Записки з мертвого дому - Достоєвський Федір

Посилали майже на те тільки, щоб арештанти не сиділи згорнувши руки, що й самі арештанти добре розуміли. До такої роботи вони раз у раз бралися мляво й апатично, і майже зовсім інше бувало, коли робота сама по собі була путяща, цінна, а особливо коли можна було випросити собі роботу на загад. Тут вони наче чимось запалювалися, і хоч їм не було ніякісінької від того вигоди, але, я сам бачив, аж знесилювалися, щоб швидше й краще докінчити її; навіть самолюбство їхнє тут якось зачіпалося. А на звичайній роботі, яку виконували більше для проформи, ніж з потреби, важко було випросити собі загад, працювати ж треба було до барабана, який вибивав заклик додому об одинадцятій годині ранку. День був теплий і туманний; сніг мало не танув. Уся наша купка рушила за фортецю на берег, злегка брязкаючи ланцюгами, що хоч і були сховані під одягом, все ж з кожним кроком видавали тонкий і різкий металічний звук. Двоє-троє з нас відокремились у цейхауз по необхідний інструмент. Я йшов разом з усіма і немовби навіть пожвавішав: мені хотілося мерщій побачити й дізнатися, яка робота? Яка ця каторжна робота? І як я сам буду вперше зроду працювати?.

Пам'ятаю все до найменших подробиць. Дорогою зустрівся нам якийсь мііДанйн 3і, борідкою, спинився й засунув руку в кишеню. З нашої купки негайно відокремився арештант, зняв шапку, прийняв подаяния — п'ять копійок — і проворно повернугіся до своїх. Міщанин перехрестився й пішов своєю дорогою. Ці п'ять копійок проїли того ж ранку на калачах, поділивши їх нарівно на всю нашу партію.

З усієї цієї купки арештантів деякі були, як звичайно, похмурі й неговіркі, інші байдужні й мляві, треті ліниво перемовлялися один з'одним. Був один страшенно чогось радий і веселий, співав і мало не танцював дорогою, прибрязкуючи кожному скоку кайданами. Це був той Самий невисокий і натоптаний арештант, який першого ранку мого в острозі посварився з іншим біля води, коли вмивалися, за те, що той інший насмів нерозважно запевняти про себе, що він птах каган. Звали цього веселого чолов'ягу Скуратов. Нарешті він заспівав якоїсь хвацької пісні, з котрої я пам'ятаю приспів:

Без мене мене женили — Я в млині 1-оді був.

Бракувало тільки балалайки.

Його незвичайно веселий настрій зараз же, зрозуміло, викликав у декого з нашої партії обурення, навіть сприйняли його мало не за образу.

— Завив! — з докором промовив один арештант, хоч спів зовсім його не обходив.

— Одна була пісня у вовка, та й ту перехопив туляк! — зауважив інший, з похмурих, хохлацькою вимовою.

— Я-то, правда, туляк,— негайно відказав Скуратов,— а ви в вашій Полтаві галушкою вдавилися.

— Бреши! А сам що тріскав! Лаптем щі лигав.

А тепер наче чорт ядрами напихає,— докинув третій.

— Я й справді, хлопці, зніжена людина,— відповів, легко зітхнувши, Скуратов, немовби жалкуючи, що він такий зніжений, і звертаючись до всіх взагалі й ні до кого зокрема,— з самого пупка на чорносливі та на пам-пруських булках готований (тобто годований. Скуратов навмисне перекручував слова), а рідні мої братики й тепер ще в Москві свою лавку мають, у прохожому ряді вітром торгують, купці-багатирі.

— А ти чим торгував?

— А по всяких вартостях і ми здобувалися. Отоді, братці, я й перші двісті дістав...

— Невже карбованців! — підхопив один цікавий, аж здригнувшись, коли почув про такі гроші.

— Ні, чоловіче милий, не карбованців, а палок. Луко, гей, Луко!

— Кому Лука, а тобі Лука Кузьмич,— знехотя відгукнувся маленький і тоненький арештантик з гостреньким носиком.

— Ну, Луко Кузьмичу, чорт з тобою, нехай уже й так.

— Кому Лука Кузьмич, а тобі дядечко.

— Ну, та чорт з тобою й з дядечком, не варт і мови! А хороше слово хотів був сказати. Ну, то ось як воно сталося, хлопці, що недовго я нажився в Москві; дали мені там наостанку п'ятнадцять пужок та й вирядили геть. От я...

— Та за що ж вирядили? — перебив один, що уважно стежив за оповіддю.

— А щоб не ходив у карантин, не пив шпунтів, не грав на баляндрасах; то ото й не встиг я, хлопці, як слід у Москві розбагатіти. А як же, як же, як же того хотів, щоб багатим бути. І так уже мені того хотілося, що не знаю, як і сказати.

Багато хто засміявся. Скуратов був, очевидно, з самохітних весельчаків, або, краще, блазнів, котрі мовби за обов'язок собі мали звеселяти своїх понурих товаришів і нічогісінько, крім лайки, за це, звісно, не діставали. Він належав до особливого й дивного типу, про який, можливо, мені ще доведеться поговорити.

— Та тебе й тепер замість соболя бити можна,— зауважив Лука Кузьмич.— Чи ба, самої одежі карбованців на сто буде.

На Скуратові був найблагіший, найприношеніший кожушисько, на якому з усіх боків стирчали латки. Він байдуже, але уважно оглянув його згори донизу.

— Голова зате дорогого варта, хлопці, голова! — відповів він.— Як і з Москвою прощався, то тим тільки тішився, що голова зо мною разом піде. Прощай, Москва, спасибі за парню, за вільний дух, славно посмужи-ли! А на кожух нема чого тобі, чоловіче милий, дивитися...

