Нові коментарі
3 липня 2024 02:48
Щиро вам дякую за увагу до моєї казки з книги казок ''Богданія''. На кожному з двох сайтів, з якого ви могли передрукувати цю казку, у змісті
З Божою правдою - Народні

Окуляри - По Едгар Аллан

Окуляри - По Едгар Аллан - Безкоштовні електронні книги на українській мові: читай онлайн та скачуй
Сторінок:5
Додано:22-11-2023, 10:14
0 0
Голосів: 0
Аннотація до бестселера - Окуляри - По Едгар Аллан
Всі твори автора ⟹ По Едгар Аллан
"Окуляри" Едгара Аллана По – це захоплююча збірка творів, що відкриває читачам витончену і таємничу атмосферу авторського генію. Кожна історія – це подорож у світ фантазій та мрій, де реальність переплітається з надприродним, а між строками криється глибокий сенс.
 
У "Окулярах" По вдало поєднує жах, драму та філософію. Збірка складається з унікальних оповідань, які залишають читача в напруженні та здивуванні. Кожен твір має свій власний непередбачуваний фінал, залишаючи слід у серцях тих, хто осмілився заглибитися у світ По.
 
"Окуляри" – це захоплюючий літературний досвід, який прокладає шлях у темряву між світами і розвиває в інший спосіб думати про реальність.
Читаємо онлайн Окуляри - По Едгар Аллан

© Український переклад. О. М. Мокровольський, 1992.

Було колись заведено висміювати поняття "любов із першого погляду", одначе люди, здатні мислити, так само, як і ті, хто схильний до глибоких почуттів, завжди стверджували, що вона існує. І справді, найновіші відкриття в царині, так би мовити, етичного магнетизму чи магнетоестетики змушують припускати, що найприродніші, а отже, найщиріші та найдужчі з людських почуттів бувають саме ті, що виникають у серці мовби від електричної симпатії,— одне слово, найяскравіші й найтривкіші душевні кайдани куються з одного погляду. Признання, яке я саме збираюся зробити, буде ще одним із незліченних потверджень цієї істини.

Перш ніж почати свою оповідь, я мушу навести деякі подробиці. Я досі ще дуже молодий — мені не виповнилось і двадцяти двох років. Моє теперішнє прізвище — вельми поширене й досить-таки плебейське — Сімпсон. Кажу "теперішнє", бо звуся так лише віднедавна, прийнявши його в минулому році заради одержання великого спадку, заповіданого мені далеким родичем — Адольфусом Сімпсоном, есквайром. За умовою заповіту я мав прийняти прізвище заповідача, але тільки прізвище, не ім'я — а ім'я ж у мене подвійне: Наполеон Бонапарт.

Прізвище Сімпсон я прийняв із деякою нехіттю, мавши цілком виправдану підставу пишатися моїм справжнім прізвищем — Фруассар, бо вважаю, що міг би довести своє походження від безсмертного автора "Хронік". Коли вже зайшла мова про прізвища, зазначу принагідно цікаві звукові збіги в прізвищах моїх найближчих предків. Батьком моїм був такий собі мсьє Фруассар із Парижа. Моя мати, що вийшла за нього в п'ятнадцятилітньому віці,— уроджена Круассар, старша дочка банкіра Круассара; знов же, дружина того, вийшовши заміж у шістнадцять років, була старшою дочкою такого собі Віктора Вуассара. Мсьє Вуассар, хоч як це дивно, також одружився свого часу з панною, що мала подібне прізвище,— Муассар. Вона теж вийшла заміж майже дитиною, а її мати, мадам Муассар, пішла до вінця всього в чотирнадцять. А втім, ці ранні шлюби — звичайне явище у Франції. Та, хай там що, а чотири найближчі покоління моїх предків були Муассари, Вуассари, Круассари й Фруассари. А я, як уже згадано вище, офіційно зробився Сімпсоном, але з такою нехіттю, що навіть вагався, чи приймати спадок на таких непотрібних і прикрих для мене proviso (1).

