Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

І mon pere любить її манеру читання. Вона вечорами читає йому вголос. Вона прекрасно читає.

— Ну, а по правді, Marie, тобі, я думаю, важко іноді буває від характеру батька? — раптом запитав князь Андрій.

Княжна Марія спочатку здивувалася, потім злякалася цього питання.

— Мені? ... Мені?! ... Мені важко ?! — сказала вона.

— Він і завжди був крутий; а тепер обтяжливим стає, я думаю, — сказав князь Андрій, мабуть, навмисне, щоб спантеличити або випробувати сестру, так легко відгукуючись про батька.

— Ти всім гарний, Andre, але у тебе є якась гордість думки, — сказала княжна, більше слідуючи за своїм ходом думок, ніж за ходом розмови, — і це великий гріх. Хіба можна судити про батька? Та якби й можна було,— яке інше почуття, крім глибокої поваги, [veneration, ] може збудити така людина, як mon pere? І я так задоволена і щаслива з ним. Я тільки хотіла б, щоб ви всі були щасливі, як я.

Брат недовірливо похитав головою.

— Одне, що важко для мене, — я тобі по правді скажу, Andre, — це образ думок батька в релігійному відношенні. Я не розумію, як людина з таким величезним розумом не може бачити того, що ясно, як день, і може так помилятися? Ось це становить одне моє нещастя. Але і тут останнім часом я бачу тінь поліпшення. Останнім часом його глузування не так уїдливі, і є один монах, якого він приймав і довго говорив з ним.

— Ну, мій друг, я боюся, що ви з монахом даром розтрачуєте свій порох, — глузливо, але ласкаво сказав князь Андрій.

— А! Друже мій. [Аh! mon ami. ] Я тільки молюся Богу і сподіваюся, що Він почує мене. Andre, — сказала вона боязко після хвилини мовчання, — у мене до тебе є велике прохання.

— Що, мій друг?

— Ні, обіцяй мені, що ти не відмовиш. Це тобі не буде коштувати ніяких труднощів, і нічого негідного тебе в цьому не буде. Тільки ти мене втішиш. Обіцяй, Андрійко, — сказала вона, сунувши руку в ридикюль і в ньому тримаючи щось, але ще не показуючи, як ніби то, що вона тримала, і становило предмет прохання і ніби перш отримання обіцянки у виконанні прохання вона не могла вийняти з ридикюля це щось.

Вона боязко, благальним поглядом дивилася на брата.

— Якщо б це і коштувало мені великих зусиль ... — наче здогадуючись, в чому була справа, відповідав князь Андрій.

— Ти, що хочеш, думай! Я знаю, ти такий же, як і mon pere. Що хочеш думай, але для мене це зроби. Зроби, будь ласка! Його ще батько мого батька, наш дідусь, носив у всіх війнах ... — Вона все ще не діставала того, що тримала, з ридикюля. — Так ти обіцяєш мені?

— Звичайно, в чому справа?

— Andre, я тебе благословлю образком, і ти обіцяй мені, що ніколи його не будеш знімати. Обіцяєш?

— Якщо він не в два пуди і шиї не відтягне ... Щоб тобі зробити задоволення ... — сказав князь Андрій, але в ту ж секунду, помітивши засмучений вираз, який прийняло обличчя сестри при цьому жарті, він розкаявся. — Дуже радий, справді дуже радий, мій друг, — додав він.

— Проти твоєї волі Він врятує і помилує тебе і оберне тебе до Себе, бо в Ньому одному і істина і заспокоєння, — сказала вона тремтячим від хвилювання голосом, урочистим жестом тримаючи в обох руках перед братом овальний старовинний образок Спасителя з чорним ликом в срібній ризі на срібному ланцюжку дрібної роботи.

Вона перехрестилася, поцілувала образок і подала його Андрію.

— Будь ласка, Andre, для мене ...

