Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс
Завдяки цій метушні, будь-хто міг легко прослизнути в двері повз пильних вартових сера Деніела; і раптом Дік, стомлено оглядаючись навколо себе, зустрівся очима не з ким іншим як, з Уїллом Лоулесом, який все ще був у чернечій рясі.
Бродяга зразу впізнав свого командира, непомітно підморгнув йому і подав знак рукою.
Дік був далекий від того, щоб прощати старому пройдисвітові несвоєчасну пиятику, але не хотів вплутувати його в свою біду і тому зробив Лоулесу знак, щоб він ішов геть звідси.
Здавалося, що Лоулес зрозумів його, бо тієї ж миті щез за колоною. Дік полегшено зітхнув. Який був його жах, коли він відчув, що хтось смикає його за рукав, і, оглянувшись, побачив старого розбійника, який сидів на сусідньому сидінні поруч з ним, роблячи вигляд, що він цілком поринув у молитву.
Раптом сер Олівер підвівся з свого місця і, прослизнувши позаду сидінь, попрямував до солдатів, що стояли в боковому притворі. Якщо так легко було викликати підозру священика, значить, нещастя вже трапилось, і Лоулес теж, як і Дік, полонений в цій церкві.
– Не рухайся, – прошепотів Дік, – ми потрапили у відчайдушне становище, дякуючи, перш за все, твоєму вчорашньому свинству. Побачивши, що я сиджу тут, в цьому незвичайному для мене місці, де не маю ні права, ні бажання знаходитися, якого чорта ти припхався сюди? Невже ти не міг догадатись, що тут відбувається щось недобре, і забратися звідси, геть від небезпеки?
– Ні, – відповів Лоулес. – Я думав, що ви бачилися з Еллісом І сидите тут за його дорученням.
– З Еллісом? – повторив Дік. – А хіба він повернувся?
– Звичайно, – відповів бродяга. – Він повернувся минулої ночі і добре відлупцював мене за те, що я був п'яний, – так що за вас мені відплатили, мій мастере. Та й несамовита ж людина, цей Елліс Дакуорт! Він, мов навіжений, прискакав сюди з Кравена, щоб розладнати цей шлюб. А ви ж, мастере Діку, знаєте його: якщо він щось задумав, то доб'ється свого.
– Ні, – сказав Дік спокійним голосом, – ми з тобою, мій нещасний брате, – пропащі люди. Я сиджу тут як полонений, тому що викликав у них підозру, і змушений тепер відповідати головою за цей самий шлюб, який Елліс збирається розладнати. В мене, клянусь розп'яттям, чудовий вибір: втратити кохану або до того ще й життя! Гаразд, будь що буде, хай пропадає життя.
– Клянусь небом! – крикнув Лоулес, підводячись. – Я йду звідси!
Але Дік поклав йому руку на плече.
– Друже Лоулесе, сиди спокійно, – сказав він. – Якщо в тебе є очі, поглянь он туди, у куток, за олтар. Хіба не бачиш, ти ще не встиг встати, як озброєні люди підвелися і чекають, щоб схопити тебе? Скорись, друже. Ти був хоробрим на борту корабля, коли думав, що потонеш у морі; будь хоробрим і тут, коли доведеться вмирати на шибениці.
– Мастере Діку, – задихаючись, сказав Лоулес, – все це так несподівано впало на мене, але дайте мені хвилиночку передихнути, і, клянусь небом, я буду таким же хоробрим, як і ви.
– Ось тепер я впізнаю в тобі мого хороброго друга! – сказав Дік. – І все ж, Лоулесе, як мені не хочеться помирати… та чи варто плакати там, де все одно сльозами не зарадиш?
– Авжеж, – погодився Лоулес. – В найгіршому разі вас всього-на-всього чекає тільки смерть! Вона все одно прийде, мій мастере, раніше чи пізніше. Кажуть, що смерть на шибениці – легка смерть, хоч я ще ні разу не чув, щоб хто-небудь з повішених повернувся з того світу і підтвердив це.
