Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Але й тут, на даху, мене не полишали жахливі прояви потворного світського життя, в яке я сам ускочив. Не встиг я озирнутися, як із димаря вилізла одна з тих почвар, що їх люди звуть сажотрусами. Тільки-но той чорнопикий бешкетник помітив мене, як зразу ж зарепетував: "Дзу, коте!" — і шпурнув у мене мітлою. Ухиляючись від удару, я стрибнув на сусідній дах і подряпався вниз по ринві. Хто опише мій радісний подив, мою щасливу розгубленість, коли я побачив, що опинився на будинку свого доброго господаря! Я спритно перелазив від одного слухового віконця до другого, але всі вони були зачинені. Тоді я підвищив голос, та дарма, ніхто мене не почув. Тим часом із охопленого полум'ям будинку валували вгору хмари диму, сичали струмені води, безліч голосів навперейми щось кричали, пожежа, видно, ставала ще загрозливішою. Та ось відчинилось слухове віконце, і з нього визирнув майстер Абрагам у жовтому халаті.
— Муре, мій любий котику, Муре, ось де ти сидиш! Злазь-но, злазь, сіренький! — радісно вигукнув він, побачивши мене.
Я також не пропустив нагоди всіма приступними мені способами показати йому й свою радість; отже, ми відсвяткували чудову хвилину зустрічі. Господар почав мене гладити, коли я стрибнув до нього на горище, і від задоволення я ласкаво, солодко замурчав, чи, як кажуть, ніби на глум, деякі люди, запряв. [415]
— Xa-xa-xa, — засміявся господар, — ха-ха-ха, ти, голубе, певне, радий, що повернувся з далеких мандрів додому, і не бачиш, яка над нами нависла небезпека. Далебі, я б сам хотів бути, як ти, щасливим, невинним котом, якому начхати на пожежу й пожежників, бо в нього не згорить ніяке рухоме майно, адже єдина рухомість, якою володіє його безсмертний дух, — це він сам!
З цими словами господар узяв мене на руки й спустився вниз до кімнати.
Не встигли ми зайти, як туди ж убіг професор Лотаріо і ще двоє чоловіків.
— Прошу вас, — вигукнув професор, — ради бога, прошу вас, майстре! Ви в страшній небезпеці, вогонь перекинувся вже на ваш дах. Дозвольте, ми винесемо ваші речі!
Господар дуже сухо пояснив йому, що в такій небезпеці надмірна старанність друзів може дати більше шкоди, ніж сама небезпека, бо те, що вдається врятувати від вогню, переважно летить до біса, хоч і в делікатніший спосіб. Він сам колись, як його приятелеві загрожувала пожежа, з найкращих міркувань викидав у вікно чимало коштовної китайської порцеляни, аби вона тільки не згоріла. Але він буде вдячний їм, якщо вони, не хапаючись, складуть у скриню три нічні ковпаки, кілька сірих сурдутів та деяке інше вбрання, особливо вважаючи на шовкові панталони, і ще трохи білизни, а книжки й рукописи хай спакують у два кошики, тільки щоб ані пальцем не торкались машин. І аж як уже займеться дах, він покине будинок зі своїм рухомим майном.
— Але найперше, — закінчив він, — але найперше хай я нагодую і напою свого підсусідка й товариша, який щойно повернувся з мандрів стомлений і виснажений. А тоді вже порядкуйте собі.
Усі весело засміялися, здогадавшись, що господар має на думці мене.
їжа мені дуже смакувала, отже, мої найкращі надії, які я виливав на даху тужливими солодкими звуками, цілком збулися.
Коли я попоїв, господар посадовив мене в кошик, а поряд, де ще було місце, поставив мисочку з молоком і дбайливо закрив кошика.
— Сиди тихо, — мовив він, — сиди тихо, котику, в цьому темному прихистку і, щоб не нудно було, хлебчи свій улюблений напій, бо якщо ти вискочиш і почнеш вештатись по кімнаті, то наші рятівники в поспіху неодмінно розтопчуть [416] тобі хвіст і лапи. Коли доведеться тікати, я сам винесу тебе звідси, щоб ти знов не заблукав, як уже раз було. Ви не повірите, — звернувся господар до професора та його товаришів, — ви не повірите, шановні панове й помічники в біді, який цей сірий добродій у кошику розумний, незвичайний кіт. Послідовники натураліста Галля запевняють, що навіть досить виховані коти, обдаровані такими чудовими рисами, як жадоба вбивства, потяг до крадіжки, лукавство і т. д., цілком позбавлені почуття орієнтації на місці, тож, раз заблукавши, вони ніколи не знайдуть домівки, але мій Мур — блискучий виняток серед них. Кілька днів тому я виявив, що він пропав, і щиро сумував за ним, а сьогодні він раптом повернувся, і я маю підстави припускати, що він навіть скористався дахами, як найприємнішим шляхом для прогулянок. Він, добра душа, довів не тільки свою кмітливість і розум, а й прихильність до господаря, за що я його ще дужче полюбив.
