Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Діти перелякались.

Маленька Лідочка скрикнула, кинулася до Поленьки, пригорнулася до неї і вся затрусилась.

Вклавши Мармеладова, Раскольников кинувся до Катерини Іванівни.

— Бога ради, заспокойтеся, не лякайтесь! — говорив він скоромовкою,— він переходив вулицю, його роздавила коляска, не турбуйтеся, він опритомніє, я звелів сюди нести... я у вас був, пам´ятаєте... Він опритомніє, я заплачу!

— Догулявся! — в розпачі скрикнула Катерина Іванівна і кинулася до чоловіка.

Раскольников скоро помітив, що ця жінка не з тих, які одразу ж зомлівають. Вмить під головою бідолахи опинилася подушка, про яку ніхто інший ще й не подумав; Катерина Іванівна почала роздягати його, оглядати, порядкувала швидко і не розгублювалась, забувши про себе саму, закусивши свої тремтячі губи і стримуючи крик, що от-от, здавалось, вихопиться з грудей.

Раскольников тимчасом умовив когось побігти по лікаря. Той, як виявилось, жив через будинок.

— Я послав по лікаря,— повторював він Катерині Іванівні,— не турбуйтесь, я заплачу. Вода є?., і дайте салфетку, рушник, що-небудь, швидше; невідомо ще, як його поранено... Він поранений, а не вбитий, будьте певні... Що скаже лікар!

Катерина Іванівна метнулася до вікна; там, на продавленому стільці, в кутку стояла велика глиняна миска з водою, приготовленою для нічного прання дитячої і чоловікової білизни. Цим нічним пранням займалася сама Катерина Іванівна, власноручно, принаймні два рази на тиждень, а коли й частіше, бо дійшли до того, що змінної білизни вже майже не було зовсім, а було у кожного члена сім´ї по одній тільки штуці, а Катерина Іванівна не терпіла бруду і краще ладна була мучити себе ночами, працюючи над силу, коли всі сплять, щоб устигнути до ранку висушити на протягнутій вірьовці мокру білизну і подати чистою, ніж бачити бруд в домі. Вона вхопилася була за миску, щоб нести її на вимогу раскольникова, та замалим не впала з ношею. Але той уже встиг знайти рущ. ник, намочив його у воді і почав обмивати заюшене кров´ю обличчя Мармеладова. Катерина Іванівна стояла тут-таки,з болем переводячи подих і тримаючись руками за груди. їй самій потрібна була допомега. Раскольников почав розуміти, що він, може, погано вчинив, умовивши перенести сюди потерпілого. Городовий теж стояв розгублений.

— Полю! — гукнула Катерина Іванівна,— біжи до Соні, швидше. Якщо не застанеш дома, все одно скажи, що батька потоптали коні і щоб вона зараз же йшла сюди... коли повернеться. Швидше, Полю! На, запнись хусткою!

— Сцо є духу бізи! — гукнув зненацька хлопчик з стільця і, проказавши це, знову завмер, сидячи все так само прямо, п´ятками вперед і носками нарізно, і витріщивши оченята.

Тим часом кімната наповнилася так, що яблуку впасти було ніде. Поліцейські пішли, крім одного, який залишився на якийсь час і намагався вигнати публіку, що натовпилася з сходів, знову назад на сходи. Натомість з внутрішніх кімнат повисипали мало не всі жильці пані Jlin— певехзель, і спочатку товпилися тільки коло порога, а потім юрбою посунули в саму кімнату. Катерина Іванівна скипіла.

— Хоч би померти дали спокійно! — закричала вона на людей,— бач, який спектакль знайшли! З цигарками! Кахи-кахи-кахи! В шапках ще позаходьте!.. Та он один і є в капелюху... Геть! До мертвого тіла хоч пошану майте!

