Війна і мир (том 1) (переклад Віктора Часника) - Толстой Лев

Він лежав прямо під образами; обидві товсті, великі руки його були випростані з-під ковдри і лежали на ній. У праву руку, що лежала долонею донизу, між великим і вказівним пальцями вставлена була воскова свічка, яку, нахиляючись через крісла, притримував в ній старий слуга. Над кріслом стояли духовні особи в своїх величних блискучих одежах, з звільненим на них довгим волоссям, з запаленими свічками в руках, і повільно-урочисто служили. Трохи позаду їх стояли дві молодші княжни, з хусткою в руках і біля очей, і попереду їх старша, Катиш, з злісним і рішучим виглядом, ні на мить не спускаючи очей з ікон, як ніби говорила всім, що не відповідає за себе, якщо озирнеться. Ганна Михайлівна, з лагідним сумом і всепрощенням на обличчі, і невідома дама стояли біля дверей. Князь Василь стояв з іншого боку дверей, біля крісла, за різьбленим оксамитовим стільцем, який він повернув до себе спинкою, і, сперши на неї ліву руку зі свічкою, хрестився правою, кожен раз піднімаючи очі догори, коли приставляв пальці до чола. Обличчя його виражало спокійну побожність і відданість волі Божій. "Якщо ви не розумієте цих почуттів, то тим гірше для вас", здавалося, говорило його обличчя.

Ззаду його стояв ад'ютант, доктора і чоловіча прислуга; як би в церкві, чоловіки і жінки розділилися. Все мовчало, хрестилося, тільки чути було церковне читання, стриманий, густий басів спів і в хвилини мовчання перестановка ніг і зітхання. Ганна Михайлівна, з тим значним видом, який показував, що вона знає, що робить, перейшла через всю кімнату до П'єра і подала йому свічку. Він запалив її і, розважений спостереженнями над оточуючими, став хреститися тою ж рукою, в якій була свічка.

Молодша, рум'яна і сміхотлива княжна Софі, з родимкою, дивилася на нього. Вона посміхнулася, сховала своє обличчя в хустку і довго не відкривала його; але, подивившись на П'єра, знову засміялася. Вона, мабуть, відчувала себе не в силах дивитися на нього без сміху, але не могла втриматися, щоб не дивитися на нього, і щоб уникнути спокус тихо перейшла за колону. В середині служби голоси духовенства раптом замовкли; духовні особи пошепки сказали щось один одному; старий слуга, який тримав руку графа, піднявся і звернувся до паночок. Ганна Михайлівна виступила вперед і, нагнувшись над хворим, з-за спини пальцем поманила до себе Лоррена. Француз-доктор, — який стояв без запаленої свічки, притулившись до колони, в тій шанобливій позі іноземця, яка показує, що, незважаючи на відмінність віри, він розуміє всю важливість обряду, який здійснюється, і навіть схвалює його, — нечутними кроками людини у всій силі віку підійшов до хворого, взяв своїми білими тонкими пальцями його вільну руку з зеленої ковдри і, відвернувшись, став мацати пульс і задумався. Хворому дали чогось випити, заворушилися біля нього, потім знову розступилися по місцях, і богослужіння відновилося. Під час цієї перерви П'єр помітив, що князь Василь вийшов з-за своєї спинки стільця і, з тим же видом, який показував, що він знає, що робить, і що тим гірше для інших, якщо вони не розуміють його, не підійшов до хворого, а, пройшовши повз його, приєднався до старшої княжні і з нею разом попрямував в глиб спальні, до високого ліжка під шовковими завісами. Від ліжка і князь і княжна обидва зникли в задні двері, але перед кінцем служби один за іншим повернулись на свої місця. П'єр звернув на цю обставину не більше уваги, як і на всі інші, раз назавжди вирішивши в своєму розумі, що все, що відбувалося перед ним нинішній вечір, було так необхідно потрібно.

Звуки церковного співу припинилися, і почувся голос духовної особи, яка шанобливо вітала хворого з прийняттям таїнства. Хворий лежав все так же мляво і нерухомо. Навколо нього все заворушилося, почулися кроки і шепоти, з яких шепіт Анни Михайлівни видавався різкіше всіх.

П'єр чув, як вона сказала:

— Неодмінно треба перенести на ліжко, тут ніяк не можна буде ...

Хворого так обступили доктора, княжни і слуги, що П'єр вже не бачив тієї червоно-жовтої голови з сивою гривою, яка, незважаючи на те, що він бачив і інші лиця, ні на мить не виходила у нього з виду увесь час служби. П'єр здогадався по обережному руху людей, що обступили крісло, що вмираючого піднімали і переносили.

— За мою руку тримайся, впустиш так, — почувся йому переляканий шепіт одного з слуг, — знизу ... ще один, — говорили голоси, і важкі дихання і переступання ногами людей стали квапливіше, як ніби тяжкість, яку вони несли, була більше, ніж їх сили.

Несучі, в числі яких була і Ганна Михайлівна, порівнялися з молодою людиною, і йому на мить з-за спин і потилиць людей показалися високі, жирні, відкриті груди, огрядні плечі хворого, піднесені догори людьми, що тримали його під пахви, і сива кучерява, левова голова. Голова ця, з надзвичайно-широким чолом і вилицями, красивим чуттєвим ротом і величним холодним поглядом, була спотворена близькістю смерті. Вона була така ж, якою знав її П'єр назад тому три місяці, коли граф відпускав його в Петербург. Але голова ця безпорадно похитувалася від нерівних кроків несучих, і холодний, байдужий погляд не знав, на чому зупинитися.

