Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Обидві кинулися до нього. Але він стояв наче мертвий; нестерпна раптова свідомість ударила в нього, мов громом. Та й руки його не підіймалися обняти їх: не могли. Мати й сестра стискали його в обіймах, цілували його, сміялися, плакали... Він ступив вперед, похитнувся і впав на підлогу непритомний.

Тривога, крики жаху, стогін... Разуміхін, який стояв на порозі, влетів у кімнату, схопив хворого на свої міцні руки, і той вмить опинився на дивані.

— Нічого, нічого! — кричав він обом дамам,— це просто непритомність, дурниці! Зараз тільки лікар сказав, що йому багато краще, що він зовсім здоровий! Води! Ну, от він уже приходить до пам´яті, ну, от і опритомнів!..

І, вхопивши за руку Дунечку так, що мало не викрутив їй руки, він нахилив її подивитись на те, що "ось він уже й опритомнів". І мати і сестра дивилися на Разуміхіна як на провидіння, розчулено і вдячно; вони вже дізнались від Насті, чим був для їх Роді, під час усієї хвороби, цей "меткий юнак", як назвала його, того ж вечора, в інтимній розмові з Дунею, сама Пульхерія Олександрівна Раскольникова.

Частина третя І

Раскольников підвівся і сів на дивані.

Він мляво махнув Разуміхіну, щоб припинити цілий потік його безладних і палких запевнень, що все буде гаразд, звернених до матері і сестри, взяв обох за руки і хвилини зо дві мовчки вдивлявся то в ту, то в другу. Мати злякалась його погляду. В цьому погляді прозирало сильне аж до страждання почуття, але водночас було щось застигле, навіть неначе безумне. Пульхерія Олександрівна заплакала.

Євдокія Романівна була бліда; рука її тремтіла в руці брата.

— Ідіть додому... з ним,— промовив він уривистим голосом,— показуючи на Разуміхіна,— до завтра, завтра все... Давно ви приїхали?

— Увечері, Родю,— відповіла Пульхерія Олександрівна,— поїзд дуже спізнився. Але, Родю, я нізащо не піду тепер від тебе! Я ночую тут...

— Не мучте мене! — сказав він, роздратовано махнувши рукою.

— Я залишусь коло нього,— скрикнув Разуміхін,— не залишу його й на хвилину, і під три чорти там усіх моїх, хай хоч на стіни лізуть! Там у мене дядько за президента.

— Як, як я віддячу вам! — почала Пульхерія Олександрівна, стискаючи руки Разуміхіна, але Раскольников знову перебив її.

— Я не можу, не можу,— роздратовано повторював він,— не мучте! Годі, йдіть собі... Не можу!

— Ходім, матусю, хоч з кімнати вийдемо на хвилинку,— шепнула злякана Дуня,— ми його вбиваємо, це видно.

— Та невже ж я й не подивлюся на нього, аж після трьох років! — заплакала Пульхерія Олександрівна.

— Стрибайте! — перепинив Раскольников їх знову,— ви весь час перебиваете, а в мене думки плутаються... Бачили Лужина?

— Ні, Родю, але він уже знає про наш приїзд. Ми чули, Родю, що Цетро Петрович був такий ласкавий,— відвідав тебе сьогодні,— з деякою боязкістю додала Пульхерія Олександрівна.

— Еге ж... був такий ласкавий... Дуню, я оце сказав Лужину, що з сходів його спущу, і прогнав його під три чорти...

— Родю, що ти! Ти, певно... ти не хочеш сказати,— почала злякано Пульхерія Олександрівна, але спинилася, дивлячись на Дуню.

Євдокія Романівна пильно вдивлялася в брата і чекала, що буде далі. Настя вже обох їх попередила про сварку, наскільки зуміла розібратися й переказати, і вони змучилися від здогадів і чекання.