З великих очей її світилися промені доброго і боязкого світла. Очі ці висвітлювали все хворобливе, худе обличчя і робили його прекрасним. Брат хотів взяти образок, але вона зупинила його. Андрій зрозумів, перехрестився і поцілував образок. Обличчя його в один і той же час було ніжне (він був зворушений) і глузливе.

— Дякую, мій друг. [Merci, mon ami.]

Вона поцілувала його в лоб і знову сіла на диван. Вони мовчали.

— Так я тобі казала, Andre, будь добрий і великодушний, яким ти завжди був. Не суди строго Lise, — почала вона. — Вона така мила, так добра, і становище її дуже важке тепер.

— Здається, я нічого не говорив тобі, Марійко, щоб я дорікав в чому-небудь своїй дружині або був незадоволений нею. До чого ти все це говориш мені?

Княжна Марія почервоніла плямами і замовкла, ніби вона відчувала себе винуватою.

— Я нічого не говорив тобі, а тобі вже говорили. І мені це сумно.

Червоні плями ще сильніше виступили на лобі, шиї і щоках княжни Марії. Вона хотіла сказати щось і не могла вимовити. Брат вгадав: маленька княгиня після обіду плакала, казала, що передчуває нещасні пологи, боїться їх, і скаржилася на свою долю, на свекра і на чоловіка. Після сліз вона заснула. Князю Андрію шкода стало сестру.

— Знай одне, Марійко, я ні в чому не можу дорікнути, не дорікав і ніколи не попрікну мою дружину, і сам ні в чому себе не можу дорікнути в ставленні до неї; і це завжди так буде, в яких би я не був обставинах. Але якщо ти хочеш знати правду ... хочеш знати, чи щасливий я? Ні. Чи щаслива вона? Ні. Чому це? Не знаю…

Говорячи це, він встав, підійшов до сестри і, нагнувшись, поцілував її в лоб. Прекрасні очі його світилися розумним і добрим, незвичним блиском, але він дивився не на сестру, а в темряву відчинено двері, через її голову.

— Підемо до неї, треба попрощатися. Або йди одна, розбуди її, а я зараз прийду. Петрушка! — крикнув він камердинерові, — піди сюди, прибирай. Це в сидіння, це на праву сторону.

Княжна Марія встала і попрямувала до дверей. Вона зупинилася.

— Якби ти мав віру, то звернувся б до Бога з молитвою, щоб Він дарував тобі любов, яку ти не відчуваєш, і молитва твоя була б почута. [Andre, si vous avez. la foi, vous vous seriez adresse a Dieu, pour qu'il vous donne l'amour, que vous ne sentez pas et votre priere aurait ete exaucee.]

— Так, хіба це! — сказав князь Андрій. — Іди, Марійко, я зараз прийду.

По дорозі до кімнати сестри, в галереї, що з'єднувала один будинок з іншим, князь Андрій зустрів m-lle Bourienne, яка мило посміхалася, і вже в третій раз в цей день з захопленою і наївною посмішкою потрапила йому в усамітнених переходах.

— Ах, я думала, ви у себе, [Ah! je vous croyais chez vous, ]— сказала вона, чомусь червоніючи й опускаючи очі.

Князь Андрій суворо подивився на неї. На обличчі князя Андрія раптом виразилося озлоблення. Він нічого не сказав їй, але подивився на її лоб і волосся, не дивлячись в очі, так презирливо, що француженка почервоніла і пішла, нічого не сказавши.

Коли він підійшов до кімнати сестри, княгиня вже прокинулася, і її веселий голосок, квапивши одне слово за іншим, почувся з відчиненої двері. Вона говорила, як ніби після довгого утримання їй хотілося винагородити втрачений час.

— Ні, уявіть собі, стара графиня Зубова, з фальшивими локонами, з фальшивими зубами, як ніби знущаючись над роками ... [Non, mais figurez—vous, la vieille comtesse Zouboff avec de fausses boucles et la bouche pleine de fausses dents, comme si elle voulait defier les annees ...] Xa, xa, xa, Marieie!