Кашель не дав їй продовжувати, але острашка вплинула. Катерини Іванівни, очевидно, навіть побоювались; жильці, один по одному, проті— снилися назад до порога з тим дивним відчуттям задоволення, яке завжди можна спостерігти навіть серед найрідніших людей, коли раптом трапиться біда з їх близьким, і від якого не вільний жоден, без винятку, незважаючи навіть на найщиріші прояви жалю і співчуття. [...]

Хворий розплющив очі і, ще не пізнаючи і не розуміючи, почав вдивлятися в Раскольникова, що стояв над ним. Він дихав важко, глибоко й рідко; в кутках губ видавилася кров; піт виступив на лобі. Не пізнавши Раскольникова, він неспокійно почав водити очима. Катерина Іванівна дивилася на нього смутним, але суворим поглядом, а з очей її бігли сльози.

— Боже мій! У нього всі груди роздавлені! Крові, крові скільки! — промовила вона в розпачі.— Треба зняти з нього весь верхній одяг! Повернись трохи, Семене Захаровичу, коли можеш,— крикнула вона йому.

Мармеладов пізнав її.

— Священика! — проказав він хрипким голосом. Катерина Іванівна одійшла до вікна, притулилася лобом до віконної рами, з розпачем вигукнула:

— О, трикляте життя!

— Священика! — проказав знову помираючий після хвилинної мовчанки.

— Пішли-и-и! — крикнула йому Катерина Іванівна; він послухався окрику і замовк Боязким, тужливим поглядом відшукував він її очима; вона знову повернулась до нього і стала в головах. Він трохи заспокоївся, але ненадовго.

Увійшов лікар, акуратний дідок, німець, озираючись з недовірливим виглядом; підійшов до хворого, взяв пульс, уважно обмацав голову і з допомогою Катерини Іванівни розстебнув геть змочену кров´ю сорочку і оголив груди хворого. Всі груди були покалічені, пом´яті й пошматовані; кілька ребер з правого боку ноламано. З лівого боку, на самому серці, була зловісна, велика жовтяво-чорна пляма, слід страшного удару копитом. Лікар нахмурився Поліцейський розповів йому, що потерпілого затягло в колесо і волокло, перекручуючи, кроків тридцять по бруківці.

— Дивно, як він ще опритомнів,— шепнув стиха лікар Раскольникову.

— Що ви скажете? — спитав той.

— Зараз помре.

— Невже ніякої надії?

— І найменшої немає. Доходить... До того ж голову дуже поранено... Гм. Воно, звичайно, можна кров пустити... але... це буде даремно. Через п´ять або десять хвилин помре неодмінно.

— То краще вже пустіть кров!

— Ну нехай... А втім, я попереджаю вас, це буде зовсім даремно.

В цей час почулися ще кроки, натовп у сінях розступився, і на порозі з´явився священик із запасними дарами, старенький і сивий. За ним пішов поліцейський, ще з вулиці. Лікар зараз же уступив йому місце і обмінявся з ним значливим поглядом. Раскольников упросив лікаря почекати хоч трохи. Той знизав плечима і залишився.

Всі відступили. Сповідь тривала недовго. Помираючий навряд чи розумів гаразд що-небудь, і міг видавати тільки уривисті, невиразні звуки. Катерина Іванівна взяла Лідочку, зняла з стільця хлопчика і, одійшов— ши в куток до груби, стала навколішки, а дітей поставила на коліна перед собою. Дівчинка тільки тремтіла; а хлопчик, стоячи голими колінцями на підлозі, розмірено підносячи рученятко, хрестився повним хрестом і вклонявся до землі, стукаючись лобом, що, видно, давало йому особливу приємність. Катерина Іванівна закусувала губи і стримувала сльози; вона теж молилась, зрідка обсмикуючи сорочечку на дитині і встигнувши накинути на занадто оголені плечі дівчатка косинку, яку взяла з комода, не підводячись з колін і молячись. Тим часом цікаві знову почали відчиняти двері з внутрішніх кімнат. А в сінях усе щільніше й щільніше стовплювалися глядачі, жильці з усіх квартир, не переступаючи, проте, поріг кімнати. Один тільки недогарок освітлював усю сцену.

