Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Вона нічого не чула. Та й хто міг припустити, що він вийде? За якусь мить він був уже на вулиці.

Була, мабуть, восьма година, сонце сідало. Задуха стояла, як і в попередні дні, але він пожадливо вдихнув це смердюче, курне, отруєне містом повітря. Голова йому почала трохи паморочитись, якась дика енергія заблищала раптом у його запалених очах і в його схудлому блідо-жовтявому обличчі. Він не знав та й не думав про те, куди йти, він знав одне: що все це треба покінчити сьогодні ж, за одним разом, тепер-таки, що додому він інакше не повернеться, бо не хоче так жити". Як покінчити? Чим покінчити? Про це він не мав найменшого уявлення, та й думати не хотів. Він відгонив цю думку: вона мучила його. Він тільки відчував і знав, що треба, щоб усе змінилося так чи інакше, хоч як би там не було",— повторював він з несамовитою, непорушною впевненістю і рішимістю.

За давньою звичкою, він попрямував на Сінну тією ж дорогою, яку завжди вибирав для прогулянок. Поблизу Сінної, на вулиці, перед крамничкою з дрібним товаром, стояв молодий чорнявий шарманщик і крутив якийсь дуже зворушливий романс. Він акомпанував дівчині, років п´ятнадцяти, яка стояла попереду, вдягнена мов панночка, в криноліні, в мантильці, в рукавичках і в солом´яному капелюшку з вогняного кольору пером; усе це було старе і зношене. Вуличним, деренчливим, але досить приємним і сильним голосом вона співала романс, дожидаючи, чи не винесуть з крамнички якихось дві копійки. Раскольников спинився поряд з двома-трьома слухачами, послухав, витяг п´ятака і поклав в руку дівчині. Та раптом обірвала спів на високій ноті, в найбільш зворушливому місці, наче відтяла, різко гукнула шарманщикові: "годі!", і обоє поплентались далі, до іншої крамнички.

— Любите ви вуличний спів? — звернувся раптом Раскольников до якогось, уже немолодого прохожого, що стояв поруч нього коло шарманки і мав вигляд фланера. Той, не розуміючи, зирнув на нього і здивувався.— Я люблю,— говорив далі Раскольников, але з таким виглядом, наче зовсім не про вуличний спів вів мову.— Я люблю, коли співають під шарманку холодного, темного і вологого осіннього вечора, неодмінно вологого, коли в усіх прохожих блідо-зелені і хворі обличчя; або, ще краще, коли сніг мокрий падає, зовсім прямо, без вітру, знаєте? а крізь нього ліхтарі газові просвічують...

— Не знаю... Пробачте... — пробурмотів добродій, зляканий і запитанням і дивним виглядом Раскольникова, і перейшов на другий бік вулиці.

Раскольников пішов вулицею прямо і вийшов до того рогу на Сінній, де торгували міщанин і жінка, які розмовляли тоді з Лизаветою, але їх тепер не було. Пізнавши місце, він став, оглядівся і звернувся до молодого хлопця в червоній сорочці, що байдикував біля входу в борошняний лабаз.

— Адже це міщанин торгує тут на розі, з жінкою, з дружиною, га?

— Всякі торгують,— відповів хлопець, звисока оглядаючи Раскольникова.

— Як його звуть?

— Як охрестили, так і звуть.

— Чи й ти часом не зарайський? Якої губернії?

Хлопець знову подивився на Раскольникова.

— У нас, ваша вельможність, не губернія, а повіт, а повіявся ж мій брат, а я дома сидів, отож і не знаю... Ви вже даруйте, ваша вельможність, великодушно.

— Це харчевня отам, нагорі?

— Це трахтир, і більярд є, і принцеси знайдуться... тільки ну!

Раскольников перейшов через площу. Там, на розі, юрмився великий натовп, переважно чоловіки. Він ввійшов у саму гущину, розглядаючи обличчя. Його чомусь тягло до кожного заговорити. Але люди не звертали на нього уваги і все щось гомоніли поміж себе, збиваючись купками. Він постояв, подумав і пішов направо, тротуаром, в напрямі до В-ма. Проминувши площу, він потрапив у провулок.

Він і раніше часто проходив цим недовгим провулком, що, вигинаючись коліном, вів з площі на Садову. Останнім часом його навіть часто тягнуло повештатись по всіх оцих місцях, коли нудьга ставала нестерпною, "щоб іще нестерпніше було". [...]

Раскольников дійшов до Садової і завернув за ріг. Разуміхін замислено дивився йому вслід. Нарешті, махнувши рукою, ввійшов в будинок, але спинився на середині сходів.

Чорт забирай! — міркував він майже вголос,— говорить розумно, а начебто... Але ж і я дурень! Та хіба божевільні не говорять розумно? А он Зосимов, як мені здалося, саме цього і побоюється! — Він стукнув пальцем по лобі.— А що, коли... ну як його самого тепер пускати? Чого доброго, втопиться... Ех, дав я маху! Не можна!" І він побіг назад, навздогін Раскольникову, але того вже й сліду не було. Він плюнув і швидкою ходою повернувся в Кришталевий палац" розпитати скоріше про все Замьотова.