Щодо особистих достоїнств, то доля аж ніяк не обділила мене. Навпаки, я вважаю, що маю добру статуру і зовнішність, яку дев'ятеро з десяти назвали б гарною. Зріст у мене — п'ять футів одинадцять дюймів. Я чорнявий, ще й кучерявий. Ніс — досить правильної форми. Очі великі й сірі, і хоч вони такі слабкі, що завдають мені великої незручності, але ж ніхто, хай хоч скільки придивляється до них, цього не скаже. Одначе сама ця короткозорість завжди мені добряче докучала, і я до чого тільки не вдавався — лиш не до окулярів. Бувши молодим та вродливим, я їх, природно, не любив і завжди рішуче від них відмовлявся. Бо й справді, що ще так спотворює молоде обличчя, надаючи йому якоїсь надмірної манірності, а то й святенницького, ба навіть старечого вигляду? Що ж до монокля, то з ним одразу стаєш ніби не самим собою, просто дженджиком, та й годі. Досі я скількимога обходився без усяких там скелець. Але чи не забагато про ці суто особисті дрібнички, які, зрештою, не мають особливого значення? Досить буде, як я додам іще, що вдача у мене сангвінічна: я запальний, нерозважливий, легко захоплююсь і завжди був палким поклонником жінок.

Одного вечора минулої зими ми з приятелем, містером Толботом, увійшли до ложі в П... театрі. Того вечора ставили оперу, афіші наобіцяли стільки звабливого, що приміщення було переповнене. Ми, одначе, вчасно з'явилися і зайняли залишені для нас місця в першому ряді, куди проштовхалися не без труднощів.

Протягом двох годин увага мого супутця, щирого fanatico (2) музики, була нероздільно поглинута сценою, а я тим часом тішився, розглядаючи публіку, яка здебільшого представляла elite (3) нашого міста. Упевнившись у цьому, я вже ладен був перевести погляд на prima donna (4), коли це його притягла, прикувала до себе дама в одній з лож, на яку я досі не звертав уваги.

(1) Умовах (латин.).

(2) Фанатика (іт.).

(3) Еліту, цвіт (фр.).

(4) Примадонну (іт.).

Хай я проживу хоч тисячу років, та ніколи не забути мені глибокого хвилювання, яке пойняло мене, коли я дивився на її постать. Такої прекрасної жінки, такої витонченої постави я ще ніколи в житті не бачив. Обличчя її саме було повернене до сцени, тож протягом перших кількох хвилин я не міг його розгледіти, але той божественний стан... Ні, жодне інше слово не могло б віддати отих дивних пропорцій — ба навіть цей епітет — божественний — видається мені сміховинно слабким цієї хвилини, коли я це пишу.

Чари жіночої краси, чаклунська магія жіночої грації завше мали наді мною таку владу, якій я не владний був опиратися; але ж тут переді мною постала втілена грація, beau ideal (1) моїх щонайпалкіших, найбезумніших видив-мрій. Постать, що її майже всю я міг бачити завдяки будові ложі, була трохи вища середнього зросту й наближалася, хоч і ледь-ледь не сягала, до того, що називається величчю. Округлості фігури, її tournure(2) були довершені, просто чудові. Голова, видна мені лише з потилиці, могла позмагатися з голівкою грекині Псіхеї, і її обриси скорше підкреслював, аніж приховував, вишуканий убір із gaze aerienne (3), нагадавши мені про ventum textilem (4) Апулея. Права рука звисала через бар'єр ложі й своїми чудесними обрисами змушувала трепетати кожен нерв мого єства. Горішня її частина була прикрита модним просторим рукавом. Він сягав трохи нижче ліктя. Під тим рукавом був інший, з якоїсь тонкої тканини; цей щільно облягав руку, а кінчався розкішною мереживною манжетою, що красиво облямовувала зап'ястя, лишаючи непокритими лише тонкі пальці, один з яких був прикрашений діамантовим перснем величезної вартості, це я завважив одразу. Чудову округлість зап'ястя підкреслював браслет, також прикрашений aigrette (5) із коштовних каменів, який краще за всякі слова свідчив про багатство та вишуканий смак його власниці.

(1) Прекрасний ідеал (фр.).

(2) Постава (фр.).

(3) Повітряного газу (фр.).

(4) Повітряну тканину (латин.).

(5) Кільцем, пучком (фр.).

