Злочин і кара (хрестоматійне видання) - Достоєвський Федір

Такого він ще ніколи не переживав. Не те, щоб він розумів, але він виразно відчував, усією силою відчуття, що не тільки зворушливі експансивні, як оце щойно, але навіть які б там не було розмови йому вже не можна більше заводити з цими людьми в квартальній конторі, і хай би тут усі були його рідні брати і сестри, а не квартальні поручики, то й тоді йому зовсім не слід було б звертатися до них і ні в якому навіть випадку життя; він ніколи ще досі не переживав такого дивного і жахливого відчуття. І що над усе нестерпніше — це було більш відчуття, ніж свідомість, ніж розуміння; безпосереднє відчуття, найтяжче відчуття з усіх, які він пережив на своєму віку.

Письмоводитель почав диктувати йому форму звичайного в такому випадку відзиву, тобто сплатити не можу, обіцяю ось тоді (коли-небудь), з міста не виїду, майна ні продавати, ні дарувати не буду тощо.

— Та ви писати не можете, у вас перо з рук падає,— зауважив письмоводитель, з цікавістю придивляючись до Раскольникова. — Ви хворі?

— Так... в голові наморочиться... кажіть далі!

— Та все, підпишіться.

Письмоводитель взяв у нього папір і повернувся до інших. Раскольников віддав перо, але замість того, щоб підвестися й піти, поклав обидва лікті на стіл і стиснув руками голову. Наче цвях йому вбивали в тім´я. Дивна думка спала йому раптом: встати зараз, підійти до Никодима Хомича і розповісти йому все про вчорашнє, все до останньої дрібниці, потім піти разом з ним на квартиру і показати їм, де сховано речі в кутку, в дірці. Потяг був такий сильний, що він уже підвівся з місця, щоб здійснити свій намір. Чи не подумати ще хоч хвилину? — майнуло в голові.— Ні, краще не роздумуючи, і геть тягар з плечей!" Але раптом він спинився, мов прикипів до місця: Никодим Хомич захоплено щось говорив Іллі Петровичу, і до нього долинули слова:

— Бути того не може, обох звільнять. По-перше, все суперечить, дивіться: навіщо їм двірника кликати, коли б це вони вчинили? На себе доносити, чи як? Чи хитруючи? Ні, це було б занадто хитро! І, нарешті, студента Пестрякова бачили коло самих воріт обидва двірники і міщанка в ту саме мить, коли він заходив: він ішов з трьома приятелями і розстався з ними коло самісіньких воріт і де живе у двірників розпитував, ще коли приятелі не пішли. Чи ж буде такий розпитувати, де живе, коли з таким наміром ішов? А Кох, так той, перш ніж до старої заходити, внизу у срібляра півгодини сидів і рівно за чверть до восьмої від нього нагору до старої пішов. Тепер обміркуйте...

— Але дозвольте, як же у них така суперечність сталася: самі запевняють, що стукали і що двері були замкнені, а через три хвилини, коли з двірником прийшли, виходить, що двері відімкнені?

— В тому й штука: вбивця неодмінно там сидів і замкнувся на защіпку; і неодмінно б його там застукали, коли б Кох не зробив дурниці, не

пішов сам за двірником. А він саме в оцей проміжок і встиг спуститися по сходах і прошмигнути повз них як-небудь. Кох обома руками хрестився: "Коли б я там, каже, лишився, він би вискочив і мене вбив сокирою". Російський молебень хоче відправити, хе-хе!..

— А вбивцю ніхто не бачив?

— Та де ж тут побачити? Будинок — Ноїв ковчег,— зауважив письмоводитель, який прислухався з свого місця.

— Справа ясна, справа ясна! — переконано повторив Никодим Хомич.

— Ні, справа дуже неясна,— скріпив Ілля Петрович. Раскольников взяв свого капелюха і попрямував до дверей, але до дверей не дійшов...

Коли він опритомнів, то побачив, що сидить на стільці, що його підтримує справа якийсь чоловік, що зліва стоїть другий чоловік, і тримає жовту склянку з жовтою водою, і що Никодим Хомич стоїть перед ним і пильно дивиться на нього; він підвівся з стільця.

— Що це, ви хворі? — досить різко спитав Никодим Хомич.

— Вони ще як підписувалися, то ледве пером водили,— зауважив письмоводитель, сідаючи на своє місце і беручись знову до паперів.

— А давно ви хворі? — гукнув Ілля Петрович з свого місця, так само перебираючи папери. Він, звичайно, теж розглядав хворого, коли той знепритомнів, але зразу ж відійшов, скоро той прийшов до пам´яті.

— З учорашнього...— пробурмотів у відповідь Раскольников.

— А вчора з дому виходили?

— Виходив.

— Хворий?

— Хворий.

— О якій годині?

— О восьмій годині вечора.

— А куди, дозвольте спитати?

— По вулиці пройшовся.

— Коротко і ясно.

Раскольников відповідав різко, уривисто, блідий, мов полотно, і не опускаючи чорних запалених очей своїх перед поглядом Іллі Петровича.

— Він ледве на ногах стоїть, а ти...— почав Никодим Хомич.

— Ні-чо-го! — якось особливо проказав Ілля Петрович. Никодим Хомич хотів було додати ще щось, але, глянувши на письмоводителя, який теж дуже пильно дивився на нього, замовк.

Всі раптом замовкли. Дивно було.

— Ну, гаразд,— закінчив Ілля Петрович,— ми вас не затримуємо.

Раскольников вийшов. Він ще встиг подумати, що, як тільки за ним зачинилися двері, в кімнаті раптом почалася жвава розмова, найбільш виділявся голос Никодима Хомича, який щось запитував... На вулиці він зовсім опам´ятався.

