Чорна стріла - Стівенсон Роберт Луїс

Спершись підборіддям на руки, він пильно глянув на Діка.

– І ти гадаєш, що я захотів би бути опікуном сина вбитої мною людини? – спитав він.

– Пробачте мені, коли відповідь моя буде трохи нечемна, – сказав Дік. – Ви ж самі добре знаєте, що опікунство – дуже вигідна справа. Хіба всі ці роки ви не користувались моїми прибутками і моїми людьми? Хіба не дістанете гроші за моє одруження? Не знаю, скільки ви за нього дістанете, та щось дістанете. Ще раз пробачте мені, але якщо, припустимо, ви були здатні на таку підлість, як вбивство людини, користуючись її довір'ям, то тоді чому б не припустити, що ви здатні на ще більшу підлість?

– У твоєму віці я не був таким підозріливим, – суворо заперечив сер Деніел. – А сер Олівер, – додав він, – хіба міг священик бути замішаний у такій справі?

– Собака біжить туди, сер Деніел, – відповів Дік, – куди наказує хазяїн. Добре відомо, що цей священик просто знаряддя у ваших руках. Я говорю відверто, зараз не час для чемностей, і хочу, щоб мені відповідали так само відверто. А ви нічого не відповідаєте. Ви лише питаєте. Попереджаю, сер Деніел, що в такий спосіб ви тільки збільшуєте мої сумніви, а не розвіюєте.

– Я дам тобі одверту відповідь, мастере Річарде, – сказав рицар. – Нечесно було б робити вигляд, що ти не розгнівав мене. Але навіть у гніві я хочу бути справедливим. Прийди до мене з такими словами, коли виростеш і будеш зрілим мужем, коли я вже не буду твоїм опікуном. Прийди до мене, і я дам тобі відповідь, на яку ти заслуговуєш, – кулаком в обличчя. До того часу в тебе два виходи: або мовчки проковтнути цю образу і захищати людину, яка годувала і захищала тебе, коли ти був маленьким, або – двері відчинені, в лісах мої вороги – йди до них.

Запал, з яким були сказані ці слова, погляд, яким він супроводжувався, – все це похитнуло впевненість Діка. Однак він помітив, що не дістав відповіді.

– Нічого я так не хочу, як щиро вірити вам, сер Деніел, – відповів він. – Переконайте мене, що ви не винні у вбивстві мого батька.

– Задовольнить тебе моє слово честі, Діку? – спитав рицар.

– Задовольнить, – відповів хлопець.

– Даю тобі слово честі, клянусь вічним блаженством своєї душі і відповіддю, яку мені доведеться дати на небі за свої вчинки, що я не винний у смерті твого батька.

Він простягнув руку, і Дік гаряче потис її. Ніхто з них не помітив, з яким жахом і каяттям підвівся з лави священик при цій урочистій і брехливій клятві.

– Ах, – вигукнув Дік, – хай ваша великодушність допоможе вам простити мене! Треба бути справжнім негідником, щоб не вірити вам. Я більше ніколи не буду сумніватися щодо вас.

– Прощаю тобі, Діку, – відповів сер Деніел. – Ти ще не знаєш, який брехливий світ.

– Мені тим більше соромно за свою поведінку, – додав Дік, – що мерзотники звинувачували не стільки вас, скільки сера Олівера.

При цих словах Дік обернувся до священика і на півслові урвав свою мову. Цей високий, рум'яний, огрядний, пихатий чоловік перестав володіти собою. Рум'янець його зник, руки безсило повисли вздовж тіла, губи шепотіли молитви. Як тільки Дік глянув на нього, він скрикнув, наче поранений звір, і затулив обличчя руками.

Сер Деніел підскочив до священика і люто схопив його за плече. Тієї ж митті підозра Діка прокинулась знов.

– Хай сер Олівер теж дасть клятву, – сказав він. – Саме його звинувачують у вбивстві.

Сер Олівер мовчки замахав руками.