— Дуню,— з зусиллям говорив далі Раскольников,— я проти цього шлюбу, а тому ти й повинна, завтра ж, з першого ж слова, відмовити Лужину, щоб і дух його не пах.

— Боже мій! — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— Брате, подумай, що ти говориш! — запально почала Євдокія Романівна, але одразу ж і стрималась.— Ти, може, тепер нездужаєш, ти стомився,— лагідно сказала вона.

— В гарячці? Ні... Ти йдеш за Лужина заради мене. А я жертви не приймаю. І тому, на завтра, напиши листа... з відмовою... Вранці дай мені прочитати, і край!

— Я цього не можу зробити! — скрикнула ображена дівчина.— 3 якої речі...

— Дунечко, ти теж запальна, облиш, завтра... Хіба ти не бачиш...— злякалася мати, кидаючись до Дуні.— Ох, ходімо вже краще.

— Марить! — закричав захмелілий Разуміхін,— а то як би він смів! Завтра всі ці дурощі вискочать... А сьогодні він справді його вигнав. Це так і було. Ну, а той розсердився... Ораторствував тут, знання свої виставляв, та й пішов, хвоста підібгавши...

— То це правда? — скрикнула Пульхерія Олександрівна.

— До завтра, братику,— сумно сказала Дуня,— ходім, матусю... Прощай, Родю!

— Чуєш, сестро,— повторив він услід, зібравши останні сили,— я не марю зараз, цей шлюб — підлота. Хай я негідник, а ти не повинна... один хто-небудь... а я хоч і негідник, але таку сеструза сестру не вважатиму. Або я, або Лужин! Ідіть...

— Та ти з глузду з´їхав! Деспот! — заревів Разуміхін, але Раскольников уже не відповідав, а може, і не мав сили відповідати. Він ліг на диван і одвернувся до стіни цілком знеможений. Євдокія Романівна зацікавлено подивилася на Разуміхіна; чорні очі її блиснули: Разуміхін навіть здригнувся під цим поглядом. Пульхерія Олександрівна стояла приголомшена.

— Я нізащо не можу піти! — шептала вона Разуміхіну, мало не плачучи,— я залишуся тут, де-небудь... проведіть Дуню.

— І всю справу зіпсуєте! — теж прошептав роздратовано Разуміхін,— вийдемо хоч на сходи. Насте, світи! Присягаюсь вам,— говорив він і далі пошепки, уже на сходах,— що допіру нас, мене й лікаря, мало не побив! Розумієте ви це! Самого лікаря! І той змовчав, щоб не дратувати, й пішов, а я внизу залишився стерегти, а він одразу ж одягнувся і непомітно втік. І тепер утече, коли дратувати будете, вночі, та щось і заподіє собі... [...]

Розмовляючи, вони стояли на площадці сходів, перед самими хазяйчиними дверима. Настя світила їм з нижньої сходинки. Разуміхін був страшенно збуджений. Ще півгодини тому, проводжаючи Раскольникова додому, він був хоч і балакучий надміру, що сам добре усвідомлював, але зовсім бадьорий і майже свіжий, хоч і випив дуже багато цього вечора. А тепер він був ніби в якомусь захваті, і водночас начебто все випите вино знову, з подвоєною силою, кинулося йому в голову. Він стояв з,обома дамами, схопивши їх обох за руки, і умовляв їх, наводячи їм доводи з дивною одвертістю і, певно, для більшої переконливості, майже за кожним словом, дуже міцно, мов у лещатах, до болю стискав їм обом руки і пожирав очима Євдокію Романівну, анітрохи не криючись. Від болю вони іноді виривали свої руки з його величезної і кощавої долоні, але він не тільки не помічав, у чому річ, а ще міцніше притягав їх до себе. Коли б вони звеліли йому зараз кинутися заради них зі сходів сторч головою, то він миттю б це виконав, не розмірковуючи і не вагаючись. Пульхерія Олександрівна, сповнена тривоги за свого Родю, хоч і почувала, що юнак надто вже ексцентричний і дуже вже боляче тисне їй руку, але він був для неї єдиним порятунком, тому вона просто не хотіла помічати всіх цих ексцентричних дрібниць. Євдокія Романівна, яку теж все це стривожило, хоч була вона не з лякливих, з подивом і майже переляком зустрічала виблискуючі диким вогнем погляди братового друга, і тільки безмежна довіра, навіяна розповідями Насті про цю дивну людину, вдержала її од спроби втекти від нього, забравши з собою свою матір. Вона розуміла також, що їм і втекти, мабуть, від нього тепер уже годі було й думати. А втім, хвилин через десять вона значно заспокоїлась. [...]

