив у сусідстві на невеличку пенсію, яку йому риб'ячими кістками й недоїдками викидав господар харчівні, що теж там жив. Той юнак був чудової статури, дужий, як Геркулес, до того ж ходив у розкішному чужоземному мундирі чорно-сіро-жовтих кольорів, [465] з почесним орденом Смаженого сала на грудях, якого він отримав за відвагу, виявлену під час звільнення від мишей цілої комори, в чому йому допомагало кілька товаришів. На того кота задивлялися всі навколишні дівчата й молодиці, їхні серця починали стукотіти дужче, коли він з'являвся, зухвалий і відважний, високо тримаючи голову й кидаючи навколо себе вогнисті погляди. Отож він, як запевняв чорний кіт, закохався в мою Кицькиць, і вона відповідала йому взаємністю; тепер уже напевне відомо, що вони кожної ночі потай сходились на побачення за димарем або в льоху.

— Мені дивно, — сказав чорний кіт, — мені дивно, дорогий друже, що ви, такий прозірливий, давно цього не помітили. Але закохані чоловіки часто бувають сліпі, і мені прикро, що я, як ваш приятель, мушу відкрити вам очі, бо знаю, що ви закохані по самі вуха в свою незрівнянну дружину.

— О Муцію (так звався чорний кіт), о Муцію! — вигукнув я. — Чи кохаю я, дурний, ту прекрасну зрадницю? Я молюся на неї, я належу їй душею і тілом! Ні, вона не могла такого зробити, моє вірне серденько! Муцію, чорний наклепнику, ось тобі винагорода за твій ганебний вчинок!

Я підняв лапу з випущеними пазурами, але Муцій приязно глянув на мене і спокійно повів далі:

— Не гарячкуйте, голубе. Вам випала така сама доля, як багатьом достойним чоловікам, скрізь панує ганебна невірність і, на жаль, найбільше серед нас, котів.

Я опустив підняту лапу, кілька разів підстрибнув, ніби у великому розпачі, а потім люто закричав:

— Невже це можливе? Невже це можливе? Небесні сили! Земле! Що згадати ще треба? Пекло? І хто мені таке заподіяв? Чорно-сіро-жовтий кіт! І як вона, моя люба дружина, завжди вірна й ласкава, могла так підступно обдурити того, хто, заколисаний солодкими любовними мріями, часто спочивав на її грудях? О, лийтеся, сльози, лийтеся через невдячну жінку! Ох, сто чортів йому в печінки, куди це годиться, хай його дідько вхопить, того строкатого негідника за димарем!

— Заспокойтесь, — сказав Муцій, — прошу вас, заспокойтесь! Вас надто розлютило несподіване горе. Як щирий приятель, я більше не буду заважати вашому приємному розпачеві. Коли ви з невтішного жалю захочете вкоротити собі віку, я можу забезпечити вас чудовою щурячою отрутою, хоч ні, я не зроблю цього, адже ви такий милий, чарівний [466] кіт, було б страшенно шкода вашого молодого життя. Знайдіть якусь розраду, відпустіть Кицькиць, на світі, крім неї, є стільки гарненьких кішок! До побачення, друже!

І Муцій вибіг у відчинені двері.

Коли я, тихо лежачи під грубою, добре подумав про те, що мені розповів Муцій, то відчув, ніби в душі моїй ворухнулося щось схоже на таємну радість. Тепер я знав, що діється з Кицькиць, і муки непевності скінчилися. А проте задля пристойності я виявляв належний відчай, і, як мені здавалося, та сама пристойність вимагала, щоб я добре надухопе-лив чорно-сіро-жовтого нахабу.

Уночі я вистежив закохану пару за димарем і, крикнувши: "Ох ти, сатанинське поріддя, мерзенний зраднику!" — люто накинувся на свого суперника. Та він, переважаючи мене силою, в чому я, на жаль, надто пізно пересвідчився, схопив мене й так почав гамселити, що з мене полетіли жмути шерсті, потім швидко гайнув геть. Кицькиць лежала непритомна, та коли я наблизився до неї, спритно схопилась на ноги і, як і її коханець, чкурнула на горище.

Безсилий, з закривавленими вухами, я сповз униз до свого господаря, проклинаючи себе за те, що надумав захищати свою честь; тепер я зовсім не вважав ганьбою відступити Кицькиць чорно-сіро-жовтому.

— Яка жорстока доля! — міркував я. — Через моє чисте, романтичне кохання мене пхнули в канаву, а подружнє щастя не дало мені нічого, крім доброї прочуханки.

