Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

То де вже тут про якесь прощення говорити! Вже й так простила!

Глибокий, страшний кашель урвав її слова. Вона відхаркнула в хусточку і сунула її перед очі священикові, з болем придержуючи другою рукою груди. Хусточка була вся в крові...

Священик схилив голову і не сказав нічого.

Мармеладов був в останній агонії; він не зводив очей з обличчя Катерини Іванівни, яка підійшла знову до нього. Йому все хотілося щось сказати їй; він уже й почав, із зусиллям ворушачи язиком і невиразно вимовляючи слова, але Катерина Іванівна, зрозумівши, що він хоче просити у неї прощення, зараз же владно крикнула на нього:

— Мовчи-и! Не треба!.. Знаю, що хочеш сказати!..— І хворий замовк; але в ту мить блукаючий погляд його впав на двері, і він побачив Соню...

Досі він не помічав її: вона стояла в кутку в тіні.

— Хто це? Хто це? — мовив він раптом хрипким, задиханим голосом, страшенно хвилюючись і з жахом показуючи очима на двері, де стояла дочка, і силкуючись підвестись.

— Лежи! Лежи-и-и! — крикнула Катерина Іванівна. Але він з неприродним зусиллям встиг спертись на руку. Він нестямно і нерухомо дивився якийсь час на дочку, наче не пізнаючи її. Та й разу ще не бачив він її в такому убранні. Раптом він пізнав її, принижену, вбиту горем, вичепурену й засоромлену, що покірно чекала своєї черги проститися з конаючим батьком. Безмірне страждання відбилось на обличчі його.

— Соню! Дочко! Прости! — крикнув він і хотів простягнути до неї руку, але, втративши опору, зірвався і впав з дивана, просто обличчям на підлогу: кинулися піднімати його, поклали, але він уже кінчався. Соня слабо скрикнула, підбігла, обняла його і так і завмерла в цих обіймах. Він помер у неї на руках.

— Добився свого! — крикнула Катерина Іванівна, побачивши чоловіків труп,— ну, що тепер робити! За які гроші поховаю його! А чим он їх, їх чим завтра нагодую?

Раскольников підійшов до Катерини Іванівни.

— Катерино Іванівно,— почав він,— минулого тижня ваш покійний чоловік розповів мені про все своє життя і всі обставини... Будьте певні, що він говорив про вас з захопленою повагою. З того вечора, коли я дізнався, як він усім вам був відданий і як особливо вас, Катерино Іванівно, поважав і любив, незважаючи на свою згубну слабість, з того вечора ми й стали друзями... Дозвольте ж мені тепер... сприяти... відданню останньої шани моєму покійному другові. Ось тут... двадцять карбованців, здається,— і якщо це може стати вам у пригоді, то... я... одно слово, я зайду,— я обов´язково зайду... я, може, ще завтра зайду... Прощайте!

І він швидко вийшов з кімнати, настійливо протискуючись через натовп на сходи. [...]

Хтось наздоганяв його. Це була Поленька; вона бігла за ним і кликала його: "Слухайте-но! Слухайте!"

Він обернувся до неї. Дівчинка пробігла останній проліт і спинилася коло нього, на сходинку вище. Тьмяне світло проходило з двору. Раскольников побачив її худеньке, але миле личко, що весело, по-дитячому, дивилося на нього, всміхалось йому. Вона прибігла з дорученням, яке, видно, їй самій дуже подобалось.

— Слухайте, як вас звуть?., а ще: де ви живете? — спитала вона квапливо, задиханим голосом.

Він поклав їй обидві руки на плечі і з якимсь щастям дивився на неї. Йому так приємно було на неї дивитись,— він сам не знав чому.

— А хто вас прислав?

— А мене прислала сестриця Соня,— відповіла дівчинка, ще веселіше усміхаючись.

— Я так і знав, що вас прислала сестриця Соня.

— Мене й матуся теж прислала. Коли сестриця Соня стала посилати, матуся теж підійшла і сказала: "Швидше біжи, Поленько!"

— Любите ви сестрицю Соню?

— Я її більше від усіх люблю! — з якоюсь особливою твердістю проказала Поленька, і усмішка її раптом стала якоюсь серйозною.

— А мене любити-будете?

Замість відповіді він побачив, як наближається до його обличчя личко дівчинки, з пухкенькими губами, що наївно протягнулися поцілувати його. Раптом тоненькі, як ниточки, руки її охопили його міцно-міц. но, голова схилилася до його плеча, і дівчинка тихо заплакала, пригортаючись обличчям до нього все дужче й дужче.

— Татуся шкода! — промовила вона через хвилину, підводячи своє заплакане личко і витираючи руками сльози,— все такі тепер нещастя пішли,— додала вона несподівано, з тим особливо солідним виглядом, якого старанно набирають діти, коли хочуть раптом говорити як "дорослі". [...]

— Поленько, мене звуть Родіон; помоліться коли-небудь і за мене: "і раба Родіона" — більш нічого.

— Все своє дальше життя молитимусь за вас,— гаряче мовила дівчинка і раптом знову засміялась, кинулася до нього і міцно знову обняла його.

Раскольников сказав їй, хто він, дав адресу і обіцяв завтра ж обов´язково зайти. Дівчинка пішла у цілковитому захопленні від нього. Була одинадцята година, коли він вийшов на вулицю. Через п´ять хвилин він стояв на мосту, на тому самому місці, з якого недавно кинулася жінка.

"Досить! — проказав він рішуче й урочисто,— геть міражі, геть напускні страхи, геть примари!.. Є життя! Хіба я зараз не жив? Не вмерло ще моє життя разом з старою бабою! Царство їй небесне і — годі, матінко, час спочити! Царство розуму і світла тепер і... і волі, і сили... і побачимо тепер! Позмагаємось тепер! — додав він визивно, немовби звертаючись до якоїсь темної сили і викликаючи її.— А я ж он уже погоджувався жити на аршині простору! [...]

Він легко відшукав Разуміхіна; в будинку Починкова нового жильця вже знали, і двірник зараз же показав йому, куди йти. Вже з половини сходів можна було почути шум і жвавий гомін чималого товариства. Двері на сходи були відчинені навстіж; чути було вигуки й сперечання. Кімната Разуміхіна була досить велика, людей же зійшлося не менш як п´ятнадцять. Раскольников спинився в прихожій. Тут, за перегородкою, дві хазяйські служниці поралися коло двох великих самоварів, коло пляшок, тарілок і блюд з пирогом і закусками, принесених з хазяйської кухні. Раскольников послав за Разуміхіним. Той прибіг зраділий. З першого погляду помітно було, що він дуже багато випив, і хоч Разуміхін майже ніколи не міг напитися доп´яну, але цього разу щось було помітно.

— Слухай,— кваплячись заговорив Раскольников,— я прийшов тільки сказати, що ти виграв заклад і що справді ніхто не знає, що з ним може трапитись. Зайти ж я не можу: я такий слабкий, що зараз упаду. І тому здрастуй і прощай! А завтра до мене приходь...

— Знаєш що, проведу я тебе додому! Вже коли ти сам говориш, що слабкий, то...

— А гості? Хто цей кучерявий, що оце зараз сюди заглянув?

— Цей? А чорти його знають! Дядьків знайомий, мабуть, а може, і сам прийшов... Я з ними лишу дядька; це наймиліша в світі людина; шкода, що ти не можеш тепер познайомитись. А втім, хай їх усіх чорт візьме! їм тепер не до мене, та й мені треба освіжитись, бо ти, брат, до речі прийшов; ще дві хвилини, і я б там побився, їй-богу! Верзуть таку нісенітницю... Ти уявити собі не можеш, до якої міри може забрехатися, нарешті, людина! А втім, як не уявити? Хіба ми самі не брешемо? Та й хай брешуть: зате потім не брехатимуть... Посидь хвилинку, я приведу Зосимова.

