Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Молода княгиня відала в той час те почуття, яке переживають придворні на царському виході, те почуття страху і поваги, яке викликав цей старий у всіх наближених. Він погладив княгиню по голові і потім незграбним рухом поплескав її по потилиці.

— Я радий, я радий, — промовив він і, пильно ще глянувши їй в очі, швидко відійшов і сів на своє місце. — Сідайте, сідайте! Михайло Іванович, сідайте.

Він вказав невістці місце біля себе. Офіціант підсунув їй стілець.

— Го, го! — сказав старий, оглядаючи її округлену талію. — поквапилась, недобре!

Він засміявся сухо, холодно, неприємно, як він завжди сміявся, одним ротом, а не очима.

— Ходити треба, ходити, як можна більше, як можна більше, — сказав він.

Маленька княгиня не чула або не хотіла чути його слів. Вона мовчала і здавалася збентеженою. Князь запитав її про батька, і княгиня заговорила і посміхнулася. Він запитав її про спільних знайомих: княгиня ще більш пожвавилася і стала розповідати, передаючи князю поклони і міські плітки.

— Княгиня Апраксина, бідолаха, втратила свого чоловіка і виплакала всі очі свої, [La comtesse Apraksine, la pauvre, a perdu son Mariei, et elle a pleure les larmes de ses yeux,] — говорила вона, все більше і більше пожвавлюючись.

У міру того як вона оживала, князь все суворіше і суворіше дивився на неї і раптом, як ніби досить вивчивши її і склавши собі ясне про неї поняття, відвернувся від неї і звернувся до Михайла Івановича.

— Ну, що, Михайла Іванович, Буонапарте-то нашому погано доводиться. Як мені князь Андрій (він завжди так називав сина в третій особі) розповів, які на нього сили збираються! А ми з вами все його пусто-порожньою людиною вважали.

Михайло Іванович, зовсім не знав, коли це ми з вами говорили такі слова про Бонапарта, але розумів, що він був потрібен для вступу в улюблену розмову, здивовано глянув на молодого князя, сам не знаючи, що з цього вийде.

— Він у мене тактик великий! — сказав князь синові, вказуючи на архітектора.

І розмова зайшла знову про війну, про Бонапарта і нинішніх генералів і державних людей. Старий князь, здавалося, був переконаний не тільки в тому, що всі теперішні діячі були хлопчаки, що не розуміють і абетки військової і державної справи, і що Бонапарте був нікчемний французик, що мав успіх тільки тому, що вже не було Потьомкіних і Суворових протиставити йому; але він був переконаний навіть, що ніяких політичних труднощів не було в Європі, не було і війни, а була якась лялькова комедія, в яку грали нинішні люди, прикидаючись, що роблять справу. Князь Андрій весело витримував глузування батька над новими людьми і з видимою радістю викликав свого батька на розмову і слухав його.

— Все здається хорошим, що було раніше, — сказав він, — а хіба той же Суворов не попався в пастку, яку йому поставив Моро, і не зумів з неї виплутатися?

— Це хто тобі сказав? Хто сказав? — крикнув князь. — Суворов! — І він відкинув тарілку, яку жваво підхопив Тихон. — Суворов! ... Подумавши, князь Андрій. Два: Фрідріх і Суворов ... Моро! Моро був би в полоні, коли б у Суворова руки вільні були; а у нього на руках сиділи хофс-кригс-вурст-шнапс-рат. Йому чорт не рад. Ось підете, ці хофс-кригс-вурст-рати взнаєте! Суворов з ними не знайшов спільної мови, так вже де ж Михайлі Кутузову впоратися? Ні, друже, — продовжував він, — вам з своїми генералами проти Бонапарта не обійтися; треба французів взяти, щоб своя своїх не познаша і своя своїх побиваша. Німця Палена в Новий-Йорк, в Америку, за французом Моро послали, — сказав він, натякаючи на запрошення, яке в цьому році було зроблено Моро вступити в російську службу. — Чудеса! ... Що Потьомкін, Суворова, Орлови хіба німці були? Ні, брат, або там ви всі з глузду з'їхали, або я з розуму вижив. Дай вам Бог, а ми подивимося. Бонапарте у них став полководець великий! Гм! ...

— Я нічого не кажу, щоб усі розпорядження були хороші, — сказав князь Андрій, — тільки я не можу зрозуміти, як ви можете так судити про Бонапарта. Смійтеся, як хочете, а Бонапарте все-таки великий полководець!

— Михайло Іванович! — закричав старий князь архітектору, який, зайнявшись печенею, сподівався, що про нього забули. — Я вам казав, що Бонапарте великий тактик? Он і він говорить.

— Як же, ваше ясносте, — відповідав архітектор.

Князь знову засміявся своїм холодним сміхом.

— Бонапарте в сорочці народився. Солдати у нього прекрасні. Та й на перших він на німців напав. А німців тільки ледачий не бив. З тих пір як світ стоїть, німців всі били. А вони нікого. Тільки один одного. Він на них свою славу зробив.

І князь почав розбирати всі помилки, які, за його поняттями, робив Бонапарт у всіх своїх війнах і навіть в державних справах. Син не заперечував, але видно було, що які б доводи йому не представляли, він так само мало здатний був змінити свою думку, як і старий князь. Князь Андрій слухав, утримуючись від заперечень і мимоволі дивуючись, як міг цей старий чоловік, сидячи стільки років один безвиїзно в селі, в таких подробицях і з такою тонкістю знати і обговорювати всі військові і політичні обставини Європи останніх років.

— Ти думаєш, я, старий, не розумію реального стану справ? – завершив він. — А мені він ось де! Я ночі не сплю. Ну, де ж цей великий полководець твій-то, де він показав себе?