– Ви повинні дати клятву! – закричав сер Деніел, скаженіючи від люті. – Ось на цій книзі повинні дати клятву, – вів він далі, піднімаючи требник, що впав на підлогу. – Що? Ви змушуєте мене сумніватися в вас? Кляніться! Наказую вам, кляніться!

Але священик все ще не був здатний вимовити ані слова. Він однаково боявся і сера Деніела і брехливої клятви, його душив жах.

В цю мить дзенькнула кольорова шибка високого вікна, в залу влетіла чорна стріла і увіткнулась у стіл.

Сер Олівер голосно скрикнув і впав непритомний на застелену очеретом підлогу. Рицар разом з Діком кинулися на двір, а звідти по гвинтових сходах на вежу. Вартові були на місцях. В небі спокійно сяяло сонце, освітлюючи зелені луги з розкиданими де-не-де деревами і порослі лісом горби, що оточували замок. Навколо замку не було жодної живої душі.

– Звідки прилетіла стріла? – спитав рицар.

– Он з тієї купи дерев, – відповів вартовий. Рицар постояв трохи, про щось міркуючи. Потім обернувся до Діка.

– Діку, – сказав він, – приглянь за цими людьми, я доручаю їх тобі. Щодо священика, то він або спростує обвинувачення, що тяжіє над ним, або я дізнаюсь, чому він не хоче цього зробити. Я майже починаю поділяти твої підозри. Він дасть клятву, запевняю тебе, а коли не дасть, то ми доведемо його вину.

Дік відповів досить стримано, і рицар, пронизливо глянувши на нього, квапливо вернувся в зал. Перш за все він оглянув стрілу. Такої стріли він ще ніколи не бачив. Чорний колір сповнив його страхом. Вертячи її в руках, він помітив, що на ній щось написано, – всього кілька слів: "Тому, хто сидить у норі".

– Отже вони знають, що я дома, – промовив сер Деніел. – Та ніякий собака не вижене мене звідси!

Сер Олівер опритомнів і через силу підвівся.

– Леле, сер Деніел! – простогнав він. – Ви дали жахливу клятву. Тепер ви прокляті на віки вічні.

– Твоя правда, бовдуре, я дав погану клятву, – сказав рицар, – але ти даси ще гіршу. Ти поклянешся святим хрестом Холівуда. Приготуй потрібні слова. Ти поклянешся сьогодні ввечері.

– Хай просвітлить Бог ваш розум! – відповів священик. – Хай відверне він ваше серце від такого зла.

– Послухайте, мій добрий отче, – сказав сер Деніел, – якщо вам заважає благочестя, то нічого мені з вами розмовляти. Скажу тільки, що пізно ви про нього згадали. Проте, коли у вас залишилось хоч трошки розуму, слухайте мене. Цей хлопець починає дратувати мене, мов оса. Він мені потрібний, бо я хочу продати його шлюб. Але, кажу вам одверто, коли він буде й далі набридати мені, то відправлю його до батька. Зараз я віддам наказ перевести його в кімнату над каплицею. Якщо ви зможете поклястися в своїй невинності переконливими словами і з впевненим виразом обличчя – все буде добре. Хлопець трохи заспокоїться, і я пощажу його. Якщо ж ви будете затинатися, бліднути або плутатись під час клятви, він вам не повірить. І тоді, клянусь небом, він помре. Подумайте про це.

– В кімнату над каплицею? – промовив, задихаючись, священик.

– Так, над каплицею, в ту саму, – відповів рицар. – Отже, якщо ви хочете врятувати його, рятуйте, а якщо ні, то, прошу вас, ідіть звідси та дайте мені спокій! Якби я був нестриманим, то давно проткнув би вас мечем за ваше нестерпне боягузтво і дурість. Ну, вибрали? Відповідайте!

– Я вибрав, – відповів священик. – Хай простять мені небеса, я вибираю зло заради добра. Я дам клятву, щоб врятувати хлопця.

– Отак буде краще! – сказав сер Деніел. – Пошліть за ним, та швидше. Ви залишитесь з ним віч-на-віч, проте, я стежитиму за вами. Я буду тут у потайній кімнаті за килимом.

Рицар відсунув килим і сховався. Клацнула пружина, потім почулося рипіння східців.

