Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Я ж і заговорив навмисно, бо мені вся ця балаканина — самопотішання, всі ці безупинні, безперервні загальні місця і все те саме й те саме так за три роки обридли, що, їй-богу, червонію, не тільки коли я сам, а навіть коли при мені інші про це говорять. Ви, звичайно, поспішали відрекомендуватись у своїх знаннях, це можна пробачити, і я не осуджую. Я ж хотів тільки дізнатись тепер, хто ви такий, бо, бачите, до спільної справи останнім часом примазалося стільки різних ловкачів і так перекрутили вони на свою руч все, чого тільки торкнулися, що остаточно все діло спаскудили. Ну, а тепер досить про це!

— Шановний добродію! — обурено і водночас з надзвичайною гідністю почав п. Лужин,— чи не хочете ви, так безцеремонно висловлюючись, сказати, що і я...

— О, даруйте, даруйте... Чи ж міг я!.. Ну, й досить! — відрізав Разуміхін і круто повернувся до Зосимова, щоб продовжити перервану розмову з ним.

Петро Петрович показав себе досить розумним, щоб одразу ж цьому поясненню повірити. А втім, він вирішив хвилини через дві піти.

— Сподіваюсь, що почате тепер знайомство наше,— звернувся він до Раскольникова,— після вашого одужання і зважаючи на відомі вам обставини, зміцніє ще більше... Найбільше ж бажаю вам здоров´я...

Раскольников навіть голови не повернув. Петро Петрович почав підводитись з стільця.

— Убив напевно той, хто давав речі в заставу,— переконливо говорив Зосимов.

— Безумовно! — погодився Разуміхін.— Порфирій своїх думок не виказує, а заставників все-таки допитує...

— Заставників допитує? — голосно спитав Раскольников.

— Еге ж, а що?

— Нічого.

— Звідки він їх бере? — спитав Зосимов.

— Кого Кох назвав, а кого прізвище на обгортках речей було записане, а хто й сам прийшов, почувши...

— Та й спритний же і досвідчений, певно, каналія! Яка сміливість! Яка рішимість!

— Ото ж то і є, що ні! — перебив Разуміхін.— Це ж вас усіх і збиває з пантелику. А я кажу — неспритний, недосвідчений і, напевно, це був перший його крок. Припусти точний розрахунок і спритну каналію, і вийде неймовірне. Припусти ж недосвідченого, і вийде, що самий тільки випадок його з біди й виніс, а випадок чого тільки не робить? Та він же й перешкод, можливо, й не передбачав! А як діло провадить? — бере речі вартістю в десять — двадцять карбованців, напихає ними кишеню, риється в баб´ячій скриньці, в дранті,— а в комоді, у верхній шухляді, в шкатулці, самих чистих грошей на півтори тисячі знайшли, крім білетів! І пограбувати до ладу не зумів, тільки й спромігся, що вбити! Перший крок, кажу тобі, перший крок; розгубився! І не завдяки розрахунку, а випадково викрутився!

— Це, здається, про недавнє вбивство старої чиновниці,— втрутився, звертаючись до Зосимова, Петро Петрович, який уже стояв з капелюхом і рукавичками в руці, але перш ніж піти, ще захотів докинути кілька розумних слів. Він, видно, дбав про вигідне враження, і пиха переборола благорозумність.

— Еге. Ви чули?

— Аякже, по сусідству...

— Подробиці знаєте?

— Не можу цього сказати; але мене цікавить щодо цього інша обставина, так би мовити, питання в цілому. Не кажу вже про те, що злочинність в нижчому класі за останні років п´ять зросла і не кажу про повсюдні і безперервні грабунки і пожежі; більш дивує мене те, що злочинність і у вищих класах теж збільшується, і, так би мовити, паралельно. Там, як кажуть, колишній студент на великій дорозі пошту пограбував; там передові, за громадським своїм станом, люди фальшиві гроші роблять; там у Москві ловлять цілу компанію підроблювачів білетів останньої позики з лотереєю,— і серед головних учасників якийсь лектор всесвітньої історії; там убивають нашого секретаря за кордоном, з причини грошової і загадкової... І коли тепер цю стару, що давала гроші під заставу, вбив хтось з більш високих верств, бо мужики не заставляють золоті речі, то чим же пояснити цю в якійсь мірі розбещеність цивілізованої частини нашого суспільства?

— Змін економічних багато...— озвався Зосимов.

— Чим пояснити? — вчепився Разуміхін.— А от саме надто закоренілою неділовитістю і можна було б пояснити.

— Тобто як же не?

— А що відповів у Москві лектор отой ваш на запитання, навіщо він білети підробляв; "Усі багатіють хто як може, то й мені закортіло швидше розбагатіти". Дослівно не пригадую, але смисл такий, щоб, мовляв, на дурничку, швидше, без років труда! На всьому готовому звикли жити, чужим розумом перебуватися, жоване їсти. Ну, а прийшов час завітний, тут всяк і об´явився, чим він дихає...

— Але ж, одначе, моральність? І, так би мовити, правила...

— Та ви власне чого хвилюєтесь? — несподівано втрутився Раскольников,— За вашою ж теорією вийшло!

— Як-то за моєю теорією?

— А доведіть до логічного кінця те, що ви оце проповідували, і вийде, що людей можна різати...

— Та що це ви! — скрикнув Лужин.

— Ні, це не так! — озвався Зосимов.

Раскольников лежав блідий, верхня губа його весь час сіпалася, він важко дихав.

— На все є міра,— гордовито вів далі Лужин,— економічна ідея ще не є запрошення до вбивства, і коли тільки припустити...