Обшук, обшук, зараз обшук! — твердив він про себе, поспішаючи дійти,— прокляті! підозрівають!" Недавній страх знову охопив його всього, з ніг до голови.

II

А що, коли вже й був обшук? Що, коли їх зараз у себе й застану?"

Та от і його кімната. Нічого й нікого, ніхто не заглядав. Навіть Настя ні до чого не доторкалася. Але, Господи! Як же він міг лишити все в цій дірці?

Він кинувся в куток, засунув руку під шпалери і почав витягати pe4j і наповнювати ними кишені. Всього виявилося вісім штук: дві маленькі коробки з сережками чи з чимось подібним,— він добре не роздивився, потім чотири невеличкі сап´янові футляри. Один ланцюжок був просто загорну, тий в газетний папір. І ще щось у газетному папері, здається, орден.

Він поклав усе в різні кишені, в пальто і в праву кишеню штанів, що лишалася ціла, дбаючи, щоб не було примітне... Гаманець теж узяв разом з речами. Потім вийшов з кімнати, покинувши тепер двері навіть зовсім навстіж.

Він ішов швидко, твердим кроком, і хоч почував себе так, ніби все в нього поламане, та свідомості не втрачав. Боявся він погоні, боявся, що через півгодини, через чверть години може вийти вже інструкція стежити за ним; значить, що б там не стало, треба вчасно сховати кінці. Треба впоратись, поки ще лишилося хоч скільки-небудь сил і хоч якась здатність розмірковувати... Куди ж іти?

Це було вже давно вирішено: "Кинути все в канаву, і кінці у воду, і край". Так вирішив він ще вночі, в маренні, в ті короткі хвилини, коли,— він пам´ятав це,— кілька раз поривався встати і йти: "Швидше, швидше, і все викинути". Але викинути, як виявилось, було дуже важко.

Він бродив по набережній Єкатерининського каналу вже з півгодини, а може, й більше, і кілька раз поглядав на сходи в канаву, де на них натрапляв. Але годі було й думати здійснити намір: тут або плоти стояли коло самих сходів, і на них жінки прали білизну, або човни були прив´язані, і скрізь людей хто й зна скільки, та й звідусіль з набережних, з усіх боків, можна бачити, помітити: підозріло, що людина навмисно зійшла вниз, спинилась і щось кидає у воду. А що коли футляри не потонуть, а попливуть? та й звичайно, це буде такі Кожен побачить. І без того вже всі так і дивляться, зустрічаючись, оглядають, наче їм тільки й діла. "Чого це так, чи мені, може, здається",— думав він.

Нарешті, спало йому на думку, що чи не краще буде піти куди-небудь на Неву? Там і людей менше, і непомітніше, і, в усякому разі, зручніше, а головне — далі від тутешніх місць. І здивувався раптом: як це він цілих півгодини бродив у тузі та в тривозі, і в небезпечних місцях, а цього не міг надумати раніше! І тільки тому аж півгодини на безрозсудну справу згаяв, що так уже раз уві сні, в маренні вирішено було! Він ставав дуже неуважним і забутливим і знав це. Конче треба було поспішати!

Він пішов до Неви по В-му проспекту, але дорогою йому раптом ще спало на думку: "Навіщо на Неву? Навіщо у воду? Чи не краще зайти кудись дуже далеко, знову хоч на острови, і там десь у безлюдному місці, в лісі, під кущем,— закопати все це і дерево,-про всякий випадок, запам´ятати?" І хоч він відчував, що не в силі ясно і розумно обміркувати всього в цю мить, але думка йому здалася правильною.

Але на острови йому не судилося потрапити, а сталося інше: виходячи з В-го проспекту на площу, він зненацька побачив ліворуч від себе вхід у двір, оточений зовсім глухими стінами. Справа, од самих воріт, далеко в двір тяглася глуха небілена стіна сусіднього чотириповерхового будинку. Зліва, паралельно глухій стіні і теж од самих воріт, починався дерев´яний паркан, який, кроків за двадцять в глибині двору, завертав ліворуч. Це було глухе відгороджене місце, де лежали якісь матеріали. Далі, в глибині двору, виглядав з-за паркана ріг низького, закуреного цегляного сарая, мабуть, частина якоїсь майстерні, певно, каретної або слюсарної, чи щось подібне до того; скрізь, майже від самісіньких воріт, чорні та багато вугільного пилу. "От куди б підкинути й піти!" — спало йому раптом на думку. Не помічаючи нікого в дворі, він завернув у ворота і побачив, якраз поблизу воріт, прилаштовано до паркана жолоб (як це часто буває в таких будинках, де багато фабричних, артільних, візників та ін.), а над жолобом, тут-таки на паркані, написано крейдою звичайний в таких випадках дотеп: "Тута зупинятися заборонено". Отже, вже й те добре, що ніякого підозріння, чого зайшов і спинився. "Тут усе так разом і кинути де-небудь купкою і піти!"

Оглянувшись ще раз, він уже й руку встромив в кишеню, аж раптом біля самісінької зовнішньої стіни, між ворітьми і жолобом, де й всієї відстані було не більш як аршин, помітив він великий необтесаний камінь, вагою приблизно, може, пуда на півтора, що прилягав до цегляної вуличної стіни. За цією стіною була вулиця, тротуар, чути було, як сновигали прохожі, яких тут завжди чимало, але за ворітьми його ніхто не міг побачити, хіба що зайшов би хтось з вулиці, що, звичайно, цілком могло статися, а тому треба було поспішати.

Він нахилився до каменя, взяв його за край міцно, обома руками, зібрав усі свої сили і перевернув його. Під каменем була невелика заглибина: зараз же він почав викидати в неї все з кишені.