Сер Олівер, залишившись на самоті, кинув боязкий погляд на завішану килимами стіну і перехрестився з виразом страху і каяття на обличчі.

– Коли він має потрапити в кімнату над каплицею, – пробурмотів він, – то я повинен врятувати його хай навіть ціною загибелі своєї душі.

Хвилини через три в залу увійшов Дік, якого привів уже інший гонець. Сер Олівер, рішучий і блідий, стояв біля столу.

– Річарде Шелтон, – сказав він, – ти зажадав від мене клятви. Я міг би образитись за такі слова, я міг би відмовитись дати подібну клятву, але моє серце ще почуває до тебе прихильність, і я зроблю так, як ти хочеш. Клянусь святим хрестом Холівуда, я не вбивав твого батька.

– Сер Олівер, – відповів Дік, – коли ми прочитали про Джона-Месника, в мене не виникло ніяких сумнівів щодо вас. Але дозвольте мені поставити вам два запитання. Ви не вбили мого батька, вірю. Та, може, ви якось допомагали вбити його?

– Ні, не допомагав, – сказав сер Олівер.

І раптом він беззвучно заворушив губами і підвів брови, наче бажаючи застерегти Діка від чогось і в той же час не наважуючись вимовити ні звуку.

Дік здивовано поглянув на священика, потім обернувся і обвів поглядом порожній зал.

– Що з вами? – спитав він.

– Нічого, – відповів священик, квапливо надаючи обличчю спокійного виразу. – Мені просто погано. Я нездужаю. Пробач мені, Діку, але я… я мушу йти. Клянусь святим хрестом Холівуда, я не винен ні у вбивстві, ні в зраді твого батька. Заспокойся, хлопче.

Прощай!

І він з незвичайною поспішністю вийшов із залу.

Дік наче прикипів на місці, його погляд блукав по кімнаті, на обличчі одне за одним відбивались різні почуття: подив, сумнів, підозра, радість. Поступово, в міру того, як мозок його яснішав, підозра взяла гору, і його охопила впевненість в найгіршому. Він підвів голову і здригнувся. Високо на килимі, що закривав стіну, була виткана постать дикуна-мисливця. Однією рукою він підніс до рота ріг, а в другій тримав довжелезного списа. Обличчя в нього було чорне, бо це був африканець.

Саме цей африканець і налякав Річарда Шелтона. Сонце, що світило у вікна залу, сховалось за хмару, – якраз в цю мить у каміні яскраво спалахнув огонь і кинув на стіни й стелю мінливий відсвіт. І раптом чорний мисливець моргнув оком, наче живий. Повіко в нього було біле.

Дік, не відриваючись, дивився на це око. При світлі каміна воно сяяло, наче дорогоцінний камінь; воно було вологе, воно було живе. Знову повіко на якусь мить закрило його. Потім око відразу зникло.

Не могло бути ніяких сумнівів. Так могло зникнути тільки живе око, що весь час стежило за ним крізь дірочку в килимі.

Дік миттю зрозумів увесь жах свого становища. Застереження Хетча, німі знаки священика і це око, що стежило за ним із стіни, – все свідчило про те, що на нього насувається лихо. Він зрозумів, що його перевіряли, що він викрив себе і що він загинув, коли якесь чудо не врятує його.

"Якщо я не зможу втекти з цього замку – подумав він, – то розпрощаюся з життям! Нещасний Метчем! В яке ж зміїне кубло я його завів!"

Ці думки перебив слуга, який квапливо зайшов до зали і сказав, що його прислали, щоб допомогти Діку перенести до нової кімнати зброю, одяг і кілька книжок.

– До нової кімнати? – перепитав Дік. – Чому? До якої кімнати?

– До кімнаті над каплицею, – відповів слуга.

– Вона довго стояла пустою, – замислено промовив Дік. – Що ж це за кімната?

– Добра кімната, – сказав слуга. – Але говорять, – вів він далі, – що там з'являється привид.

– Привид? – спитав Дік, відчуваючи, як у нього поза шкірою побігли мурашки. – Я нічого не чув про це.