Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер
е-е, краще було б підірвати катер, то ми не заперечуємо. Будь-хто з нас не бажає потрапити в полон.
Корделія здивовано кліпнула, почувши таку пропозицію.
— Це... дуже хоробро з вашого боку, старший пілот, але зовсім зайве. Не лестіть собі. Нас вибрали саме тому, що ми мало знаємо. Ви лише нечітко здогадуєтеся, що за вантаж був на борту цих кораблів, і навіть я не знайома з технічними деталями. Якщо ми розіграємо покірність, то в нас принаймні є шанс видряпатись з цього живими.
— Ми не про допити думали, мем. Ми мали на увазі... інші їхні звичаї.
Зависло тяжке мовчання. Корделія зітхнула, занурюючись у вир безрадісних сумнівів.
— Переживемо, — вимовила вона нарешті. — Їх дурна репутація дуже перебільшена. Деякі з них — цілком пристойні люди. — "Особливо один, — глумливо підказала їй пам'ять. — І навіть якщо припустити, що він все ще живий, невже ти дійсно розраховуєш відшукати його в цій плутанині? Відшукати його, врятувати від тих подаруночків, які ти сама тільки-но що привезла сюди зі збройової крамниці пекла, та й при цьому ще примудритися не зрадити свій обов'язок? А може, це таємна змова про самогубство? Чи розумієш ти саму себе? Пізнай себе".
Парнелл, який спостерігав за нею, похмуро похитав головою.
— Ви впевнені?
— Я за все життя будь-кого не вбивала. І не збираюся починати зі своїх товаришів. Залиште це, заради Бога!
Парнелл розуміюче хмикнув, підтверджуючи справедливість останнього зауваження; йому не вдалося до кінця сховати полегшення.
— І врешті-решт, мені є задля чого жити. Війна не може тривати вічно.
— Хтось чекає вдома? — запитав він, а коли вона повернулася до приладової панелі, проникливо додав, — Або десь тут?
— Ох, так. Десь тут.
Він співчутливо похитав головою.
— Це важко. — Вдивившись у її незворушний профіль, він спробував підбадьорити її: — Але ви маєте слушність. Рано або пізно наші хлопці виб'ють звідси цих виродків.
Вона машинально видихнула "ха!" і почала масажувати обличчя кінчиками пальців, намагаючись зняти напругу. Перед поглядом її уяви виникло неймовірно яскраве і чітке бачення: величезний військовий корабель розколюється на частини, і з нього, як з гігантського стручка, розсипається його живий вміст. Заморожене, стерильне насіння, яке дрейфує в безповітряному просторі; яке обертається і роздулося від декомпресії. Цікаво, чи можна буде після цього розпізнати обличчя? Вона повернулася спиною до Парнелла, даючи зрозуміти, що розмова закінчена.
Барраярський швидкісний кур'єр підібрав їх приблизно через годину.
У першу чергу її вразив знайомий запах: метал, машинне мастило, озон, піт... Запах барраярського корабля. Міцно притримуючи Корделію за лікті, двоє високих солдатів у чорній формі відконвоювали її через вузькі овальні двері в один з відсіків величезного флагмана — головний тюремний відсік, як здогадалася вона. Її і чотирьох її людей безжалісно роздягнули, ретельно обшукали, піддали медичному огляду, голографії, потім зняли відбитки сітківки, встановили особу і видали безформні оранжеві піжами. Її людей кудись повели. Всупереч власним недавнім запевненням, її мучила нудотна думка, що зараз з їхньої свідомості почнуть знімати шар за шаром в пошуках інформації, якої в них нема. "Заспокойся, — вмовляв її розум. — Напевно барраярці прибережуть їх для обміну полоненими". Раптово охоронці витягнулися в положення "струнко". Вона повернулася і побачила високопоставленого барраярського офіцера, який увійшов в палату обробки. Яскраво-жовті нашивки на комірі темно-зеленого парадного мундиру позначали офіцерський чин, з яким Корделії ще не доводилось зіштовхуватися; через мить вона вражено збагнула, що це колір віце-адмірала. Визначивши його ранг, вона вже знала, хто він такий, і тепер з цікавістю розглядала його. Форрат'єр, от як його звуть. Командує барраярською армадою разом із крон-принцом Сергом Форбаррою. Напевно, саме він виконує основну роботу; вона чула, що його заготували на посаду нового військового міністра Барраяру. І от як виглядає ця висхідна зірка.
Він був трохи схожий на Форкосигана — дещо вище зростом, хоча важить, напевно, стільки ж, але не за рахунок кісток і м'язів, а за рахунок жиру. В нього теж було темне волосся, трохи кучерявіше, ніж у Форкосигана, і менше зачеплене сивиною. Навіть вік приблизно такий же, хоча цей тип був трохи красивішим. От очі в нього зовсім інші — темно-карі, оксамитні, опушені довгими чорними віями. Корделії будь-коли ще не доводилося зустрічати в чоловіка таких прекрасних очей. Але в них крилося щось, що розбудило в глибині її підсвідомості ледве чутний крик: "Ти думала, що сьогодні вже зазнала глибини страху, але ти помилялася: от він, справжній страх, всепоглинаючий, без надії". Це було дивно, адже такі красиві очі взагалі ж бо повинні здаватися привабливими. Вона відвела погляд, рішуче сказавши собі, що сум'яття і раптова ворожість — всього лише наслідок підвищеної нервовості, і почала чекати.
— Назвіться, бетанка, — прорикав він. Ці слова викликали в неї дезорієнтуюче відчуття дежа-вю.
Намагаючись знайти рівновагу, вона чітко відсалютувала і нахабно заявила:
— Капітан Корделія Нейсміт, Бетанська Астроекспедиція. Ми — військовий підрозділ. Бойова частина. — Цей приватний жарт, природно, не дійшов до нього.