В цю мить з сіней, крізь натовп, швидко протиснулася Поленька, яка бігала по сестру. Вона ввійшла, насилу зводячи дух від швидкого бігу, скинула з себе хустку, відшукала очима матір, підійшла до неї і сказала: Йде! На вулиці зустріла!" Мати пригнула її на коліна і поставила біля себе. З натовпу нечутно і боязко протовпилася дівчина, і дивною була її раптова поява в цій кімнаті, де панували злидні, лахміття, смерть і розпач. Вона була теж у лахмітті; убрання її було копійчане, але оздоблене по-вуличному, за смаком і правилами, що склалися в тому особливому світі, з яскраво і ганебно виказуваною метою. Соня спинилася в сінях коло самого порога, але не переступала його і дивилася пригнічено, не усвідомлюючи, здавалося, нічого, забувши і про своє перекуплене з четвертих рук шовкове, непристойне тут, квітчасте плаття з довжелезним кумедним хвостом, і широкий кринолін, що геть загородив двері, і про світлі черевики, і про парасольку, непотрібну вночі, але яку вона взяла з собою, і про химерний солом´яний круглий капелюшок з яскравим вогняного кольору пером. З-під цього надітого по-молодецькому набакир капелюшка виглядало худе, бліденьке і злякане личко з розкритим ротом і з нерухомими від жаху очима. Соня була мала на зріст, років вісімнадцяти, худенька, але досить гарненька блондинка з чудовими голубими очима. Вона пильно дивилась на ліжко, на священика; вона теж задихалася від швидкої ходи. Нарешті шепотіння, деякі слова в натовпі, мабуть, долетіли до неї. Вона похнюпилась, ступила через поріг і стала в кімнаті, але знову-таки коло самих дверей.

Сповідь і причастя скінчилися. Катерина Іванівна знову підійшла до чоловікової постелі. Священик відступив і, збираючись іти, хотів був сказати два слова, щоб розрадити і напутити Катерину Іванівну.

— А куди ж я оцих подіну? — різко і роздратовано перебила вона, показуючи на малят.

— Бог милостивий; надійтеся на поміч Всевишнього,— почав священик.

— Е-ет! Милостивий, та не до нас!

— Це гріх, гріх, добродійко,— зауважив священик, хитаючи головою.

— А це не гріх? — крикнула Катерина Іванівна і вказала на помираючого.

— Може, ті, хто були мимовільною причиною, погодяться винагородити вас, хоча б за втрату доходів...

— Не розумієте ви мене! — роздратовано крикнула Катерина Іванівна, махнувши рукою.—Та й за що ж винагороджувати? Адже він сам, п´яний, під коні поліз! Яких доходів? Від нього не доходи, а тільки мука була. Адже він п´яниця, все пропивав. Нас обкрадав та в шинок носив, їхнє й моє життя в шинку перевів! І слава Богу, що помирає! Витрат менше!

— Простити б треба в передсмертну годину, а це гріх, добродійко, такі почуття, великий гріх!

Катерина Іванівна поралася коло хворого, вона подавала йому пити, обтирала піт і кров з голови, поправляла подушки і розмовляла з священиком, зрідка встигаючи мимохідь обернутися до нього. Тепер же вона раптом накинулася на нього майже несамовито.

— Ех, батюшко! Самі це слова! Простити! От він прийшов би сьогодні п´яний, коли б не роздавили, сорочка ж на ньому одна, вся заношена, драна, то він би завалився спати, а я б до світу у воді полоскалася, обноски б його та дитячі прала, та потім висушила б за вікном, та одразу ж, як розвидниться, і штопати б сіла,— от моя й ніч!..