— Це довго було б, — відповідав син.

— Іди ж ти до Буонапарте своєму. M-lle Bourienne, Ось ще шанувальник вашого холопського імператора ... [voila encore un admirateur de votre goujat d'empereur!] — закричав він відмінною французькою мовою.

— Ви знаєте, князь, що я не бонапартистка [Vous savez, que je ne suis pas bonapartiste, mon prince.]

— "Бог знає, чи повернеться коли! " [Dieu sait quand reviendra ...] — проспівав князь фальшиво, ще фальшивіше засміявся і вийшов з-за столу.

Маленька княгиня у весь час суперечки і решти обіду мовчала і злякано поглядала то на княжну Марію, то на свекра. Коли вони вийшли з-за столу, вона взяла за руку зовицю і відкликала її в іншу кімнату.

— Яка розумна людина ваш батюшка, [Сomme c'est un homme d'esprit votre pere,] — сказала вона, — Може бути, від цього щось я і боюся його. [ c'est a cause de cela peut—etre qu'il me fait peur.]

— Ax, він такий добрий! — сказала княжна.

XXV

Князь Андрій їхав на другий день увечері. Старий князь, не відступаючи від свого порядку, після обіду пішов до себе. Маленька княгиня була у зовиці. Князь Андрій, одягнувшись в дорожній сюртук без еполет, у відведених йому покоях укладався з своїм камердинером. Сам оглянувши коляску і укладку валіз, він велів закладати. У кімнаті залишалися тільки ті речі, які князь Андрій завжди брав із собою: шкатулка, великий срібний погрібець, два турецьких пістолета і шашка, подарунок батька, привезений з-під Очакова. Всі ці дорожні речі були в великому порядку у князя Андрія: все було нове, чисте, в суконних чохлах, старанно зав'язане тасьмою.

У хвилини від'їзду і переміни життя на людей, здатних обмірковувати свої вчинки, звичайно находить серйозний настрій думок. У ці хвилини звичайно поверяється минуле і робляться плани майбутнього. Лице князя Андрія було дуже замислене і ніжне. Він, заклавши руки назад, швидко ходив по кімнаті з кутка в куток, дивлячись вперед себе, і задумливо похитував головою. Чи страшно йому було йти на війну, чи сумно кинути дружину, — може бути, і те й інше, тільки, мабуть, не бажаючи, щоб його бачили в такому положенні, почувши кроки в сінях, він квапливо вивільнив руки, зупинився біля столу, як ніби пов'язував чохол шкатулки, і прийняв свій повсякчасний, спокійний і незворушний вираз. Це були важкі кроки княжни Марії.

— Мені сказали, що ти велів закладати, — сказала вона, захекавшись (вона, видно, бігла), — а мені так хотілося ще поговорити з тобою наодинці. Бог знає, на скільки часу знову розлучаємося. Ти не сердишся, що я прийшла? Ти дуже змінився, Андрійку, — додала вона як би в пояснення такого питання.

Вона посміхнулася, вимовляючи слово "Андрійко". Видно, їй самій було дивно подумати, що цей суворий, красивий чоловік був той самий Андрійко, худий, пустотливий хлопчик, товариш дитинства.

— А де Lise? — запитав він, тільки посмішкою відповідаючи на її питання.

— Вона так втомилася, що заснула у мене в кімнаті на дивані. — Ax, Андрію! Який скарб твоя дружина, [Ax, Andre! Que! tresor de femme vous avez, ] сказала вона, сідаючи на диван проти брата. — Вона досконало дитина, така мила, весела дитина. Я так її полюбила.

Князь Андрій мовчав, але княжна помітила іронічний і презирливий вираз, що з'явився на його обличчі.

— Але треба бути поблажливим до маленьких слабкостей; у кого їх немає, Аndre! Ти не забудь, що вона вихована і виросла в світі. І потім її положення тепер не рожеве. Треба зглянутись на становище кожного. Хто все зрозуміє, той все і пробачить. [Tout comprendre, c'est tout pardonner.] Ти подумай, як їй, бідоласі, після життя, до якої вона звикла, розлучитися з чоловіком і залишитися одній в селі і в її положенні? Це дуже важко.

Князь Андрій підсміювався, дивлячись на сестру, як ми посміхаємося, слухаючи людей, яких, нам здається, що ми наскрізь бачимо.

— Ти живеш в селі і не знаходиш це життя жахливим, — сказав він.

— Я інша справа. Що про мене говорити! Я не бажаю іншого життя, та й не можу бажати, бо не знаю ніякого іншого життя. А ти подумай, Andre, для молодої і світської жінки поховатись в кращі роки життя в селі, однією, тому що татко завжди зайнятий, а я ... ти мене знаєш ... як я бідна інтересами. [en ressources,] Для жінки, яка звикла до кращого товариства. M-lle Bourienne одна ...

— Вона мені дуже не подобається, ваша Bourienne, — сказав князь Андрій.

— О ні! Вона дуже мила і добра, а головне — жалюгідна дівчина. У неї нікого, нікого немає. По правді сказати, мені вона не тільки не потрібна, але навіть утруднює. Я, ти знаєш, і завжди була дикунка, а тепер ще більше. Я люблю бути одна ... Батько [Mon pere] її дуже любить. Вона і Михайло Іванович — дві особи, до яких він завжди ласкавий і добрий, бо вони обидва облагодіяні їм; як каже Стерн: "ми не стільки любимо людей за те добро, яке вони нам зробили, скільки за те добро, яке ми їм зробили". Mon pеre взяв її сиротою на бруківці, [sur le pavе,] і вона дуже добра.