Раскольников пішов просто на —ський міст, став посередині, біля перил, сперся на них обома ліктями і почав дивитись вздовж канави. Йому захотілося де-небудь сісти або лягти на вулиці. Схилившись над водою, машинально дивився він на останній рожевий відблиск вечірньої заграви, на ряд будинків, які темніли в густіючому присмерку, на якесь віддалене віконце, десь у мансарді, на набережній ліворуч, наче полум´ям, осяяне останнім сонячним променем, що вдарив у нього на мить, на темну воду канави і, здавалось, уважно вдивлявся в цю воду. Нарешті, в очах його закрутилися якісь червоні кола, будинки захиталися, прохожі, набережні, екіпажі — все це закрутилося і застрибало навколо. Раптом він здригнувся, можливо, врятований знову від непритомності дикім і химерним видовищем. Він відчув, що хтось став коло нього, справа, поруч; він гляйув — і побачив високу жінку, в хустці, з жовтим довгастим змарнілим обличчям і з запалими почервонілими очима. Вона дивилася просто на нього, але, очевидно, нічого не бачила і нікого не розрізняла. Раптом вона сперлася правою рукою на перила, підняла праву ногу і закинула її за ґрати, потім ліву і кинулась у канаву. Брудна вода розступилась, на якусь мить поглинула жертву, але за хвилину утоплена спливла, і її повільно понесло вниз за течією, головою і ногами у воді, спиною вгору; спідницю на ній збило і підняло над водою, мов подушку.

— Втопилася! Втопилася! — кричали десятки голосів; люди збігалися, обидві набережні обнизувались глядачами, на мосту, навколо Раскольникова, з´юрмився натовп, напираючи і придавлюючи його ззаду.

— Ой, лишенько, та це ж наша Фросинка! — пролунав десь недалеко плачливий жіночий крик.— Людоньки, рятуйте! Батьки рідні, витягніть!

— Човна, човна! — кричали в юрбі.

Але човен був уже не потрібний: городовий збіг східцями вниз до канави, скинув з себе шинель, чоботи і кинувся у воду. Роботи було небагато: утоплену несло майже біля самих сходів, він схопив її за одяг правою рукою, лівою встиг ухопитись за жердину, яку простягнув йому товариш, і миттю утоплену витягли. Її поклали на гранітні плити сходів. Вона скоро прийшла до пам´яті, підвела голову, сіла, почала чхати і фиркати, не знати нащо обтираючи мокре плаття руками. Вона нічого не говорила.

— До нестями допилася, людоньки, до нестями,— вив той же жіночий голос, уже біля Фросинки,— недавно оце теж повіситись хотіла, з петлі вийняли. Пішла я тепер в крамничку, дівчисько коло неї наглядати лишила,— а воно ось гріх і стався! Міщаночка, людоньки, наша міщаночка, ондечки живе, другий будинок скраю, ось тут...

Люди розходились, поліцейські возилися ще з жінкою, хтось крикнув про контору. Раскольников дивився на все з чудним відчуттям бездумності й байдужості. Йому стало противно. Ні, гидко... вода... не варто,— бурмотів він сам до себе.— Нічого не буде,— додав він,— нічого чекати. [...]

В серці його було порожньо й глухо. Думати він не хотів. Навіть нудьга минула, не лишилося й сліду тієї недавньої енергії, що піднялася в ньому, коли він з дому вийшов, "щоб все кінчити!" Цілковита апатія змінила її.

"Що ж, це вихід! — думав він, повільно і мляво йдучи набережною канави.— Все-таки кінчу, бо хочу... А чи ж вихід це? Та, байдуже! Аршин простору залишиться,— хе! Який одначе кінець! Невже кінець? Скажу я їм чи не скажу? Е... чорт! Та й стомився ж я: де-небудь лягти або сісти б швидше! Найбільший сором, що дуже вже все по-дурному. Та наплювати і на це. Тьху, які нісенітниці весь час в голову лізуть..."

В контору треба було йти весь час прямо і на другому повороті взяти ліворуч: вона була тут, за два кроки. Але, дійшовши до першого повороту, він спинився, подумав, завернув у провулок і пішов в обхід, через дві вулиці,— може, так, без будь-якого наміру, а може, щоб хоч на якусь хвилину ще протягти час. Він ішов і дивився в землю. Раптом неначе хтось шепнув йому щось на вухо. Він підвів голову і побачив, що стоїть коло того будинку, біля самісіньких воріт. З того вечора він тут не був і не проходив мимо.

Непереборне і незрозуміле бажання ніби штовхало його туди. Він увійшов в будинок, пройшов все підворіття, потім у перший вхід справа і став підніматись знайомими сходами, на четвертий поверх. На вузеньких і крутих сходах було дуже темно. Він спинявся на кожній площадці і з цікавістю роздивлявся. На площадці першого поверху у вікні були вибиті всі шибки. "Цього тоді не було",— подумав він.— Ось і квартира другого поверху, де працювали Миколай з Митькою: "Замкнена; і двері пофарбовані заново; віддається, значить, в найми". Ось і третій поверх... і четвертий... Тут!" Він страшенно здивувався: двері в цю квартиру були відчинені навстіж, там були люди, чути було голоси; він цього зовсім не сподівався. Повагавшись трохи, він піднявся по останніх сходинках і ввійшов у квартиру.

Її теж опоряджали заново; в ній були робітники; це його наче вразило. Йому здавалося чомусь, що він побачить усе точнісінько таким же, яким залишив тоді, навіть, може, й трупи на тих же місцях на підлозі. А тут: голі стіни, ніяких меблів; дивно якось! Він пройшов до вікна і сів на підвіконня.

Робітників було всього двоє, обидва молоді хлопці, але один багато молодший за другого. Вони обклеювали стіни новими шпалерами, білими з ліловими квіточками, замість колишніх жовтих, подертих і заяложених. Раскольникову це чомусь страшенно не сподобалось; він дивився на ці нові шпалери вороже, наче шкода було, що все тут так змінили.

Раскольников встав і пройшов у другу кімнату, де раніше були комод, ліжко, скринька; без меблів кімната здалася йому дуже маленькою.