Мене страшенно втішила господарева хвала, я не без внутрішнього вдоволення усвідомив свою перевагу над усім котячим родом, над силою-силенною заблуканих котів, позбавлених почуття орієнтації на місці, і здивувався, що досі сам не завважив цієї особливої здатності свого розуму. Правда, я пам'ятав про те, що, власне, це юний Понто вивів мене на потрібну дорогу, а сажотрусова мітла спрямувала на потрібний дах, та однаково не мав сумніву щодо своєї прозірливості і справедливості господаревих слів. Як уже сказано, я відчував свою внутрішню потугу, і це відчуття було запорукою, що господар недарма хвалив мене. Незаслужена хвала дає багато більшу втіху, ніж заслужена, і той, кого хвалять, багато дужче пишається нею, ніж заслуженою, — таке я десь читав чи, може, чув, але це стосується тільки людей, мудрі коти не здатні на таку дурість, я твердо переконаний, що знайшов би дорогу додому без Понто й сажотруса і що обидва вони тільки сплутали мені правильний хід думок. Ту дещицю життєвої мудрості, якою так пишався юний Понто, я міг би здобути і в інший спосіб, хоч різні пригоди, які я пережив з люб'язним пуделем, тим aimable roue(1), дали мені добрий матеріал для листів друзям, у форму яких я втілив свої враження від подорожі. Ті листи з успіхом могли б бути надруковані в усіх ранкових і вечірніх газетах, в усіх світських і незалежних часописах, бо в них [417] дотепно й глибокодумно змальовані найблискучіші сторони мого "я", а що може бути цікавіше для будь-якого читача? Проте я знаю наперед, що панове редактори й видавці запитають: "Хто такий цей Мур?" — а дізнавшись, що я кіт, хоч навіть найдосконаліший на світі, зневажливо відмахнуться: "Кіт, а преться в письменники!" І навіть якби я володів гумором самого Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, — про них я чув чимало доброго, мабуть, вони непогано писали для людей, та обидва вже померли, що для кожного письменника й поета, який мріє про безсмертя, дуже ризикована річ, — отже, кажу, якби я навіть володів гумором Ліхтенберга і глибиною думки Гамана, однаково мені повернули б рукопис, бо де ж бачено, щоб котячі пазурі опанували вишуканий стиль! Отака справедливість! О упередження, кричуще упередження, як же ти глибоко сидиш у людях, а надто в тих, що звуться видавцями!
(1) Милим пройдисвітом (франц.)
Професор і ті, що з ним прийшли, зчинили навколо мене жахливий рейвах, на мій погляд, цілком даремно, якщо їм треба було спакувати всього лише нічні ковпаки й сірі сурдути.
Раптом знадвору хтось гукнув:
— Будинок горить!
— Ого-го, — мовив майстер Абрагам, — якщо так, то мені треба самому глянути, що там робиться. Не хвилюйтесь, панове, коли виявиться, що небезпека справді близько, я вернуся і ми спакуємось.
З цими словами він залишив кімнату.
Я в своєму кошику весь похолов. Шалений галас, дим, що почав проникати до кімнати, — все збільшувало мій страх. У голову мені почали закрадатися чорні думки. Що, коли господар забуде про мене і мені доведеться ганебно загинути в полум'ї! У животі в мене, мабуть, з великого страху почало неприємно пощипувати. "А що як зло замислив мій господар, — думав я, — із заздрощів до знань моїх великих й навік мене в цей кошик запроторив, щоб спекатися тяга-ру й мороки? 1 що як білий цей напій — отрута, яка несе мені загибель певну?" Незрівнянний Муре, навіть у хвилину смертельного страху ти думаєш ямбами, не пропало безслідно те, що ти колись вичитав у Шекспіра-Шлегеля!
Нарешті майстер Абрагам просунув голову в двері і сказав:
— Небезпека минула, панове! Сідайте спокійно до столу і випийте пляшку чи дві вина, воно в стінній шафі. А я ще ненадовго полізу на дах і добре його поллю. Але стривайте, спершу треба поглянути, що робить мій котик. [418]
Господар зайшов усередину, підняв накривку з кошика, де я сидів, ласкаво озвався до мене, спитав, як я себе почуваю і чи не бажаю з'їсти ще одну печену пташку. У відповідь я кілька разів ніжно нявкнув і вдоволено потягся. Він цілком слушно зрозумів усе це як ознаку того, що я не голодний і хочу поки що посидіти в кошику, тому знов накрив його.
Тепер я остаточно переконався, що майстер Абрагам прихильний до мене і бажає мені добра. Може, мені було б і соромно за свої негарні підозри, якби я не вважав, що розумному взагалі сором не до лиця. "Зрештою, — подумав я, — і той безмежний страх, що я пережив, і та підозра, знову ж таки, викликана страхом перед найгіршим, — не що інше, як поетичні мрії, властиві геніальним юним ентузіастам, вони їм конче потрібні, як п'янкий опій".
Ця думка мене цілком заспокоїла.
Тільки-но господар вийшов з кімнати, як я побачив крізь щілину в кошику, що професор недовірливо глянув у мій бік і підморгнув своїм друзям, наче хотів їм сказати щось важливе. Потім вів заговорив так тихо, що я не почув би жодного слова, коли б небо не обдарувало мої шпичасті вуха незвичайно гострим слухом.
— Знаєте, що мені зараз кортить зробити? Я б оце підійшов до кошика, відкрив його і вгородив би оцього гострого ножа в горлянку тому проклятому котюзі, який сидить там і, мабуть, нахабно й самовдоволено кепкує з нас.
— Що з вами сталося? — вигукнув один із його друзів, — що з вами сталося, Лотаріо? Вбити такого гарного кота, улюбленця нашого майстра? І чого ви розмовляєте так тихо?
Професор так само пошепки пояснив їм, що я все розумію, що я вмію читати й писати, що майстер Абрагам у якийсь незбагненний, справді таємничий спосіб познайомив мене з науками так, що я тепер уже, як йому сказав пудель Понто, пишу прозу і складаю вірші й що все це лукавий майстер влаштував з єдиною метою: щоб поглумитися з найславетніших учених і поетів.
— О, — казав Лотаріо, насилу стримуючи лють, — о, я вже бачу, як майстер Абрагам, що й так користується у великого князя безмежною довірою, доб'ється з допомогою Цього злощасного кота всього, чого захоче.
