Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей

Бо ті носять обрану даму в серці, їм більше нічого не треба, аби тільки прославляти її піснями, віршами, картинами, їхнє вишукане поклоніння можна порівняти із взірцевою галантністю лицарів, воно навіть невинніше за лицарське, бо музиканти не такі кровожерні, як лицарі, що на славу дами серця спроваджували на той світ найдостойніших людей, коли не було під рукою велетня чи дракона. [428]

— Ні, — вигукнула князівна, ніби прокинувшись зі сну, — ні, не може бути, щоб у грудях чоловіка міг запалати такий чистий жертовний вогонь! Хіба чоловіче кохання — не підступна зброя, якою він користується, щоб осягти перемогу, шо занапащає жінку, але й самому йому не дає щастя!

Крейслера вельми вразив такий дивний погляд сімнадцятирічної чи вісімнадцятирічної князівни, і він хотів щось заперечити, коли це відчинилися двері і зайшов княжич Ігнатій.

Капельмейстер зрадів, що скінчиться їхня з князівною розмова, яку він дуже вдало порівняв з добре зладнаним дуетом, де кожен голос повинен лишатися вірним своєму власному характерові. Тим часом як князівна трималася сумного адажіо і тільки деколи вставляла мордент чи коротеньку трель, сам він, першорядний buffo і чисто комічний співак, перебивав її безліччю коротких нот parlando(1), тож композицію в цілому і виконання можна було назвати шедевром, і йому найдужче хотілося б почути князівну й себе самого десь із ложі або з пристойного місця в партері.

(1) Речитативу (італ.).

Отже, до кімнати зайшов, схлипуючи, заплаканий княжич Ігнатій із розбитою чашкою в руці.

Треба пояснити, що хоч княжичеві давно минуло двадцять років, він ніяк не міг розлучитися з улюбленими розвагами дитячих років. Найдужче йому були до вподоби гарні чашки, якими він у свій спосіб розважався: годинами розставляв їх рядком на столі, щоразу інакше — то жовту біля червоної, то червону біля зеленої і т. д. Розставляючи їх, він простодушно, щиро радів, наче весела, задоволена дитина.

Шкоду, яка довела його до плачу, зробив маленький мопс, що зненацька стрибнув на стіл і скинув на підлогу найкращу чашку.

Князівна пообіцяла, що постарається замовити йому з Парижа чашку найновішого взірця. Княжич заспокоївся і радісно всміхнувся. Він, мабуть, аж тепер помітив капельмейстера й запитав його, чи в нього також є багато гарних чашок. Крейслер уже знав від майстра Абрагама, як треба було відповідати на це запитання, отже, сказав, що, звичайно, таких гарних чашок, як у його вельможності, він не має, та й не може мати, бо не може витрачати на них стільки грошей, як його вельможність.

— От бачите, — мовив Ігнатій, дуже задоволений, — от бачите, я княжич і можу мати скільки завгодно гарних чашок, [429] а ви не можете, бо ви не княжич, а тому що я напевне княжич, то гарні чашки...

Чашки і княжичі, княжичі й чашки переплутувалися в мові Ігнатія, дедалі незрозумілішій, а сам він сміявся і з великої радості підстрибував та плескав у долоні. Гедвіга почервоніла й опустила очі. Вона соромилася свого недоумкуватого брата і боялася, хоч, звичайно, дарма, що Крейс-лер почне брати його на глузи. Але капельмейстер був у такому настрої, що княжичева недоумкуватість, як прояв справжнього божевілля, викликала в нього тільки жаль. Але це не зменшувало, а ще збільшувало напруження. Щоб відвернути увагу бідолахи від тих злощасних чашок, князівна попросила його впорядкувати невеличку підручну бібліотеку, розміщену у вишуканій стінній шафі. Це цілком задовольнило княжича; радісно сміючись, він відразу почав витягати гарно оправлені книжки, складати їх за форматом і ставити золотими берегами назовні так, щоб вони утворювали суцільну блискучу смугу, чим він неабияк тішився.

До кімнати вскочила панна Нанетта й крикнула:

— Князь! Князь із княжичем!

— Боже мій, — злякалася князівна, — в якому я туалеті! Ми справді забалакалися з вами, Крейслере, не думаючи про те, що час не стоїть на місці. Я про все забула — про себе, про князя й княжича.

Вона разом з Нанеттою зникла в сусідній кімнаті. Княжич Ігнатій і далі складав книжки, ні на що не звертаючи уваги.

Під'їхала князівська карета, і коли Крейслер спустився вниз до парадних сходів, обидва скороходи в лівреях щойно зіскочили з лінійки. Цю обставину треба пояснити докладніше.

Князь Іреней не хотів відступати від давніх звичаїв, і навіть тепер, коли вже перед кіньми не бігли, мов зацьковані звірі, прудконогі блазні в строкатих куртках, серед численної челяді князя всіх родів і рангів було й два скороходи, гарні, пристойні чоловіки, вже літні, тілисті, що через сидячий спосіб життя інколи скаржилися на нестравність шлунку. Адже князь був надто людяний і не вимагав від жодного зі своїх слуг, щоб той часом ставав гончаком чи бодай веселим дворовим собакою, та з поваги до етикету під час парадних виїздів князя скороходам доводилось їхати попереду на цілком пристойній лінійці і, коли було треба, наприклад, там, де збиралось [430] кілька роззяв, ледь помахувати ногами, вдаючи, ніби вони й справді біжать. То було приємне видовище.

Отже, скороходи щойно зіскочили з лінійки, камергери зайшли в парадні двері, а за ними рушив князь Іреней у супроводі показного юнака в розкішному мундирі неаполітанської гвардії із зірками й хрестами на грудях.

