Життєва філософія кота Мура - Гофман Ернст Теодор Амадей
Та бестія стане magister legens(1), отримає ступінь доктора і кінець кінцем як професор естетики читатиме лекції про Есхіла, Корнеля й [419] Шекспіра! Я аж тіпаюся з люті! Той кіт запустить мені пазурі в саме нутро, а вони в нього падлючі!
(1) Магістром, що має право читати лекції (лат.).
Усіх страшенно вразили слова Лотаріо, професора естетики. Один із його друзів висловив думку, що кіт не може навчитися читати й писати, бо ці першооснови всіх наук вимагають певної спритності, на яку здатна тільки людина, певного вміння думати чи, інакше б сказати, розуму, що не завжди є навіть у людини, вінця природи, а що вже хотіти від бездумної тварини.
— Любий мій, — втрутився в розмову інший, як мені здалося з кошика, дуже поважний чоловік, — любий мій, що ви звете "бездумною твариною"? Бездумних тварин не буває. Часто, поринувши в тихе самоспоглядання, я сповнююсь глибокої пошани до віслюків та інших корисних тварин. І не розумію, чому будь-яка симпатична домашня тварина, щасливо обдарована хистом, не могла б навчитись читати й писати? Навіть більше, чому б такій тваринці не стати вченим або поетом? Хіба не було таких прикладів? Я вже не кажу про "Тисячу й одну ніч" — найкраще історичне джерело, вірогідність якого не підлягає сумнівові, але згадайте, шановний, Кота в чоботях, надзвичайно шляхетного, обдарованого розумом, ґрунтовно освіченого кота.
Потішений цією хвалою котові, що, як мені підказав мій непомильний внутрішній голос, напевне був моїм гідним предком, я не втримався і двічі або й тричі досить голосно чхнув. Промовець відразу замовк, і всі боязко втупились у мій кошик.
— Contentement, mon cher!(1) — нарешті гукнув той поважний чоловік, який щойно говорив, і повів далі: — Якщо я не помиляюся, шановний естетику, ви згадували про якогось пуделя Понто, що зрадив вам таємницю наукових і поетичних вправ кота. Це нагадує мені чудового Берганцу Сер-вантеса, про дальшу долю якого розповідає одна нова, надзвичайно цікава книжка. Той пес також може бути переконливим прикладом того, що в тварин є природні здібності і хист до наук.
(1) На здоров'я, любий! (франц.)
— Дозвольте, — мовив його товариш, — дозвольте, любий друже, що за дивні приклади ви нам наводите? Адже про собаку Берганцу розповідає Сервантес, що, як усім відомо, писав романи, а історія про Кота в чоботях — просто дитяча казка, яку, щоправда, пан Тік переповів так яскраво, [420] що можна з дурного розуму й справді повірити в неї. Отже, ви посилаєтесь на двох письменників, наче вони солідні природознавці й психологи, а вони ж тільки поети, запеклі фантасти, та й годі, що вигадують і оповідають нам самі лише небилиці. Ну скажіть, як ви, розумний чоловік, можете посилатись на письменників, щоб довести те, що цілком суперечить здоровому глуздові? Лотаріо — професор естетики, йому інколи можна переступити межу, але ви...
— Стривайте, — перебив його поважний, — стривайте, шановний, не гарячкуйте. Подумайте спокійно, і ви згодитесь, що коли йде мова про дивовижне, неймовірне, треба звертатися саме до письменників, бо звичайні історики в ньому нічогісінько не тямлять. Авжеж, навіть якщо дивовижне впорядковують, відповідно оформляють і подають як чисту науку, то й тоді докази для будь-яких засад беруть в уславлених поетів, на слова яких можна покластися. Я наведу вам приклад одного відомого лікаря — він вас задовольнить, бо ви сам учений лікар, — отже, я наведу вам приклад одного відомого лікаря, який у своєму науковому описі тваринного магнетизму, бажаючи з'ясувати наш зв'язок зі світом духів і незаперечно довести, що існує дивовижний хист передбачення, посилається на Шіллера та його Вал-ленштейна, який каже: "В житті людському є такі хвилини..." і "Є голоси пророчі, безперечно..." Не пам'ятаю, як там далі. Зрештою, ви можете самі прочитати в трагедії, що там ще про це написано.
— Ха-ха-ха, — засміявся доктор, — ви перескакуєте з одного на друге! Заводите мову про магнетизм і кінець кінцем ладні вже довести, що до всіх див, на які здатен магнетизер, він ще й може навчати обдарованих котів.
— Ну й що ж, — відповів поважний, — ніхто не знає, як магнетизм впливає на тварин. Коти, що вже мають у собі електричні флюїди, як ви зараз переконаєтесь...
Згадавши раптом, як гірко нарікала Міна на такі досліди, що їх провадили над нею, я страшенно перелякався і нявкнув на весь голос.
— Присягаюсь Орком, — вражено вигукнув професор, — присягаюсь Орком з усіма його жахами, що цей клятий кіт чує нас і розуміє нашу розмову! їй-богу, я зараз задушу його своїми руками...
— Немудро, — озвався поважний, — справді немудро, професоре! Я нізащо не дозволю, щоб ви зробили бодай найменшу кривду котові, якого я щиро полюбив, хоч не мав [421] щастя ближче з ним познайомитись. Кінець кінцем аж хочеться спитати вас: може, ви заздрите, що він уміє писати вірші? Принаймні професором естетики той маленький сірий добродій ніколи не стане, можете бути спокійні. Бо хіба не записано чорним по білому в старих, мов світ, академічних статутах, що, з огляду на чимраз частіші зловживання, надалі заборонено допускати віслюків до професури, і хіба ця постанова не поширюється на всі види й породи тварин, рахуючи й котів?