Мов скам'янівши зненацька, я з півгодини милувався царственим цим видінням, на повну силу відчуваючи всю істинність того, що споконвіку говориться й співається про "любов з першого погляду". Все те, що я досі, бувало, відчував у присутності найславетніших красунь, не витримувало порівняння з моїми нинішніми почуттями. Нез'ясовний і, мушу визнати, достоту магнетичний потяг душі до душі прикував, здавалося, не тільки мій зір, а й усі мої помисли, чуття до чудесного створіння, що явилося мені. Я вже розумів — я відчував — я знав, що закохався глибоко, безумно, безповоротно, закохався, ще й не побачивши лиця коханої. Справді, така могутня була пристрасть, що пойняла мене, що вона навряд чи бодай трохи пригасла б, якби риси невидного ще мені обличчя виявилися звичайнісінькими,— отака химерна природа єдино щирої любові й так воістину мало залежить вона від зовнішніх умов, адже то так тільки здається, ніби зовнішнє, позірне породжує і підтримує її.

Поки я отак, до самозабуття, милувався цією чудесною з'явою, якийсь раптовий шум у залі змусив її ледь повернути голову в мій бік, і мені відкрився весь її профіль. Краса того профілю навіть перевершила мої сподівання — і все ж щось у ньому розчарувало мене, хоч я і не зміг би пояснити достеменно, що ж саме. Я сказав "розчарувало", але це трохи не те слово. Чуття мої воднораз і стишились, і піднеслися. Буремність ущухла — її заступив тихий захват, захоплений супокій. Певне, це почуття мені навіяв вираз лагідної гідності, який робив її схожою на матрону чи й на Мадонну. Але я зрозумів одразу, що річ не лише в цьому. Було щось іще — якась нерозгадна таїна — невловне щось у її обличчі, й воно, те щось, трішечки стурбувало мене, водночас вельми підігрівши мою цікавість. Одне слово, я перебував у тому стані духу, який вразливого молодика може штовхнути на будь-яке шаленство. Коли б та дама була сама-одна, я б неодмінно увійшов до її ложі й заговорив до неї, хоч би до яких наслідків це призвело; але, на щастя, з нею ще було двоє: якийсь пан і дивовижно вродлива жінка, з вигляду на кілька літ молодша за неї.

Подумки я перебирав усі можливі способи бути відрекомендованим старшій з двох дам чи тим часом бодай краще роздивитися її вроду. Пересісти б до неї ближче — так театр переповнений, а суворі правила добропристойності забороняють у наш час користуватися в подібних випадках біноклем, хай би я навіть розжився на нього,— але бінокля у мене не було, й від того я був у відчаї.

Зрештою я надумався звернутись до мого приятеля.

— Толботе,— мовив я,— ви ж маєте бінокля. Дайте-но його мені!

— Бінокля? Нема! Нащо мені здався бінокль? — І він нетерпляче обернувся до сцени.

— Але ж, Толботе,— не відступався я, сіпаючи його за плече,— послухайте лишень! Бачите он ту ложу? Оту! Ні, сусідню. Бачили ви коли-небудь отаку вродливицю?

— Що й казати — дуже гарна,— зронив він.

— Цікаво, хто вона така?

— Господи-Боже, та невже ви не знаєте її? "Не знаєте її — то хто ж вас знає?" Це ж славетна мадам Лаланд — на сьогодні найбільша красуня, ціле місто тільки й гомонить що про неї. До того ж незмірно багата... вдова... партія хоч для кого... щойно з Парижа.

— А ви знайомі з нею?

— Авжеж, маю таку честь.

— Відрекомендуєте мене їй?

— Звісно, з превеликим задоволенням. А коли?

— Завтра о першій дня я зайду по вас у готель Б.

— Дуже добре — а зараз помовчіть, якщо можете.

Хоч-не-хоч, довелося мені пристати на Толботове настійливе прохання, бо він як уперся, то так і зостався глухий до всіх моїх подальших розпитів та зауважень і до кінця вечора був зайнятий винятково лише тим, що діялося на сцені.

Тим часом я не зводив очей з мадам Лаланд, і нарешті мені поталанило охопити поглядом усе її обличчя, коли вона обернулася в мій бік. Воно було витончено прекрасне — але ж це підказало мені моє серце ще до того, як Тол-бот удовольнив мою допитливість; і все ж щось незбагненне й далі непокоїло мене.

Відгуки про книгу Окуляри - По Едгар Аллан (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: