Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

Все одно що дивитися в око небесного правосуддя. Теж мені протистояння — бластер проти паралізатора. "Форкосиган мав слушність, — подумала вона. — Нейробластер набагато переконливіший..."

Тоді Тейфас голосно промовив, — Здається, тут витік газу або щось подібне. Краще закрий двері, поки я буду перевіряти. — Двері слухняно закрилися.

Корделія, зіщулившись, посміхнулася йому зі стелі:

— Привіт. Хочеш виплутатися з цієї колотнечі?

— Що ви робите тут, бетанка?

"Чудове питання", — невесело подумала вона.

— Намагаюся врятувати кілька життів. Не хвилюйся — твої друзі лише паралізовані. — "Мабуть, не варто згадувати про того, який потрапив під дружній вогонь... можливо, загинув задля порятунку мого життя..." — Переходь на наш бік, — взялася вмовляти вона його, немов вони брали участь в якійсь дитячій грі. — Капітан Форкосиган пробачить тобі... не згадає в рапорті. Дасть тобі медаль, — квапливо пообіцяла вона.

— Яку ще медаль?

— Як мені знати? Яку хочеш. Тобі навіть не доведеться когось вбивати. В мене є ще один паралізатор.

— А які в мене гарантії?

Розпач додав їй зухвалості. — Слово Форкосигана. Скажеш йому, що я його дала.

— А хто ви така, щоб заприсягатися його словом?

— Леді Форкосиган, якщо ми двоє залишимося в живих. — Неправда? Правда? Незбутня мрія?

Тейфас присвиснув, зі здивуванням уп'явшись на неї. Його обличчя просвітліло — схоже, він повірив їй.

— Ти що, правда хочеш, щоб сто п'ятдесят твоїх товаришів ковтнули вакуум задля порятунку кар'єри міністерського шпигуна? — використала вона ще один переконливий аргумент.

— Ні, — нарешті твердо відповів він. — Дайте мені паралізатор. — Ось він, момент істини... Вона кинула йому зброю.

— Троє тут, залишилося семеро. Як будемо діяти?

— Я можу заманити сюди ще двох. Інші біля головного входу. Якщо пощастить, ми зможемо захопити їх зненацька.

— Давай так.

Тейфас відкрив двері. — Тут дійсно витік газу, — Він покашляв для переконливості. — Допоможи мені витягти звідси цих хлопців, і ми задраїмо двері.

— Готовий заприсягтися, що пару хвилин тому чув звідси дзижчання паралізатора, — пробурчав його супутник, входячи в тамбур.

— Може, вони намагалися привернути нашу увагу.

По обличчю заколотника прослизнула підозра — він збагнув абсурдність подібного припущення. — Але ж в них не було паралізаторів, — почав він, але тут, на щастя, ввійшов другий. Корделія і Тейфас вистрілили одночасно.

— П'ять вибуло, п'ять залишилося, — підсумувала Корделія, зістрибуючи на підлогу. Ліва нога підігнулася — після опіку вона погано слухалася. — Наші шанси ростуть.

— Щоб все спрацювало, треба діяти швидко, — попередив Тейфас.

— Гаразд, починаймо.

Вони вислизнули за двері і нечутно перебігли через технічний відсік. Автоматичні системи продовжували свою роботу, байдужі до того, хто ними керує. Осторонь було недбало звалено кілька тіл у чорній формі. Добігши до рогу, Тейфас попереджуюче підняв руку. Корделія кивнула. Тейфас спокійно вийшов з-за рогу, а Корделія притислася до стіни, вичікуючи. Коли Тейфас підняв свій паралізатор, вона теж висунулася, шукаючи мішень. Звужуючись, коридор закінчувався головним виходом на верхню палубу. Там стояло п'ятеро чоловіків: вся їхня увага була прикута до люка на стелі, над металевими сходами, через який приглушено проникало шипіння і брязкання.