— Можливо, — невдоволено відповів професор, — можливо, кіт ніколи не стане ні магістром, ні професором естетики, але рано чи пізно виступить як письменник, своєю незвичайністю, певна річ, зацікавить видавців та читачів і перехопить у нас добрі гонорари...
— Я не бачу, — заперечив поважний, — я не бачу, чому б такому гарному котові, улюбленцеві нашого майстра, не можна було ступити на той шлях, на який юрмами сунуть ті, хто не має до такої діяльності ні снаги, ні покликання. Єдине, що не завадило б зробити, це примусити його обрізати гострі пазурі, і ми, либонь, зараз таки це й зробимо, тоді будемо певні, що, ставши письменником, він не подряпає нас.
Усі вони підвелися. Естетик схопив ножиці. Можете собі уявити моє становище! Я вирішив боронитись, мов лев, від ганьби, яку мені готували; першого, хто наблизився б до мене, я позначив би на весь його вік. Я наготувався до стрибка, тільки-но відкриють кошик.
Тієї миті зайшов майстер Абрагам, і весь мій страх, що доходив уже до розпачу, як рукою зняло. Він відкрив кошика, і я, ще не отямившись як слід, блискавично вискочив звідти й майнув повз господаря під грубу.
— Що знов сталося з моїм котом? — запитав господар, підозріливо дивлячись на гостей, які стояли зніяковілі і, почуваючи себе винними, не знали, що відповісти.
Хоч яке скрутне було моє становище у тій в'язниці, а все ж на душі в мене ставало радісно, коли я вертався думкою до професорових слів про мою гадану кар'єру, тішило мене також те, що в його словах бриніла заздрість. Я вже відчував на голові докторську шапочку і бачив себе на кафедрі! Хіба жадібна до знань молодь не відвідувала б мої лекції найчастіше за всі? Хіба знайшовся б хоч один юнак, вихований у добрих звичаях, який би зле зрозумів прохання професора не приводити на лекції собак? Адже не всі пуделі такі приязні й ласкаві, як мій Понто, особливо не можна вірити [422] мисливським капловухим собакам, які скрізь зчиняють безглузді сварки з найосвіченішими представниками нашого роду і хоч-не-хоч змушують їх у найбезглуздіший спосіб виявляти свій гнів — пирхати, дряпатись, кусатися і т. д. і т. д.
Як же було б прикро,
(А. м.) стосувалося рум'яної фрейліни, що її Крейслер бачив у Бенцон.
— Зробіть мені ласку, — мовила князівна, — зробіть мені ласку, Нанетто, сходіть униз і подбайте, щоб усі гвоздики знесли в мій павільйон, бо челядь так розледачіла, що сама нічого не виконає.
Фрейліна зірвалася на ноги, дуже церемонно вклонилась і швидко вибігла з кімнати, мов пташка, випущена з клітки.
— Я не можу, — звернулася до Крейслера князівна, — я не можу нічого заграти, коли сиджу з учителем не сама, він — мов той священик, якому не боїшся виповісти всі свої гріхи. Взагалі вам, любий Крейслере, наш суворий етикет видасться чудним і обтяжливим: мене скрізь повинні оточувати фрейліни й стерегти, мов іспанську королеву. Принаймні тут, у нашому милому Зіггартсгофі, можна було б мати більшу волю. Якби князь був тепер у замку, я б не зважилась відіслати Нанетту, а вона й сама нудиться під час наших музичних студій, і мене сковує. Почнімо ще раз, тепер має піти краще.
Крейслер, що під час уроків був дуже терплячий, знов почав арію, яку вибрала для вправи князівна. Та хоч як Гед-віга старалася, хоч як їй допомагав Крейслер, вона все збивалася з такту й тону, робила помилку за помилкою, аж поки врешті, спаленівши, схопилася з місця, підбігла до вікна й почала дивитися в парк. Крейслерові здалося, що князівна плаче; цей перший урок і вся ця сцена були йому трохи прикрі. Ну що тут можна зробити? Хіба спробувати вигнати музикою той ворожий, немузикальний дух, який, здається, так знервував князівну? І з-під його пальців полились прекрасні мелодії — найвідоміші, улюблені всіма пісні, які він так майстерно варіював контрапунктними зворотами й мелодійними оздобами, що врешті сам здивувався своїй чудовій грі. Він геть забув про князівну з її арією та нечемною нетерплячкою.
— Який гарний Гаєрштайн у призахідному сонці! — не обертаючись, мовила князівна.
Крейслер саме долав якийсь дисонанс, що його, звичайно, треба було зняти, а тому не міг милуватися з князівною Гаєрштайном у призахідному сонці. [423]
— Чи є де краще місце за наш Зіггартсгоф? — ще голосніше, ніж перше, мовила Гедвіга.
Тепер Крейслерові, після могутнього кінцевого акорду, довелось підійти до князівни і, скоряючись її вимозі, ввічливо підтримати розмову.
— Справді, — сказав він, — справді, ясновельможна князівно, парк чарівний, а особливо мені подобається, що всі дерева вкриті зеленим листям. Мене взагалі дивує і захоплює те, що дерева, кущі й трави зелені, і кожної весни я дякую Всевишньому, що вони знов зеленіють, а не червоніють, бо це зіпсувало б кожний краєвид, такого немає в жодного з найкращих пейзажистів, наприклад, у Клода Лоррена, чи в Берггема, або навіть у Гаккерта, який, правда, трохи припудровує зелень на своїх луках.
Крейслер хотів ще щось казати, та раптом побачив у дзеркальці, повішеному збоку біля вікна, бліде як смерть, дивно змінене обличчя князівни й замовк з ляку, що холодними лещатами стис його серце.
Нарешті князівна порушила мовчанку.