Євдокія Романівна була напрочуд гарна з себе — висока і струнка, міцна, впевнена,— що виявлялося в кожному її жесті і що, проте, анітрохи не робило її рухи менш м´якими і граціозними. Обличчям вона була схожа на брата, але її можна було навіть назвати красунею. Волосся в неї було темно-русяве, трохи світліше, ніж у брата; очі майже чорні, блискотливі, горді, і в той же час бували хвилини, коли вони дивилися з надзвичайною добротою. Вона була бліда, але не хворобливо бліда; лице її сяяло свіжістю і здоров´ям. Рот у неї був трохи замалий, а нижня губка, свіжа й червона, злегка випиналася вперед, разом із підборіддям,— єдина неправильність в цьому прекрасному обличчі, яка, проте, надавала йому особливої характерності і, між іншим, немовби гордовитості. Вираз обличчя її завжди був вдумливий, більш серйозний, ніж веселий; зате як же пасувала усмішка до цього обличчя, як же личив їй сміх, веселий, молодий, щирий! [...]

Пульхерії Олександрівні було вже сорок три роки, обличчя її все ще зберігало залишки колишньої краси, і до того ж вона здавалася значно молодшою за свої роки, що завжди бувало з жінками, які зберігають ясність духу, свіжість вражень і чесний, чистий жар серця до старості. Скажемо в дужках, що зберегти все це — єдиний засіб до того, щоб не втратити краси своєї навіть у старості. Волосся її вже починало сивіти й рідшати, коло очей давно вже з´явилися дрібненькі променясті зморщечки, щоки позападали й висохли від турбот і горя, і все-таки обличчя це було прекрасне. Це був Дунеччин портрет, тільки через двадцять років, хіба що нижня губка у матері не випиналася вперед. Пульхерія Олександрівна була чутлива, проте не до нудного, боязка і поступлива, але до певної межі: вона багато чому могла поступитися, багато на що могла погодитись, навіть на те, що суперечило її переконанню, але завжди була така межа чесності, правил і крайніх переконань, яку ніщо не могло примусити її переступити. [...]

— Який меткий і... відданий юнак! — вигукнула надзвичайно зраділа Пульхерія Олександрівна.

— Здається, хороша людина,— навіть з деяким захопленням відповіла Євдокія Романівна, починаючи знову ходити туди й сюди по кімнаті.

Майже через годину почулася хода в коридорі і знову стукіт у двері. Обидві жінки чекали, цього разу цілком вірячи обіцянню Разуміхіна; і справді, він устиг притягти Зосимова. Зосимов одразу ж погодився залишити бенкет і йти подивитись на Раскольникова, але відвідати дам погодився неохоче, з великою недовірою слухаючи п´яного Разуміхіна. Та самолюбство його було одразу ж заспокоєне і навіть утішене: він побачив, що його справді чекали, як оракула. Він просидів не більш як десять хвилин, а встиг остаточно умовити й заспокоїти Пульхерію Олександрівну. Говорив він з величезним співчуттям, але стримано і якось підкреслено серйозно, зовсім як двадцятисемирічний лікар на важливій консультації, і жодним словом не ухилився від основної теми, не виявив і найменшого бажання завести розмову про щось таке, що б сприяло ближчому знайомству з обома дамами.