— А то на твою голову дивитись?

— Та й голова ж у нього не своя, а подаянна,— зно-

ву встряв Лука.— її йому в ^юмені Христа ради подали, як з партією проходив.

— Що ти, Скуратов, майстерство, либонь, мав?

— Яке майстерство! Поводирем був, гаргосів водив, у них голиші тягав,— зауважив один із нахмурених,— ото й усе його майстерство. '

— Я таки й пробував був чоботи тачати,— відповів Скуратов, зовсім не помітивши ущипливого зауваження.— Усього одну пару й стачав.

— Що ж, купували?

— Атож, нарвався такий, що, видно, бога не боявся, батька-матері не шанував; покарав його господь,— купив.

Усі кругом Скуратова так і розляглися сміхом.

— Та потім іще раз робив, уже тут,— казав далі надзвичайно спокійно Скуратов.— Степанові Федоровичу Поморцеву, поручикові, пришви пришивав.

— Що ж він, вдоволений був?

— Ні, хлопці, невдоволений. На тисячу літ вилаяв та ще коліном піддав мені ззаду. Дуже вже у гніви зайшов. Ех, збрехало моє життя, збрехало каторжне!

Після того трохи згодом Акулинин муж у двір...

Несподівано розлягся він знову співом і зірвався притупувати напідскоки ногами.

— Ач, виродок! — пробурчав хохол, що йшов обіч мене, і з злісною зневагою скосив на нього очі.

— Нікчема! — зауважив інший рішучим і серйозним тоном.

Я ніяк не міг збагнути, за віщо на Скуратова сердяться, та й взагалі—чому до всіх веселих, як я вже встиг помітити за ці перші дні, ставляться неначе з деякою зневагою? Я вважав, що гнів хохла й інших особистий. Але він не був особистий, це був гнів за те, що в Скуратова не було витримки, не було суворого напускного вигляду власної гідності, яким до педантства була заражена вся каторга, одно слово, за те, що він був, за їх же висловом, "нікчема". Однак на веселих не на всіх сердились і не всіх так третирували, як Скуратова й інших до нього подібних. Хто як дозволяв поводитися з собою: людина добродушна й без витівок зараз же зазнавала зневаги. Мене аж вразило це. Проте були й серед веселих такі, що вміли й любили відгризнутися і спуску нікому не давали: тих змушені були пова-

жати. Тут же, в цій самій купці людей, був один із таких зубастих, а по суті превесела й премила людина, та з цього боку я пізнав його вже згодом, показний і рослявий чоловік, з великою бородавкою на щоці й з прекомічним виразом обличчя, досить, проте, вродливого й тямкого. Називали його піонером, бо він колись служив у піонерах; тепер же перебував ув особливому відділенні. Про нього мені ще доведеться говорити.

Втім, і не всі "серйозні" були такі експансивні, як обурений на веселість хохол. На каторзі було кілька чоловік, що важили на першість, на знання кожного діла, на дотепність, на характер, на розум. Багато хто з таких справді були люди розумні, з характером і таки досягали того, на що важили, тобто першості й неабиякого морального впливу на своїх товаришів. Поміж себе ці розумники часто бували великими ворогами — і кожен із них мав багато ненависників. На інших арештантів вони дивилися з гідністю і навіть з поблажливістю, сварок непотрібних не зчиняли, у начальства мали добру про себе думку, на роботах були ніби розпорядниками, і жоден із них не став би чіплятися, наприклад, за пісні; до таких дрібниць вони не принижували себе. Зо мною всі такі були надзвичайно ввічливі, протягом усієї каторги, проте не дуже заходили в мову; теж ніби з гідності. Про них так само доведеться поговорити докладніше.

Прийшли на берег. Унизу, на річці, стояла замерзла в воді стара барка, котру треба було ламати. По той бік річки синів степ; краєвид був похмурий і пустинний. Я сподівався, що так усі й кинуться до роботи, та про це й не думали. Деякі посідали на колодках, що валялися по берегу; майже всі повитягали з чобіт кисети з тамтешнім тютюном, який продавали на базарі в листі по три копійки за фунт, та куценькі талинові цибушки з маленькими дерев'яними люлечками-саморобками. Люльки закурилися; конвойні солдати обтягли нас цепом і з нудним виглядом узялися нас стерегти.

— І хто здогадався ламати цю барку? — промовив один ніби сам до себе, та ні до кого-таки й не звертаючись.— Трісок, чи що, схотілося?

— А хто нас не боїться, той і здогадався,— зауважив інший.

— Куди ото мужва суне? — помовчавши, спитав перший, не помітивши, звичайно, відповіді на попереднє запитання й показуючи .вдалину на юрбу селян, що вер-

вечкою пробиралися кудись по неходженому снігу. Всі ліниво обернулися в той бік і взялися знічев'я їх висміювати. Один із селян, останній!, ішов якось надзвичайно кумедно, розставивши руки й— схиливши набік голову в довгій селянській шапці, стрвпцем. Уся постать його цільно й ясно позначалася на білому снігу.

— Ач, братан Петрович, як урядився! — зауважив один, перекривляючи вимовою селян. Варто уваги, що арештанти взагалі дивилися на селян трохи звисока, хоч половина їх була з селян.

— А задній, хлопці, ходить, наче редьку садить.

— Це важкодум, у нього грошей багато,— докинув третій.

Всі засміялися, але якось теж ліниво, мовби знехотя. Тим часом підійшла калачниця, жвава й промітна молодичка.

У неї взяли калачів на поданий п'ятак і поділили тут же нарівно.

Парубок, що торгував ув острозі калачами, забрав десятків зо два й дуже засперечався, щоб виторгувати три, а не два калачі, як звичайно велося.