— Ха. Роздягніть її і розверніть.
Він відступив назад, спостерігаючи. Двоє охоронців, осміхаючись, підкорилися наказові. "Не подобається мені такий початок..." Вона натягнула маску незворушності, закликавши на допомогу всі приховані запаси холоднокровності. Спокійно. Спокійно. Він просто хоче залякати тебе. Це проблискує в його очах, у його голодних очах. Спокійно.
— Трохи старувата, але зійде. Я надішлю за нею пізніше.
Охоронець всучив їй піжаму. Вона вдягалася повільно, щоб розлютити їх: це був немовби стриптиз навпаки, точно вивірені рухи нагадували японську чайну церемонію. Один з солдатів заричав, а інший грубо відіпхнув її назад, до камери. Вона кисло посміхнулася своєму успіху, подумавши, що хоча б в чомусь ще може розпоряджатися своєю долею. "А якщо я зможу змусити їх побити мене, то чи будуть мені нараховані додаткові бали?"
Вони заштовхали її в голу металеву камеру і залишили там. Вона продовжила гру, тепер вже просто задля власного задоволення: граціозно опустилася на коліна і завмерла в церемоніальній позі — правий носок, як і заведено, ліг на лівий, руки спочивають на стегнах. Дотик нагадав їй про омертвілу ділянку на лівій нозі, яка не сприймала як спеку, так і холод, і тиск — цей сувенір залишився в неї від попереднього зіткнення з барраярською армією. Корделія закрила очі і дозволила думкам текти вільно, сподіваючись, що в її тюремників складеться тривожне враження про глибоку і, можливо, небезпечну зосередженість. Вдавана агресивність краще, ніж нічого. Близько години вона пробула в такому положенні, зберігаючи нерухомість; коли непризвичаєні м'язи почали нагадувати про себе надто болісно, охоронці повернулися.
— Адмірал вас вимагає, — лаконічно вимовив один. — Йдімо.
Корделію знову повели через нескінченні коридори корабля; її супроводжували два конвоїри. Один осміхався і роздягав її очима. Інший дивився на неї з жалістю, що тривожило набагато сильніше. Вона задумалася, наскільки час, проведений з Форкосиганом, змусив її забути про небезпеки полону. Вони дійшли до відсіку офіцерських кают, і зупинилися перед одними з овальних металевих дверей. Нездорово усміхнений солдат постукав, і отримав дозвіл увійти.
Ці адміральські апартаменти дуже відрізнялися від її простої каюти на "Генералі Форкрафті". По-перше величиною — перегородки, які поділяли дві суміжні каюти, були знесені, створивши, таким чином, значно більший простір. Все приміщення було заставлене надзвичайно розкішними меблями. Коли вона з'явилася, адмірал Форрат'єр піднявся з оксамитного стільця, однак вона не вважала це жестом ввічливості.
Він з хитрим виглядом обійшов навколо Корделії, спостерігаючи, як її погляд обстежує кімнату.
— Ну то що, тут краще, ніж в тюремній камері, га? — поцікавився він.
— Схоже на будуар повії, — відповіла вона, граючи на публіку.
Солдат-веселун пирснув, а інший то й взагалі відкрито розсміявся, але відразу ж замовк під гнівним поглядом Форрат'єра. Цікаво, що такого смішного вона сказала? Аж тут вона почала розуміти призначення деяких деталей обстанови, і вона зрозуміла, що, сама того не усвідомлюючи, влучила в яблучко. От, наприклад, що за дивна статуетка там в кутку? Хоча, треба визнати, вона не позбавлена певної художньої цінності.
— Яка до того ж обслуговує доволі своєрідних клієнтів, — додала вона.
— Прищібніть її, — наказав Форрат'єр, — і повертайтеся на свої пости. Я покличу вас, коли закінчу.
Її вклали на спину на широкому нестатутному ліжку, закріпивши руки й ноги м'якими браслетами, кожен з яких був з'єднаний з кутом ліжка коротким ланцюгом. Просто, застрашливо, шансів вирватися нема.
Охоронець, якому було шкода Корделію, пристібаючи її зап'ястя, ледь чутно шепнув:
— Вибачте.
— Та нічого, — видихнула вона у відповідь. Вони швидкоплинно обмінялися нібито байдужими поглядами, сховавши цю таємну розмову від Форрат'єра, який спостерігав за ними.
— Ха. Це ви зараз так думаєте, — все з тією ж бридкою посмішечкою промуркотав другий охоронець, защібаючи інший ремінець.
— Заткнися, — прошипів перший, кинувши на веселуна лютий погляд. Між ними зависло нечисте, гнітюче мовчання. Нарешті охоронці вийшли.
— Схоже на постійне пристосування, — звернулася Корделія до Форрат'єра. Вона була дивним чином заворожена: вся ця ситуація нагадувала ожилий бридкий анекдот. — А що ви робите, коли не вдається спіймати бетанок? Шукаєте добровольців?
Він спохмурнів, але через мить обличчя його знову розгладилося.
— Продовжуйте в тому ж стилі, — заохотив її він. — Мене це розважає. І зробить остаточну розв'язку ще пікантнішою.
Форрат'єр розстебнув комір мундира, налив собі вина з зовсім вже нестатутного міні-бару, і присів поруч з нею з невимушеним виглядом людини, яка зайшла відвідати хворого приятеля. Він уважно розглядав її, і красиві карі очі світилися від передсмаку.
Вона намагалася не дати волю нервам; може, він всього лише ґвалтівник. Простий ґвалтівник — це ще, взагалі-то, терпимо.