— Je vous salue, monsieur de Krosel(1), — сказав князь, побачивши Крейслера.

(1) Вітаю вас, пане де Крезель (франц.).

Він казав "Крезель" замість "Крейслер", бо в особливо врочистих випадках говорив по-французькому і не міг тоді пригадати жодного німецького прізвища. Чужий княжич — бо панна Нанетта, мабуть, мала на думці цього показного юнака, коли крикнула, що приїхав князь із княжичем, — проходячи, недбало кивнув Крейслерові головою, а таку манеру вітатися капельмейстер терпіти не міг навіть у най-вельможніших осіб. Тому він уклонився до самої землі, й так кумедно, що товстий гофмаршал, який взагалі вважав Крейслера за відчайдушного жартуна і брав за жарт усе, що той робив чи казав, не втримався і стиха захихотів. Молодий княжич зиркнув на Крейслера чорними, блискучими очима, буркнув крізь зуби: "Блазень!" — і швидко пішов за князем, який велично, а проте ласкаво оглядався на нього.

— Як на італійського гвардійця, — сказав Крейслер гофмаршалові, голосно сміючись, — той ясновельможний добродій досить добре розмовляє по-німецькому. Передайте йому, ваша вельможність, що я в подяку за це можу йому відповісти добірною неаполітанською говіркою, причому не плутатиму її з вишуканою римською, а тим паче із грубим венеціанським жаргоном комедії масок Гоцці, — одне слово, що я не осоромлюся. Скажіть йому, ваша вельможність...

Та його вельможність уже брався сходами, високо звівши плечі, мов бастіони чи редути для захисту вух.

Під'їхала князівська карета, в якій Крейслер звичайно їздив до Зіггартсвайлера, старий єгер відчинив дверці й запитав, чи пан капельмейстер не зводить сісти. Тієї миті повз них пробіг кухарчук, обливаючись слізьми й вигукуючи:

— Ох, яке лихо! Яке лихо!

— Що сталося? — крикнув йому навздогінці Крейслер.

— Біда сталась, — відповів кухарчук і ще дужче заплакав. — у кухні лежить старший кухар і хоче загнати собі в живіт кухонного ножа з горя й відчаю, бо ясновельможний [431] пан раптом звелів готувати вечерю, а немає устриць для італійського салату. Він хотів би поїхати до міста, та пан обер-штальмейстер не дозволяє запрягати коней без наказу ясновельможного пана.

— Цій біді можна зарадити, — мовив Крейслер. — Нехай пан старший кухар сідає в цю карету і в Зігтартсвайлері роздобуде найкращих устриць, а я прогуляюсь туди пішки.

На цьому слові він швидко рушив до парку.

— Велика душа!.. Шляхетне серце!.. Добрий пан! — зворушено вигукував йому навздогінці старий єгер зі сльозами на очах.

Далекі гори охопило вже полум'я вечірньої заграви, і золотавий відблиск її, пробиваючись крізь дерева та крізь кущі, перебігав по лупі, ніби його підганяв вечірній вітерець, що раптом зашелестів у листі.

Крейслер зупинився посеред мосту, перекинутого через широкий рукав озера до рибальської хатини, і задививсь у воду, на таємничій, мерехтливій гладіні якої віддзеркалювався парк з мальовничими купками дерев, а над ним — Гаєрштайн, що його вершину, наче химерна корона, увінчували білясті руїни. Приручений лебідь, що відгукувався на ім'я Бланш, хлюпався в озері, гордовито згинаючи прекрасну шию і б'ючи блискучими крильми.

— Бланше! Бланше! — гукнув Крейслер, простягаючи до нього руки. — Заспівай свою лебедину пісню, не вір, що після цього тобі доведеться померти! Тільки, співаючи, пригорнися до моїх грудей, тоді твої найпрекрасніші звуки стануть моїми і тоді лише я загину від палкої туги, а ти й далі житимеш, і далі кохатимеш, і далі гойдатимешся на хвилях!

Крейслер і сам не знав, що його так глибоко схвилювало. Він сперся на поруччя й несамохіть заплющив очі. Тієї миті він почув Юліїн спів, і невимовно солодка туга стиснула йому серце.

На небі з'явились темні хмари й кинули широкі тіні на гори й ліс, немов чорні покривала. На сході глухо загримів грім, дужче зашелестів вечірній вітер, гучніше задзюрчали струмки. Часом, немов далекий голос органа, долинали акорди еолової арфи. Нічне птаство злякано знялося вгору і з пронизливим криком загубилось у гущавині.

Крейслер отямився від задуми й побачив у воді своє темне віддзеркалення. Йому здалося, наче з глибини на нього дивиться божевільний художник Етлінгер. [432]

— Агов! — гукнув він униз. — Агов, це ти, мій двійнику, мій добрий товаришу? Слухай-но, голубе, як на художника, що трохи схибнувся, що в своїй надмірній гордині захотів замість оливи скористатися князівською кров'ю, ти досить пристойний на вигляд. Я навіть ладен повірити, любий Етлін-гере, що ти просто дурив ясновельможну родину своїми божевільними витівками. Чим довше я на тебе дивлюся, тим виразніше бачу твої вишукані манери, і якщо ти хочеш, я переконаю княгиню Марію, що, коли судити з твоєї постави у воді, ти був значною особою і вона може не вагаючись віддати тобі своє серце. Та коли ти, друже, захочеш, щоб княгиня й тепер була така, як на твоєму портреті, то тобі доведеться наслідувати приклад одного князя-дилетанта: він, щоб бути схожим на свої портрети, підмальовував їх під себе.