Точно ту ж фразу про графиню Зубову і той же сміх вже раз п'ять чув при сторонніх князь Андрій від своєї дружини.

Він тихо зайшов до кімнати. Княгиня, товстенька, рум'яна, з роботою в руках, сиділа на кріслі і без угаву говорила, перебираючи петербурзькі спогади і навіть фрази. Князь Андрій підійшов, погладив її по голові і запитав, чи відпочила вона від дороги. Вона відповіла і продовжувала ту ж розмову.

Коляска шестериком стояла біля під'їзду. На дворі була темна осіння ніч. Кучер не бачив дишла коляски. На ганку метушилися люди з ліхтарями. Величезний будинок горів вогнями крізь свої великі вікна. У передпокої юрмилися дворові, які хотіли попрощатися з молодим князем; в залі стояли всі домашні: Михайло Іванович, m-lle Bourienne, княжна Марія і княгиня.

Князь Андрій був покликаний в кабінет до батька, який віч-на-віч хотів попрощатися з ним. Всі чекали їх виходу.

Коли князь Андрій увійшов до кабінету, старий князь в старечих окулярах і в своєму білому халаті, в якому він нікого не приймав, крім сина, сидів за столом і писав. Він озирнувся.

— Їдеш? — І він знову став писати.

— Прийшов попрощатися.

— Цілуй сюди, — він показав щоку, — спасибі, спасибі!

— За що ви мене дякуйте?

— За те, що не прострочував, за бабину спідницю не тримаєшся. Служба перш за все. Спасибі спасибі! — І він продовжував писати, так що бризки летіли з пера, що й тріщало. — Якщо потрібно сказати що, говори. Ці дві справи можу робити разом, — додав він.

— Про дружину ... Мені і так совісно, що я вам її на руки залишаю ...

— Що брешеш? Говори, що потрібно.

— Коли дружині буде час народити, пошліть в Москву за акушером ... Щоб він тут був.

Старий князь зупинився і, як би не розуміючи, дивився суворими очима на сина.

— Я знаю, що ніхто допомогти не може, коли натура не допоможе, — говорив князь Андрій, мабуть збентежений. — Я згоден, що і з мільйона випадків один буває нещасний, але це її і моя фантазія. Їй наговорили, вона уві сні бачила, і вона боїться.

— Гм ... гм ... — промовив сам до себе старий князь, продовжуючи дописувати. — Зроблю.

Він розчеркнув підпис, раптом швидко повернувся до сина і засміявся.

— Погані справи, а?

— Що погано, батюшка?

— Дружина! — коротко і значуще сказав старий князь.

— Я не розумію, — сказав князь Андрій.

— Так нічого робити, дружок, — сказав князь, — вони всі такі, що не розженіться. Ти не бійся; нікому не скажу; а ти сам знаєш.

Він схопив його за руку своєю кістлявою маленькою кистю, потряс її, глянув прямо в обличчя сина своїми швидкими очима, які, як здавалося, наскрізь бачили цього чоловіка, і знову засміявся своїм холодним сміхом.

Син зітхнув, зізнаючись цим зітханням в тому, що батько зрозумів його. Старий, продовжуючи складати і печатати листи, з своєю звичною швидкістю, схоплював і кидав сургуч, печатку і папір.

— Що робити? Красива! Я все зроблю. Ти будь певен, — говорив він уривчасто під час друкування.

Андрій мовчав: йому і приємно і неприємно було, що батько зрозумів його. Старий підвівся і подав лист синові.

— Слухай, — сказав він, — про дружину не журися: що можливо зробити, то буде зроблено. Тепер слухай: лист Михайлу Іларіоновичу віддай. Я пишу, щоб він тебе в хороші місця вживав і довго ад'ютантом не тримав: погана посада! Скажи ти йому, що я його пам'ятаю і люблю. Та напиши, як він тебе прийме.