З цими словами сміливий старий бродяга випростався на стільці і, схрестивши руки, почав зухвало і безтурботно оглядатись.
– Мені здається, – додав Дік, – що для нас краще вести себе спокійно. Ми ще не знаємо, що задумав Дакуорт; якщо нам не пощастить нічого зробити і наші справи підуть погано, ми спробуємо втекти звідси.
Як тільки вони замовкли, до них долинули далекі звуки веселої музики. Наближаючись, музика ставала голоснішою і веселішою. На дзвіниці задзвонили в дзвони, в церкву набивалось все більше й більше людей, вони струшували з ніг сніг, потирали руки і хукали на пальці, які заклякли від холоду. Західні двері розчинили навстіж, і через них було видно частину вулиці, вкритої снігом і залитої сонцем. В церкву увірвався вітер, а з ним люта холоднеча зимового ранку. З усього було видно, що лорд Шорбі хотів повінчатися дуже рано і що наближалася весільна процесія.
Дехто з воїнів лорда Шорбі розчищав прохід в середньому притворі, відтісняючи списом людей; крізь двері головного входу було видно, як по мерзлому снігу до церкви наближаються музиканти, одягнені в цивільний одяг. Флейтисти і сурмачі почервоніли від натуги, а барабанщик і цимбалісти били з усієї сили, наче намагалися заглушити один одного.
Підійшовши до дверей святого храму, вони зупинилися і вишикувались у два ряди, відбиваючи такт ногами. Музиканти утворили коридор, по якому пройшла благородна весільна процесія. Всі були вбрані так різноманітно і розкішно, було виставлено на показ стільки шовку та оксамиту, хутер й атласу, вишивок і мережива, що вся процесія нагадувала собою квіткову клумбу або розмальоване різними фарбами вікно.
Попереду йшла, спираючись на руку сера Деніела, Джоанна, сумна, бліда, як привид, її супроводила подружка, маленька леді, з якою Дік познайомився минулої ночі. Слідом за нареченою в пишному вбранні йшов, тягнучи подагричну ногу, наречений. Коли він переступив поріг святого храму і зняв капелюха, було видно, як почервоніла від хвилювання його лиса голова.
І тут наступила черга Елліса Дакуорта. Дік сидів весь час приголомшений, вхопившись руками за лавку, його серце краяли найсуперечливіші почуття. Раптом він помітив якийсь рух у натовпі, люди подалися назад, дивлячись вгору і показуючи на щось руками. Слідкуючи за цими рухами, Дік побачив кількох воїнів, що з натягнутими луками схилилися з хорів. В ту ж мить у повітрі просвистіли стріли, і перш ніж натовп встиг скрикнути з подиву і зняти галас, воїни посхоплювались з місць і зникли.
В церкві зчинилися крик і метушня, церковнослужителі з жахом повставали з своїх місць; музика замовкла. Дзвони вгорі ще дзвонили, але незабаром чутка про нещастя долетіла й на дзвіницю, де повисли, розгойдуючись на вірьовках, дзвонарі, і вони припинили свою веселу роботу.
Саме посередині церкви лежав мертвий наречений, пронизаний двома чорними стрілами. Наречена знепритомніла. Сер Деніел стояв, височіючи над натовпом, приголомшений і розгніваний, В його лівому передпліччі тремтіла довга стріла; друга стріла зачепила його лоб; з його обличчя текла кров.
Перш ніж кинулись шукати винуватців цієї трагічної події, вони прогриміли по гвинтових сходах і втекли чорним ходом.
Проте Дік і Лоулес все ще залишалися полоненими; правда, при першій тривозі вони схопились на ноги і рішуче намагались проштовхатись до дверей, але вузькі проходи між сидіннями, перелякані священики і хористи стали їм на перешкоді. Втекти не пощастило, і вони мужньо повернулися на свої місця.