— Вони готуються до штурму, — сказав один. — Настав час позбавити їх повітря.

"Знамениті останні слова", — подумала вона і вистрілила: один раз, другий. Тейфас теж розпочав стрілянину, швидко вклавши решту, і все було закінчено. "І я більше будь-коли, — заприсяглася про себе Корделія, — не назву вибрики Ст'юбена безрозсудними". Їй хотілося віджбурнути паралізатор, вити і кататися по підлозі, але її робота була ще не закінчена.

— Тейфас, — гукнула вона. — Я повинна зробити ще дещо.

Він підійшов до неї — схоже було, що і його самого теж трохи трясе.

— Я тебе вирятувала, і прошу тебе у відповідь зробити мені одну послугу. Як вивести з ладу плазменну зброю, далекого радіусу дії, так, щоб її не можна було полагодити в найближчі півтори години?

— Навіщо? Це капітан наказав?

— Ні, — відповіла вона чесно. — Все це було зроблено не за наказом капітана, але ж він буде радий це бачити, як тобі здається?

Вкрай заплутавшись, Тейфас не заперечував.

— Якщо закоротити он ту панель, — припустив він, — це значно сповільнить справу.

— Дай-но мені свій плазмотрон.

"Чи потрібно це? — роздумувала вона, озираючись по боках. — Так. Він неодмінно буде стріляти по нам: це його обов'язок, точнісінько так само як мій обов'язок — втекти. Довіра — це одне, а зрада присязі — зовсім інше. Я не хочу піддавати його такому випробуванню".

Отже, у випадку якщо Тейфас не збрехав, вказавши на пульт управління туалетами або що-небудь подібне... Корделія вистрілила в пульт і на мить зачаровано завмерла, милуючись, як розлітаються снопи іскор.

— А тепер, — сказала вона, віддаючи плазмотрон, — мені потрібна фора на кілька хвилин. Потім можеш відчиняти двері і ставати героєм. Тільки спочатку гукни до них і попередь — бо там попереду сержант Ботарі.

— Добре. Дякую.

Вона подивилася на люк головного входу. "Він же ж зараз всього на відстані трьох метрів від мене", — подумала вона. Нездоланна прірва. Згідно з фізикою серця, відстань відносна; абсолютний лише час. Секунди, немов павучки, бігли по хребту.

Вона закусила губу, втупившись поглядом у Тейфаса. Остання можливість передати звісточку Форкосигану... але ні. Абсурдна ідея передати слова "я кохаю тебе" вустами Тейфаса викликала в неї хворобливий смішок. "Бажаю всього найкращого" — звучить занадто зарозуміло, особливо при цих обставинах; "здоров" — занадто холодно; що ж стосується простого "так"... Похитавши головою і посміхнувшись на прощання здивованому солдату, вона кинулася назад в тамбур і видерлася сходами. Відстукала ритмічний сигнал по кришці люка. Через мить люк відкрився, і безпосередньо в неї перед носом з'явилося дуло плазмотрона старшини Нілези.

— У мене нові умови для вашого капітана, — жваво випалила вона. — Дещо безглузді, але йому, напевно, сподобаються. — Здивований Нілеза допоміг їй вилізти і знову закрив люк. Вона пішла геть, зазирнувши шляхом в головний коридор. Там розташувалося кілька десятків чоловік. Технічна команда зняла зі стін половину панелей; з-під інструментів розліталися іскри. У віддаленому кінці над юрбою піднімалася голова сержанта Ботарі, і вона знала, що сержант стоїть поруч з Форкосиганом. Діставшись до сходів наприкінці коридору, Корделія піднялася ними і побігла, петляючи лабіринтом поверхів і переходів корабля.

Сміючись і плачучи, задихаючись і тремтячи, вона, нарешті, дісталася до шлюзового відсіку. На посту стояв доктор Макинтайр, що намагався виглядати похмуро і барраяроподібно.

— Всі на місці?

