Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

А Миколай хоч і не п´яниця, а часом випиває, і відомо нам було, що він у тому самому будинку працює, фарбують вони разом з Дмитром, а з Дмитром вони з одного села. І одержавши білетик, він його тут-таки розміняв, випив разом дві скляночки, решту взяв і пішов, а Дмитра я з ним того разу не бачив. А наступного дня почули ми, що Альону Іванівну і сестрицю їхню Лизавету Іванівну сокирою вбито, а ми ж їх знали, і взяв мене тут сумнів щодо сережок,— бо відомо нам було, що небіжчиця під речі гроші давала. Пішов я до них в будинок і почав обережно так, потихеньку розпитуватись і передусім спитав: чи тут Миколай? І каже Дмитро, що Миколай загуляв, прийшов додому вдосвіта, п´яний, пробув дома хвилин так із десять і знову подався, і Дмитро його вже потім не бачив і роботу сам закінчує. А робота у них на тих самих сходах, де жили вбиті, на другому поверсі. Почувши все це, ми тоді нікому нічого не оповістили,— це Душкін каже,— а про вбивство все, що могли, розпиталися і повернулись додому все з тим же своїм сумнівом. А сьогодні вранці, о восьмій годині,— тобто це вже на третій день, міркуєш? — бачу, заходить до мене Миколай, не тверезий, та й не те щоб дуже п´яний, бо розуміти, що йому кажуть, може. Сів на ослін, мовчить. А, окрім нього, в пивниці на ту пору був лише один якийсь чоловік чужий, та ще спав на лаві другий, знайомий нам, та двоє наших хлопчаків. "Бачив, питаю, Дмитра?" — "Ні, каже, не бачив".— "І тут не був?" — "Не був, каже, від позавчора".— "А цю ніч де ночував?" — "А на Пісках, каже, у коломенських".— "А де, питаю, тоді сережки взяв?" — "А на панелі знайшов",— і розповідає це він так, зовсім якось неправдоподібно і в очі не дивиться. "А чув, питаю, що так, мовляв, і так, того самого вечора і тієї самої години, на тих сходах, скоїлося?" — "Ні, каже, не чув",— а сам слухає, очі вирячивши, і побілів раптом, мов крейда. Я ото йому розповідаю, аж дивлюсь, а він за шапку і почав підводитись. Тут і надумав я його затримати: "Стривай, Миколаю, кажу, хіба не вип´єш?" — а сам кивнув хлопчакові, щоб на дверях став, та з-за стойки виходжу: тут він од мене як чкурне, та на вулицю, та тікати, та в провулок — тільки я його й бачив. Тут і сумніву в мене вже не стало, бо його гріх, не інакше..."

— Ще б пак! — проказав Зосимов.

— Стривай! Кінець слухай! Кинулися, звісно, мерщій Миколая шукати: Душкіна затримали і обшук зробили, Дмитра теж, попотрусили і коломенських,— аж раптом позавчора і приводять самого Миколая: затримали його поблизу —ської застави, на постоялому дворі. Прийшов він туди, скинув з себе хрестик, срібний, і попросив за той хрестик шкалика. Дали. За якийсь час жінка в корівник пішла і бачить крізь щілину: він поруч у сараї очкурка до бантини прив´язав, петлю зробив, став на оцупок і хоче собі петлю на шию накинути: жінка закричала несамовито, позбігалися люди: "То он ти який!" — "А ведіть мене, каже, в таку он часть, в усьому повинюся". Ну, його належним чином і приставили в ту часть, сюди тобто. Ну те, се, хто, як, скільки років — "двадцять два" — тощо. Запитують: "Коли працювали з Дмитром, то чи не бачили кого на сходах о такій і такій саме годині?" Відповідає: "Звісно, проходили, може, люди якісь, та ми не дивилися".— "А не чули чого-небудь, шуму якогось абощо?" — "Нічого не чули такого особливого".— "А чи було відомо тобі, Миколаєві, того самого дня, що таку ось вдову такого ось дня та о такій ось годині з сестрою її вбито і пограбовано?" — "Нічого не знаю, нічого не відаю. Вперше від Опанаса Павловича, аж на третій день, у пивниці почув".— "А сережки де взяв?" — "На панелі знайшов".— "Чому наступного дня не прийшов з Дмитром на роботу?" — "Бо загуляв".— "А де гуляв?" — "А там і там".— "А чого тікав від Душкіна?" — "Бо дуже вже злякалися ми тоді".— "Чого злякався?" — "А що засудять".— "Як же ти міг злякатися цього, коли ти ні в чому не винний?.." Ну, віриш, чи не віриш, Зосимов, це запитання було поставлено, і саме такими словами, Це я напевно знаю, мені точно переказали. Як це тобі подобається, га?