Зосимов з якоюсь навіть жадністю накинувся на Раскольникова; помітно було, що той його якось особливо цікавить; скоро обличчя його проясніло.

— Негайно спати,— вирішив він, оглянувши в міру можливості пацієнта,— а на ніч прийняти б одну штучку? Приймете? Я ще вранці заготовив... порошочок один.

— Хоч два,— відповів Раскольников. Порошок був тут-таки прийнятий.

— Це дуже добре, що ти сам його поведеш,— зауважив Зосимов Разуміхіну,— що завтра буде, побачимо, а сьогодні навіть дуже непогано: значна зміна після недавнього. Вік живи, вік учись...

— Знаєш, що мені зараз Зосимов шепнув, коли ми виходили,— брякнув Разуміхін, як тільки вони вийшли на вулицю.— Я, брат, тобі все прямо скажу, бо вони дурні. Зосимов звелів мені балакати з тобою дорогою і тебе примусити балакати і потім йому розповісти, бо у нього ідея... що ти... божевільний або близький до того. [...]

Якусь мить обидва помовчали.

— Слухай, Разуміхін,— заговорив Раскольников,— я тобі хочу сказати прямо: я зараз у мертвого був, один чиновник помер... я там всі свої гроші віддав... і, крім того, мене цілувала зараз одна істота, яка, коли б я і вбив і^ого-небудь, то теж... одно слово, я там бачив ще другу одну істоту... з вогняним пером... а втім, я забріхуюсь; я дуже слабкий, підтримай мене... зараз уже й сходи...

— Піп з тобою? Що з тобою? — допитувався стривожений Разуміхін.

— В голові трохи наморочиться, та тільки не в тому річ, а в тому, що мені так сумно, так сумно! неначе жінці... справді! Дивись, що це? Дивись, дивись!

— Що таке?

— Хіба не бачиш? Світло в моїй кімнаті, бачиш? У щілину... Вони вже стояли перед останніми сходами, поруч з хазяйчиними дверима, і справді, видно було знизу, що в комірЦі Раскольникова світиться.

— Дивно! Може, Настя,— зауважив Разуміхін.

— Ніколи вона в таку пору в мене не буває, та й спить вона давно, але... мені однаково! Прощай!

— Що ти? Та я проведу тебе, разом увійдемо!

— Знаю, що разом увійдемо, але мені хочеться тут потиснути тобі руку і тут з тобою попрощатися. Ну, давай руку, прощай!

— Що з тобою, Родю?

— Нічого, ходім, ти будеш свідком...

Вони почали сходити вгору, і в Разуміхіна майнула думка, що Зосимов, десь певно, має рацію. "Ех! Розстроїв я його моєю балаканиною!" — пробурмотів він сам собі. Зненацька, підходячи до дверей, вони почули голоси в кімнаті.

— Та що тут таке? — скрикнув Разуміхін.

Раскольников перший взявся за двері і відчинив їх навстіж, відчинив і став на порозі наче вкопаний.

Мати і сестра його сиділи^на дивані і чекали вже півтори години. Чому ж він менш за все їх сподівався і менш за все про них думав, незважаючи на неодноразові звістки про те, що вони виїжджають, їдуть, от-от прибудуть, останню з яких він одержав навіть сьогодні. Всі ці півтори години вони навперебій розпитували Настю, яка і тепер стояла перед ними і геть усе вже встигла їм розповісти. Вони себе не тямили від переляку, коли почули, що він "сьогодні втік", хворий і, як видно з розповіді, не інакше, як в маренні "Боже, що з ним!" Обидві плакали, обидві витерпіли хресну муку за ці півтори години дожидання.

Радісний, захоплений крик зустрів появу Раскольникова.