Минуло кілька хвилин суєтні біля високого ліжка; люди, що несли хворого, розійшлися. Ганна Михайлівна доторкнулася до руки П'єра і сказала йому: "Venez". [Ідіть. ] П'єр разом з нею підійшов до ліжка, на якому, у святковій позі, яка мабуть, мала відношення до тільки-що учиненого таїнства, був покладений хворий. Він лежав, високо спираючись головою на подушки. Руки його були симетрично викладені на зеленій шовковій ковдрі долонями вниз. Коли П'єр підійшов, граф дивився прямо на нього, але дивився тим поглядом, якого сенс і значення не можна зрозуміти людині. Або цей погляд рівно нічого не говорив, як тільки те, що, поки є очі, треба ж дивитися абикуди, або він говорив занадто багато.

П'єр зупинився, не знаючи, що йому робити, і запитально глянув на свою керівницю Ганну Михайлівну. Ганна Михайлівна зробила йому квапливий жест очима, вказуючи на руку хворого і губами посилаючи їй повітряний поцілунок. П'єр, старанно витягуючи шию, щоб не зачепити за ковдру, виконав її раду і приклався до ширококостої і м'ясистої руці. Ні рука, ані жоден мускул лиця графа не здригнулися. П'єр знову запитально подивився на Ганну Михайлівну, питаючи тепер, що йому робити. Ганна Михайлівна очима вказала йому на крісло, що стояло біля ліжка. П'єр покірно став сідати на крісло, очима продовжуючи питати, чи те він зробив, що потрібно. Ганна Михайлівна схвально кивнула головою. П'єр прийняв знову симетрично-наївне положення єгипетської статуї, мабуть, жаліючи про те, що незграбне і товсте тіло його займало такий великий простір, і вживаючи всі душевні сили, щоб здаватися якомога менше. Він дивився на графа. Граф дивився на те місце, де знаходилося обличчя П'єра, в той час як він стояв. Ганна Михайлівна являла в своєму становищі розуміння зворушливої важливості цієї останньої хвилини побачення батька з сином. Це тривало дві хвилини, які здалися П'єру годиною. Раптом у великих м'язах і зморшках обличчя графа з'явилося здригання. Здригання посилювалося, красивий рот скривився (тут тільки П'єр зрозумів, до якої міри батько його був близький до смерті), з перекривленого рота почувся неясний хрипкий звук. Ганна Михайлівна старанно дивилася в очі хворому і, намагаючись вгадати, чого було потрібно йому, вказувала то на П'єра, то на питво, то пошепки запитально називала князя Василя, то вказувала на ковдру. Очі і обличчя хворого виявляли нетерпіння. Він зробив зусилля, щоб поглянути на слугу, який безвідходно стояв біля узголів'я ліжка.

— На інший бік перевернутися хочуть, — прошепотів слуга і піднявся, щоб перевернути обличчям до стіни важке тіло графа.

П'єр встав, щоб допомогти слузі.

У той час як графа перевертали, одна рука його безпорадно завалилася назад, і він зробив марне зусилля, щоб перетягнути її. Чи помітив граф той погляд жаху, з яким П'єр дивився на цю мляву руку, або яка інша думка промайнула в його вмираючої голові в цю хвилину, але він подивився на неслухняну руку, на вираз жаху на лиці П'єра, знову на руку, і на обличчі його з'явилася слабка, страждальницька посмішка, яка так не йшла до його рис і яка висловлювала як би насмішку над своїм власним безсиллям. Несподівано, побачивши цю усмішку, П'єр відчув здригання в грудях, щипаної в носі, і сльози затуманили його зір. Хворого перевернули на бік до стіни. Він зітхнув.

— Він задрімав, [Il est assoupi,] — сказала Ганна Михайлівна, помітивши княжну, що підходила на зміну. — Підемо. [Аllons.]

П'єр вийшов.

XXI

У приймальні нікого вже не було, крім князя Василя і старшої княжни, які, сидячи під портретом Катерини, про щось жваво говорили. Як тільки вони побачили П'єра з його керівницею, вони замовкли. Княжна щось сховала, як здалося П'єру, і прошепотіла:

— Не можу бачити цю жінку.

— Катиш веліла подати чаю в маленькій вітальні. [Catiche a fait donner du the dans le petit salon, ] — сказав князь Василь Ганні Михайлівні. — Ви б пішли, бідна Ганна Михайлівна, підкріпили себе, а то вас не вистачить. [Allez, ma pauvre Ганна Михайлівна, prenez quelque сhose, autrement vous ne suffirez pas ]

П'єру він нічого не сказав, тільки потис з почуттям його руку нижче плеча. П'єр з Ганною Михайлівною пройшли в маленьку вітальню. [petit salon.]

— Ніщо так не відновлює після безсонної ночі, як чашка цього чудового російського чаю. [II n'y a rien qui restaure, comme une tasse de cet excellent the russe apres une nuit blanche,] — говорив Лоррен з виразом стриманої жвавості, сьорбаючи з тонкої, без ручки, китайської чашки та стоячи в маленькій круглій вітальні перед столом, на якому стояли чайне приладдя і холодна вечеря. Біля столу зібралися, щоб підкріпити свої сили, всі бувші в цю ніч в будинку графа Безухова. П'єр добре пам'ятав цю невелику круглу вітальню, з дзеркалами і маленькими столиками. Під час балів в будинку графа, П'єр, що не вмів танцювати, любив сидіти в цій дзеркальній і спостерігати, як дами в бальних туалетах, діамантах і перлах на голих плечах, проходячи через цю кімнату, оглядали себе в яскраво освітлені дзеркала, які кілька разів повторювали їх відображення.