— А чи правда, що ви,— перебив раптом знову Раскольников тремтячим від злості голосом, в якому бриніла зловтіха із образливості своїх слів,— чи правда, що ви сказали вашій нареченій... в той самий час, коли від неї згоду дістали, що більш за все раді тому... що вона бідна... бо вигідніше брати дружину з бідності, щоб потім бути над нею володарем... і докоряти тим, що ви її облагодіяли?

— Шановний добродію! — злісно і роздратовано скрикнув Лужин, почервонівши і збентежившись,— шановний добродію... так перекрутити думку! Пробачте мені, але я мушу вам висловити, що для чуток, які дійшли до вас, або, краще сказати, до вас доведені, насправді немає ані найменших підстав, і я... підозріваю, хто... одно слово... ця стріла... одно слово, ваша матуся... Вона і без того здалася мені, при всіх своїх чудових якостях, трохи захопленого і романтичного відтінку в думках... Але я все-таки був за тисячу верст від припущення, що вона в такому перекрученому фантазією вигляді могла зрозуміти і зобразити діло... І нарешті... нарешті...

— А знаєте що? — скрикнув Раскольников, підводячись на подушці і втуплюючись в нього блискаючим пронизливим поглядом,— знаєте що?

— А що? — Лужин спинився і чекав з ображеним і визивним поглядом. Якусь мить тривала мовчанка.

— А те, що коли ви ще раз... насмілитесь вимовити хоч слово... про мою матір... то я вас з сходів сторчака спущу!..

— Що з тобою! — вигукнув Разуміхін.

— А, так он воно що! — Лужин зблід і закусив губу.— Слухайте, добродію, мене,— почав він, роблячи паузи між словами і стримуючи себе всіма силами, але все-таки задихаючись,— я ще з першого кроку, одразу розгадав вашу неприязнь, але навмисно залишався тут, щоб переконатись ще більше. Багато чого я б міг простити хворому і родичеві, але тепер... вам... ніколи...

— Я не хворий! — скрикнув Раскольников.

— Тим більше...

— Забирайтесь під три чорти!

Але Лужин уже виходив сам, не договоривши, пробираючись знову між столом і стільцем; Разуміхін цього разу встав, щоб пропустити його. Не дивлячись ні на кого і навіть не кивнувши головою Зосимову, який давно вже кивав йому, щоб він дав спокій хворому, Лужин вийшов, піднявши з обережності на рівень з плечем свого капелюха, коли, нагнувшись, проходив у двері. І навіть у згині спини його неначе виражалось при цьому, що він несе звідси з собою страшенну образу.

— Та чи можна, чи можна ж так? — говорив збентежений Разуміхін, хитаючи головою.

— Залиште, залиште мене всі! — несамовито скрикнув Раскольников.— Та чи залишите ви мене, нарешті, мучителі! Я вас не боюсь! Я нікого, нічого тепер не боюсь! Геть від мене! Я сам хочу лишитися, сам, сам, сам!

— Ходім! — сказав Зосимов, кивнувши Разуміхіну.

— Що ти, та хіба можна його так залишати.

— Ходім! — настійливо повторив Зосимов і вийшов. Разуміхін подумав і побіг доганяти йото.

— Гірше могло фути, коли б ми його не послухалися, — сказав Зосимов уже на сходах.— Дратувати не можна.

— Що з ним?

— Коли б тільки моральний поштовх йому який-небудь сприятливий, от би чого! Оце зараз він був здатний... Знаєш, у нього щось є на думці! Щось нерухоме, гнітюче... Цього я дуже боюся; безумовно, щось є!

— Та оцей добродій, може, Петро Петрович! З розмови видно, що він одружується з його сестрою і що Родя про це, перед тим, як занедужати, листа одержав...

— І чорт його приніс тепер; може, розладнав усю справу. А помітив ти, що він до всього байдужий, на все відмовчується, крім одного пункту, який і дратує його: це вбивство...

— Ай справді! — підхопив Разуміхін,— ще й як помітив! Цікавиться, лякається. Це його в самий день занедужання налякали, в конторі у наглядача; знепритомнів навіть.

— Ти мені розповіси про це докладніше ввечері, а я тобі дещо потім скажу. Цікавить він мене дуже! Через півгодини зайду навідатись... А втім, запалення не буде...

— Спасибі тобі! А я у Пашеньки тимчасом почекаю і наглядатиму через Настю...

Раскольников, залишившись на самоті, з нетерпінням і тугою подивився на Настю; але та не поспішала виходити.

— Чаю, може, тепер вип´єш? — спитала вона.

— Потім! Я спати хочу! Залиш мене...

Він рвучко одвернувся до стіни; Настя вийшла.

VI

Та тільки вона вийшла, він встав, защепнув двері, розв´язав принесений Разуміхіним клунок з одягом, що його той знову зав´язав, і почав убиратися. Дивна річ: здавалося, він раптом став зовсім спокійним; не було ні напівбожевільного марення, як оце недавно, ні панічного страху, як всі останні дні. Це була перша хвилина якогось дивного, раптового спокою. Рухи його були точні й чіткі, за ними вгадувався твердий намір. Сьогодні ж, сьогодні ж!.." — бурмотів він сам собі. Він розумів, проте, що ще кволий, але велике душевне напруження, яке дійшло до спокою, до рішучості, додавало йому сил і впевненості; а втім, він надіявся, що не впаде на вулиці. Убравшись зовсім в усе нове, він глянув на гроші, які лежали на столі, подумав і поклав їх у кишеню. Грошей було двадцять п´ять карбованців. Узяв також і всі мідяки, решту з тих десяти карбованців, що витратив Разуміхін на одяг. Потім тихо відщепнув двері, вийшов з кімнати, зійшов сходами вниз і зазирнув у розчинену навстіж кухню: Настя стояла до нього спиною і, схилившись, роздмухувала хазяйчин самовар.