Він кивнув, з захватом дивлячись на неї.

— Тоді на борт, вилітаємо.

Вони загерметизували за собою двері і звалилися на сидіння, коли катер, скриплячи і трясучись, рвонувся вперед з максимальним прискоренням. Піт Лайтнер пілотував його вручну, оскільки бетанський нейроімплант пілотування не стикувався без перехідника з барраярською системою керування. Корделія приготувалася до божевільних перегонів.

Вона відкинулася на спинку сидіння, все ще задихаючись. Легені розривалися після запеклого бігу. До неї підсів як і раніше обурений Ст'юбен. Він із тривогою спостерігав, як її трясе невтримне тремтіння.

— Це злочин — те, що вони зробили з Дюбауером, — сказав він. — От рознести б на дрібні шматочки весь цей чортовий корабель. Може ви знаєте: Раднов все ще прикриває нас?

— У них якийсь час не буде працювати зброя далекого радіусу дії, — повідомила вона, не вдаючись у деталі. Чи зуміє вона коли-небудь пояснити йому? — Ох. Я збиралася запитати... кого з барраярців підстрелили з нейробластера там, на планеті?

— Не знаю. Його форма — на доктору Макинтайрі. Агов, Мак, що за ім'я написано в тебе на кишені?

— Ох, подивимося, чи зможу я розібрати їх алфавіт. — Він беззвучно поворухнув губами. — Ку... Куделка.

Корделія сумно опустила голову.

— Він загинув?

— Коли ми відлітали, він був живий, але, безперечно, не виглядав занадто здоровим.

— А що ви робили весь цей час на борту "Генерала"? — поцікавився Ст'юбен.

— Відплатила борг. Борг честі. — і довга пауза.

— Добре, не розповідайте. Дізнаюся потім. — Він помовчав, а потім, рішуче кивнувши, додав: — Сподіваюся, цьому виродку, хто б він там був, дісталося сповна.

— Слухай, Ст'ю... Я ціную все, що ти зробив. Але мені дійсно потрібно кілька хвилин побути одній.

— Звичайно, капітан. — Він співчутливо подивився на неї і відійшов убік, бурмочучи собі під ніс: — Чортові покидьки.

Корделія притислася чолом до холодного скла і тихенько схлипнула, оплакуючи долю своїх ворогів.

Лоїс Макмастер Буджолд, "Осколки честі"

РОЗДІЛ 7

(всього 15 розділів)

Корделія Нейсміт, капітан Бетанського Експедиційного корпусу, ввела в корабельний комп'ютер останні навігаційні дані. Старший пілот Парнелл, який сидів поруч з нею, перевіряв контакти й антени свого шолома і влаштовувався зручніше в м'якому кріслі, готуючись взяти нейрокерування кораблем на протязі майбутнього стрибка через просторово-часовий тунель.

Її новим кораблем став масивний тихохідний ваговоз, вільний від будь-якого озброєння — звичайна робоча конячка з комерційного маршруту між Ескобаром і Колонією Бета. Але з Ескобаром от уже шістдесят днів не було прямого зв'язку — з того часу, як барраярський флот вторгнення заблокував ескобарський кінець тунелю, немов пробка — шийку пляшки. Відповідно до останніх повідомлень, які ще дійшли, флотилії Ескобару і Барраяру продовжували маневрувати в повільному смертоносному танці, намагаючись знайти тактичну перевагу, і поки що не вступали у великомасштабний бій. Передбачалося, що барраярці десантують свої наземні війська на планету лише після того, як цілком візьмуть під контроль ескобарський простір.

Корделія з'єдналася з інженерним відсіком:

— Нейсміт на зв'язку. Ви готові?

На екрані з'явилося обличчя інженера, з яким вона познайомилася всього два дні тому. Він був молодий і, подібно їй, знятий зі служби в Експедиції. Нема сенсу витрачати на цей вояж досвідчених і навчених військових.