Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

І кожен в цій офіціантській відчував те ж почуття шанобливості і навіть страху, в той час як відчинялися величезне-високі двері кабінету і показувалася в напудреній перуці невисока фігурка старого, з маленькими сухими ручками і сірими висячими бровами, іноді, коли він насуплювався, вони застеляли блиск розумних і ніби молодих блискучих очей.

У день приїзду молодих, вранці, як звичайно, княжна Марія в урочний час входила для ранкового вітання в офіціантську і зі страхом хрестилася і читала в нутрі молитву. Кожен день вона входила і кожен день молилася про те, щоб це щоденне побачення зійшло благополучно.

Чоловік, що сидів в офіціантській, пудрений старий-слуга тихим рухом підвівся і пошепки доповів: "Прошу".

Через двері чути було рівномірні звуки верстата. Княжна боязко потягнула за двері, які легко і плавно відчинилися, і зупинилася біля входу. Князь працював за верстатом і, озирнувшись, продовжував свою справу.

Величезний кабінет був наповнений речами, очевидно, безперестанку вживаними. Великий стіл, на якому лежали книги і плани, високі скляні шафи бібліотеки з ключами в дверцятах, високий стіл для писання в стоячому положенні, на якому лежав відкритий зошит, токарний верстат, з розкладеними інструментами і з розсипаними кругом стружками, — все виказувало постійну, різноманітну і порядну діяльність. По рухах невеликої ноги, озутої в татарський, шитий сріблом, чобіток, по твердому наляганні жилавої, худорлявої руки видна була в князя ще наполеглива і, що багато витримує, сила свіжої старості. Зробивши кілька обертів, він зняв ногу з педалі верстата, обтер стамеску, кинув її в шкіряну кишеню, прироблену до верстата, і, підійшовши до столу, покликав дочку. Він ніколи не благословляв своїх дітей і тільки, підставивши їй щетинисту, ще неголену нині щоку, сказав, строго і в той же час уважно-ніжно оглянувши її:

— Здорова? ... ну, так сідай!

Він взяв зошит геометрії, писаний його рукою, і посунув ногою своє крісло.

— На завтра! — сказав він, швидко відшукуючи сторінку і від параграфа до іншого відзначаючи жорстким нігтем.

Княжна пригнулась до столу над зошитом.

— Стривай, лист тобі, — раптом сказав старий, дістаючи з приробленої над столом кишені конверт, надписаний жіночою рукою, і кидаючи його на стіл.

Обличчя княжни покрилося червоними плямами при вигляді листа. Вона квапливо взяла його і пригнулась до нього.

— Від Елоїзи? — запитав князь, холодною усмішкою виказавши ще міцні і жовтуваті зуби.

— Так, від Жюлі, — сказала княжна, лячно поглядаючи і боязко посміхаючись.

— Ще два листи пропущу, а третє прочитаю, — строго сказав князь, — боюся, багато дурниці пишете. Третє прочитаю.

— Прочитайте хоч це, батюшка, [mon pere, ] — відповідала княжна, червоніючи ще більше і подаючи йому листа.

— Третє, я сказав, третє, — коротко крикнув князь, відштовхуючи лист, і, спершись на стіл, підсунув зошит з кресленнями геометрії.

— Ну, добродійка, — почав старий, пригнувшись близько до дочки над зошитом і поклавши одну руку на спинку крісла, на якому сиділа княжна, так що княжна відчувала себе з усіх боків оточеною тим тютюновим і старечо-їдким запахом батька, який вона так давно знала. — Ну, пані, трикутники ці подібні; зволиш бачити, кут abc ...

Княжна злякано поглядала на близькі від неї блискучі очі батька; червоні плями переливалися по її обличчю, і видно було, що вона нічого не розуміє і так боїться, що страх завадить їй зрозуміти все подальші тлумачення батька, як би ясні вони не були. Чи винен був учитель або винна була учениця, але кожен день повторювалося одне і те ж: у княжни каламутилося в очах, вона нічого не бачила, не чула, тільки відчувала близько біля себе сухе обличчя суворого батька, відчувала його подих і запах і тільки думала про те, як би їй піти скоріше з кабінету і у себе на просторі зрозуміти завдання.

Старий втрачав самовладання: з гуркотом відсував і присував крісло, на якому сам сидів, робив зусилля над собою, щоб не розпалився, і майже щоразу гарячкував, лаявся, а іноді кидав зошитом.

Княжна помилилася відповіддю.

— Ну, як же не дурепа! — крикнув князь, відштовхнувши зошит і швидко відвернувшись, але одразу ж встав, пройшовся, доторкнувся руками до волосся княжни і знову сів.

Він присунувся і продовжував тлумачення.

— Не можна, княжна, не можна, — сказав він, коли княжна, взявши і закривши зошит із заданими уроками, вже готувалася йти, — математика велика справа, моя пані. А щоб ти була схожа на наших дурних баринь, я не хочу. Стерпиться-злюбиться. — Він поплескав її рукою по щоці. — Дурість з голови вискочить.

Вона хотіла вийти, він зупинив її жестом і дістав з високого столу нову нерозрізану книгу.

— Ось ще якийсь Ключ таїнства тобі твоя Елоїза посилає. Релігійна. А я ні у чию віру не втручаюся ... Переглянув. Візьми. Ну, іди, іди!

Він поплескав її по плечу і сам замкнув за нею двері.