Раптом білий від жаху сер Олівер підвівся і, вказуючи рукою на Діка, звернувся до сера Деніела.
– Ось Річард Шелтон! – вигукнув він. – Хай буде проклята ця година! Він винний в пролитій крові! Хапайте його! Накажіть схопити! Заради врятування всіх візьміть його і міцно зв'яжіть! Він поклявся згубити нас!
Сер Деніел був засліплений гнівом, засліплений кров'ю, що все ще текла по його обличчю.
– Де? – заревів він. – Тягніть його сюди і клянусь хрестом Холівуда, він прокляне цю годину.
Натовп розступився, і на крилас ринули воїни. Діка грубо стягли з місця і поволокли за плечі сходами олтаря вниз. Лоулес сидів у цей час тихо, як миша.
Сер Деніел, обтираючи кров з обличчя і кліпаючи очима, дивився на свого полоненого.
– Ага, – сказав він, – підлий зраднику і негіднику, нарешті ти попався в мої руки! Клянусь найстрашнішими клятвами, за кожну краплю крові, яка ось заливає мені очі, ти заплатиш нелюдськими муками. Відведіть його звідси! – додав він. – Тут не місце для нього! Тягніть його в мій дім! Я вимучу його тортурами так, що на ньому не залишиться живого місця.
Але Дік, відштовхнувши воїнів, заговорив рішучим голосом.
– Не маєте права! – вигукнув він. – Я в храмі, ви порушуєте право притулку! Сюди, отці мої! Вони хочуть витягти мене з церкви!
– З храму, який ти осквернив убивством, хлопче, – зауважив розкішно одягнений високий на зріст чоловік.
– Де докази? – закричав Дік. – Мене обвинувачують у співучасті в злочині, але не наводять жодного доказу. Я справді домагався руки цієї дівчини, і вона, візьму на себе сміливість заявити про це, прихильно ставилась до цього. Та що ж тут поганого? Кохати дівчину не є злочином, я так гадаю… і домагатися її любові теж не злочин. Ні в чому більше я не винен.
Дік так сміливо заявив про свою безневинність, що серед натовпу в церкві пішов схвальний шепіт. Але в той же час в натовпі знайшлося багато таких, що обвинувачували його. Вони кричали про те, як його знайшли минулої ночі в будинку сера Деніела, що він по-блюзнірському переодягнувся монахом. Серед цього галасу сер Олівер раптом вказав рукою на Лоулеса і вигукнув, що той теж співучасник злочину. Лоулеса стягли з місця і поставили поруч з його командиром. Пристрасті з обох боків розгорілися і, поки одні тягли полонених туди й сюди, щоб допомогти їм втекти, інші проклинали їх і били кулаками. У Діка шуміло у вухах, голова йшла обертом, наче він потрапив у вир бурхливої річки.
Але високому на зріст джентльмену, який зробив Дікові зауваження, вдалося гучним і владним голосом втихомирити натовп і відновити порядок.
– Обшукайте їх, – наказав він, – чи немає в них зброї. Тоді ми можемо зробити висновок про їхні наміри.
У Діка не знайшли ніякої зброї, крім кинджала, і це свідчило йому на користь, поки хтось догідливо не витяг його кинджала з піхов, і не знайшов на ньому слідів, крові Раттера. Серед прихильників сера Деніела знявся страшенний галас. Високий джентльмен жестом і владним поглядом примусив їх замовкнути: Але коли черга дійшла до Лоулеса, під його сорочкою знайшли стріли, схожі на ті, якими тільки що стріляли.
– А що ви тепер скажете? – запитав високий джентльмен, несхвально дивлячись на Діка.
– Сер, – відповів Дік. – Я тут знаходжусь під захистом церкви, адже ж це так? З вашої постави, сер, я бачу, що ви людина благородна; а на вашому обличчі я читаю знаки справедливості і благочестя.