Другого ранку я страшенно здивувався, коли, вийшовши з кімнати свого господаря, побачив на маті Кицькиць.

— Любий Муре, — спокійно, ласкаво озвалась вона, — мені здається, що я вже не кохаю тебе так палко, як кохала раніше, і це мене дуже засмучує.

— О дорога Кицькиць, — ніжно відповів я, — твої слова крають мені серце, але мушу визнати, що відколи відбулися певні події, я також збайдужів до тебе.

— Не ображайся, — повела вона далі, — не ображайся, милий друже, але мені здається, що я давно вже терпіти тебе не можу.

— Сили небесні! — захоплено вигукнув я. — Яка спорідненість душ! Я відчуваю те саме.

Дійшовши таким чином згоди, що ми одне одного терпіти не можемо й мусимо розлучитись навіки, ми якнайніжніше обнялися і ревно заплакали з радощів і захвату. [467]

Потім ми розлучились; кожне з нас було переконане, що друге має велику, шляхетну душу, і ми вихваляли одне одного всім, хто тільки хотів слухати.

— І я бував в Аркад ії! — вигукнув я і з ще більшим, ніж раніше, запалом узявся до мистецтв та наук.

(А. м.) — Признаюся вам, — сказав Крейслер, — так, признаюся вам щиро: цей спокій здається мені страшнішим за найбільшу бурю. Це глуха, гнітюча тиша перед нищівною бурею, що налягла на цілий двір, який князь Іреней виставив на оглядини, мов альманах форматом duodecimo(1) із золотими берегами. Але дарма ясновельможний володар, наче другий Франклін, ненастанно влаштовує бучні бенкети, немов громовідводи, блискавка однаково вдарить і, може, навіть обсмалить його парадні шати. Це правда, князівна Гедвіга тепер уся просвітліла, її можна порівняти з чистим звучанням ясної мелодії, яка прийшла на зміну шаленим, тривожним акордам, що впереміш виривалися з її зранених грудей, проте... Ну от! Гедвіга, погідна і приязна, гордовито виступає поряд з бравим неаполітанцем, який веде її під руку, а Юлія чарівно всміхається йому і слухає компліменти, які княжич, не зводячи очей з нареченої, вміє спрямувати так спритно, що вони рикошетом влучають у її юну, недосвідчену душу. Навіть якби ця небезпечна зброя була націлена просто в Юлію, то не влучала б так точно, як тепер. Але ж Бенцон розповідала мені, начебто Гедвіга спершу злякалась цього monstro turchino, та й спокійній Юлії, лагідній, невинній дитині, цей видженджурений general en chef(2) видався гидким василіском. О, ви не помилялися, чутливі душі! Хіба я, в біса, не читав у "Всесвітній історії" Баумгартена, що змій, який позбавив нас раю, хизувався в золотій лусці? Я пригадую це, коли дивлюся на вигаптуваного золотом Гектора. До речі, Гектором звали також одного дуже достойного бульдога, який любив мене і був безмежно відданий мені. Я б хотів, щоб той пес був зі мною, я б його нацькував на його вельможного тезку, хай би він схопив за поли княжича, що, набундючившись, красується між двома милими дівчатами! Або ви скажіть мені, майстре, — адже ви знаєте всілякі штуки, — скажіть мені, як би його при потребі обернутись в осу! Я б доти жалив того вельможного пса, доки збив би з нього прокляту пиху! [468]

(1) В дванадцяту частку аркуша (лат.).

(2) Полководець (франц.).

— Я дав вам, — сказав майстер Абрагам, — я дав вам вибалакатись, Крейслере, а тепер питаю, чи захочете ви вислухати мене спокійно, коли я відкрию вам дещо таке, що підтвердить ваші передчуття?

— Хіба я, — відповів Крейслер, — хіба я не солідний капельмейстер? Я маю на думці не філософське значення цього слова, тобто я не постулюю свого "я" як капельмейстер, а просто посилаюсь на свою моральну здатність зберігати спокій у пристойному товаристві й не крутитись, коли мене кусає блоха.

— Ну то знайте, — повів далі майстер Абрагам, — то знайте, Крейслере, що один незвичайний випадок дав мені змогу глибше зазирнути в життя княжича. Ви маєте рацію, коли порівнюєте його з райським змієм. Під гарною оболонкою — цього в нього не відбереш — схована отруйна розбещеність, я б навіть сказав підлість. Так, він задумав підлоту, із багато чого, що тут відбувалося, я довідався, що він обрав своєю жертвою милу Юлію.

— Он що! — вигукнув Крейслер і забігав по кімнаті.