Княжна Марія повернулася в свою кімнату з сумним, переляканим виразом, який рідке покидав її і робив її негарне, хворобливе обличчя ще більш непривабливим, сіла за свій письмовий стіл, заставлений мініатюрними портретами і завалений зошитами і книгами. Княжна була настільки ж безладна, як батько її впорядкований. Вона поклала зошит геометрії і нетерпляче розпечатала лист. Лист було від найближчого з дитинства друга княжни; друг цей була та сама Жюлі Карагина, яка була на іменинах у Ростових:

Жюлі писала:

"Милий і безцінний друг, яка страшна і жахлива річ розлука! Скільки не торочу собі, що половина мого існування і мого щастя в вас, що, незважаючи на відстань, яка нас розлучає, серця наші з'єднані нерозривними узами, моє серце обурюється проти долі, і, незважаючи на задоволення і розваги, які мене оточують, я не можу придушити деякий прихований смуток, який відчуваю в глибині серця з часу нашої розлуки. Чому ми не разом, як в минуле літо, в вашому великому кабінеті, на блакитному дивані, на дивані "зізнань"? Чому я не можу, як три місяці тому, черпати нові моральні сили в вашому погляді, лагідному, спокійному і проникливому, який я так любила і який я бачу перед собою в ту хвилину, як пишу вам? "

[Chere et excellente amie, quelle chose terrible et effrayante que l'absence! J'ai beau me dire que la moitie de mon existence et de mon bonheur est en vous, que malgre la distance qui nous separe, nos coeurs sont unis par des liens indissolubles; le mien se revolte contre la destinee, et je ne puis, malgre les plaisirs et les distractions qui m'entourent, vaincre une certaine tristesse cachee que je ressens au fond du coeur depuis notre separation. Pourquoi ne sommes—nous pas reunies, comme cet ete dans votre grand cabinet sur le canape bleu, le canape a confidences? Pourquoi ne puis—je, comme il y a trois mois, puiser de nouvelles forces morales dans votre regard si doux, si calme et si penetrant, regard que j'aimais tant et que je crois voir devant moi, quand je vous ecris. ]

Прочитавши до цього місця, княжна Марія зітхнула і озирнулася в трюмо, яке стояло направо від неї. Дзеркало відобразило негарне слабке тіло і худе обличчя. Очі, завжди сумні, тепер особливо безнадійно дивилися на себе в дзеркало. "Вона мені лестить", подумала княжна, відвернулася і продовжувала читати. Жюлі, однак, не лестила своєму другові: дійсно, і очі княжни, великі, глибокі і променисті (неначе промені теплого світла іноді сніпами виходили з них), були такі хороші, що дуже часто, незважаючи на некрасивість всього обличчя, очі ці робилися привабливіше краси. Але княжна ніколи не бачила гарного вираження своїх очей, того виразу, яке вони приймали в ті хвилини, коли вона не думала про себе. Як і у всіх людей, обличчя її набирало напружено-неприродний, негарний вираз, як скоро вона вдивлялась в дзеркало. Вона продовжувала читати:

"Вся Москва тільки й говорить що про війну. Один з моїх двох братів уже за кордоном, інший з гвардією, яка виступає в похід до кордону. Наш милий государ залишає Петербург і, як припускають, має намір сам піддати своє дорогоцінне існування випадковостям війни. Дай Бог, щоб корсиканське чудовисько, яке збурює спокій Європи, було скинуте ангелом, якого Всемогутній у Своїй благості поставив над нами повелителем. Не кажучи вже про моїх братів, ця війна позбавила мене однієї з відносин найближчих моєму серцю. Я говорю про молодого Миколу Ростова; який, при своєму ентузіазмі, не міг переносити бездіяльності і залишив університет, щоб вступити в армію. Зізнаюся вам, мила Марі, що, незважаючи на його надзвичайну молодість, від'їзд його в армію був для мене великим горем. У молодій людині, про яку я говорила вам минулого літа, стільки благородства, істинної молодості, яку зустрічаєш так рідке в наш час між двадцятирічними старими! У нього особливо так багато відвертості і серця. Він такий чистий і повний поезії, що мої стосунки з ним, при всій скороминущості своєї, були одною з найбільш солодких радощів мого бідного серця, яке вже так багато страждало. Я вам розповім коли-небудь наше прощання і все, що говорилося при прощанні. Все це ще дуже свіже ... Ах! милий друг, ви щасливі, що не знаєте цих пекучих насолод, цієї пекучої туги. Ви щасливі, тому що останні звичайно сильніше перших. Я дуже добре знаю, що граф Микола занадто молодий для того, щоб стати для мене чимось окрім як другом. Але ця солодка дружба, ці настільки поетичні і настільки чисті стосунки були потребою мого серця. Але досить про це.

"Головна новина, яка займає всю Москву, — смерть старого графа Безухова і його спадщина. Уявіть собі, три княжни отримали якусь дещицю, князь Василь нічого, а П'єр — спадкоємець всього і, понад те, визнаний законним сином і тому графом Безуховим і власником найбільшого статку в Росії. Кажуть, що князь Василь грав дуже бридку роль у всій цій історії, і що він поїхав в Петербург вельи збентежений. Зізнаюся вам, я дуже погано розумію всі ці справи по духовним заповітам; знаю тільки, що з тих пір як юнак, якого ми всі знали під ім'ям просто П'єра, став графом Безуховим і власником одного з найкращих статків Росії, — я бавлюся спостереженнями над зміною тону маменек, у яких є дочки-наречені, і самих панянок у ставленні до цього пана, який (в дужках будь сказано) завжди здавався мені дуже нікчемним.