— Ну, ні, докази ж одначе існують.

— Та я не про докази тепер, а про запитання, про те, як вони завдання своє розуміють! Ну, та чорт!..,Ну, то насідали, насідали на нього, тиснули, тиснули, ну й признався: "Не на панелі, мовляв, знайшов, а у фа_ тері знайшов, в якій ми з Дмитром працювали".— "Яким же чином?" — "А таким чином, що працювали ми ото з Дмитром цілий день до восьмої години, і йти збирались, а Дмитро взяв щітку та мені по пиці фарбою і мазнув, мазнув ото мені по пиці фарбою, та й тікати, а я за ним. І біжу ото я за ним, а сам кричу мов несамовитий, а там, де з сходів у підворіття завертати — наскочив я з розгону на двірника і на панів, а скільки було з ним панів, не пригадую, а двірник за те мене вилаяв, а другий двірник теж вилаяв, і двірникова жінка вийшла, теж нас вилаяла, і пан якийсь у підворіття входив з панею, і теж нас вилаяв, бо ми з Митькою впоперек дороги лягли: я Митьку за чуприну вхопив і повалив і почав — дубасити, а Митька теж, з-під мене, за чуприну мене вхопив і собі почав дубасити, а робили ми оте не із злості, а по щирій дружбі, жартуючи. А потім Митька випручався та на вулицю й побіг, а я за ним, та не наздогнав і повернувся на фатеру сам,— бо прибрати треба було. Почав я прибирати і чекаю Дмитра, чи не надійде. Та біля дверей у сіни, за стіною, в закутку, на коробку й наступив. Дивлюся, лежить, в бумазі загорнута. Я бумагу ту розгорнув, бачу защіпочки такі малюсінькі, защіпоч— ки ті ми поскидали — аж у коробці сережки..."

— За дверима? За дверима лежала? За дверима? — скрикнув зненацька Раскольников, мутним, зляканим поглядом дивлячись на Разуміхіна, і повільно підвівся, спираючись рукою, на дивані.

— Еге... а що? Що з тобою? Чого ти так? — Разуміхін теж підвівся з місця.

— Нічого!..— ледве чутно відповів Раскольников, опускаючись знову на подушку і знову повертаючись до стіни. Всі помовчали трохи.

— Задрімав, певно, спросоння,— проказав, нарешті, Разуміхін, запитально дивлячись на Зосимова; той зробив ледь помітно заперечний знак головою.

— Ну, розповідай же,— сказав Зосимов,— що ж далі?

— Та що ж далі? Скоро тільки він побачив сережки, одразу ж, забувши і квартиру і Митьку, вхопив шапку і побіг до Душкіна і, як відомо, одержав від нього карбованця, а йому збрехав, що знайшов на панелі, і зараз же загуляв. А про вбивство твердить своє: "Нічого не знаю, нічого не відаю, тільки аж на третій день почув!" — "А чого ж ти досі не з´являвся?" — "З страху".— "А повіситись чого хотів?" — "Через думки".— "Через які думки?" — "А що засудять". Ну, от і вся історія. Тепер, як гадаєш, який вони з того висновок зробили?

— А чого там гадати, слід є, хоч який та є. Факт. Не на волю ж випустити твого маляра.

— Та вони ж його просто в убивці тепер записали! У них уже й сумнівів немає ніяких... [...]

V

Раптом в кімнату зайшов незнайомий чоловік.

Це був добродій не молодий уже віком, манірний, осанистий, з настороженою, бундючною фізіономією, який почав з того, що спинився на дверях, озираючись навкруги з образливо-неприховуваним здивуванням і немовби запитував поглядами: "Куди це я потрапив?" Недовірливо і навіть з нарочитим виглядом якогось переляку, замалим не образи, оглядав він тісну й низьку "морську каюту" Раскольникова. З тим же подивом перевів і втупив потім очі в самого Раскольникова, роздягненого, розпатланого, невмитого, який лежав на жалюгідному брудному своєму дивані і теж мовчки дивився на нього. Потім, так само повільно, прибулий почав розглядати скуйовдженого, неголеного й нечесаного Разуміхіна, що у свою чергу зухвало-запитально дивився йому просто в очі, не рухаючись з місця. Напружена мовчанка тривала з хвилину, і, нарешті, як і слід було сподіватись, сталася невеличка зміна декорацій. Збагнувши, мабуть, з деяких, дуже, одначе, явних ознак, що підкреслено суворою осанкою тут, у цій "морській каюті", нічогісінько не доб´єшся, добродій трохи пом´якшав, і ввічливо, хоч і не без суворості, промовив, звертаючись до Зосимова і відчеканюючи кожний склад в своєму запитанні:

— Родіон Романович Раскольников, пан студент або колишній студент?

Зосимов повільно ворухнувся і, може, й відповів би, коли б Разуміхін, до якого зовсім не зверталися, не випередив його.

— А ось він лежить на дивані! А вам чого треба? Це фамільярне "а вам чого треба?" так і підсікло бундючного добродія, він навіть мало не обернувся до Разуміхіна, але встиг-таки вчасно стриматись і швидше повернувся знову до Зосимова.

— Ось Раскольников! — промимрив Зосимов, кивнувши на хворого, потім позіхнув, причому якось незвичайно широко розкрив свого рота і незвичайно довго тримав його так. Потім повільно потягнувся до своєї жилетної кишені, вийняв величезного випуклого золотого годинника, розкрив, подивився і так само повільно і ліниво потягнувся знову, щоб покласти його на місце.

Сам Раскольников весь час лежав мовчки, навзнак, і не одриваючись, хоч і без будь-якого виразу в очах, дивився на прибулого. Обличчя його тепер, коли вже не було перед очима тієї цікавої квітки на шпалерах, дуже зблідло і відбивало надзвичайне страждання, немовби він тільки що переніс тяжку операцію або страшне катування. Але помалу погляд Раскольникова ставав все уважнішим, потім в ньому прозирнуло зчудування, потім недовірливість і навіть ніби боязнь. Коли ж Зосимов, показавши на нього, промовив: "ось Раскольников", він, раптом швидко підвівшись, наче скочивши, сів на ліжку і майже визивно, але уриваним І слабким голосом, що затинався, промовив:

— Так! Я Раскольников! Чого вам треба?

Гість пильно подивився і поважно проказав:

— Петро Петрович Лужин. Я сподіваюсь, що моє ім´я не зовсім вже вам не відоме.

Але Раскольников, який чекав чогось зовсім іншого, тупо й замислено подивився на нього і нічого не відповів, немовби ім´я Петра Петровича почув справді уперше.

— Як? Невже ви досі ще не одержали ніяких відомостей? — спитав Петро Петрович, трохи бентежачись.

У відповідь на це Раскольников повільно опустився на подушку, закинув руки за голову і почав дивитись на стелю. Нудьга відбилася на обличчі Лужина.