Пісні далекої Землі - Кларк Артур

Тиша взагалі була щось таке, чого Лорен досі ніколи не знав: на Землі його завжди оточували звуки, а корабельне життя було суцільною симфонією заспокійливих механічних шумів з епізодичними несамовитими сигналами тривоги.

Тут дерева оточували їх невидимою безлунною ковдрою, так що кожне слово неначе всмоктувалось тишею одразу, як вимовлялось. Спершу така новизна вражень приносила насолоду, та тепер Лорен уже прагнув чогось, аби заповнити акустичний вакуум. Він мало не піддався спокусі включити якусь фонову музику із свого комсета, але мав певність, що Мірісса це не схвалить.

Тож його чимало здивувало, коли він почув з-за дерев спереду вже знайомі йому ритми талассіанського танцю. Оскільки вузька доріжка рідко йшла навпростець більше ніж двісті чи триста метрів, він не міг побачити джерело звуків раніш, аніж, зробивши крутий поворот по дузі, вони не опинились віч-на-віч з музично-механічним роботом, який займав всю ширину доріжки й повільно, із швидкістю пішохода, насувався на них. Своїм виглядом він нагадував самохідний трактор. Коли вони спішились, пропускаючи його, Лорен зрозумів, що то автоматична шляхоремонтна машина. Адже він бачив чимало нерівностей та навіть вибоїн і замислювався, коли ж нарешті адміністрація Південного острова спроможеться усунути ці неподобства.

— А музика навіщо? — спитав він. — Це ж не той тип машини, щоб могла їі оцінити.

Ледь вимовивши цей жарт, він почув, як робот строго до нього звертається: "Прошу не їздити дорогою на відстані менше ста метрів од мене, бо поверхня ще не затверділа. Дякую".

Мірісса засміялась, побачивши його здивовану фізіономію:

— Аякже, маєш слушність: машина не дуже-то розумна. Музика — це попередження для водіїв.

— Може, якась сирена була б ефективніша?

— Так, але то було б надто… неприязно!

Вони звели свої велосипеди з дороги й перечекали, поки повз них повільно рухалась низка з'єднаних разом резервуарів, блоків керування та шляхоукладачів. Лорен не міг утриматися, щоб не помацати тільки-но відпрасовану поверхню: вона була тепла і м'якувата, а на око волога, хоч на дотик ідеально суха. Та не минуло й хвилини, як вона затверділа, наче камінь; Лорен помітив слабкий відбиток свого пальця й, криво посміхнувшись, подумав: "Я залишив свій слід на Талассі… аж поки робот пройде цим шляхом знов".

Тепер стежка йшла вгору, і Лорен відчув, що забуті досі м'язи в стегнах та литках нагадують про своє існування. Не завадило б трохи допоміжної енергії, але електричні моделі велосипеда Мірісса із зневагою відхилила, як такі, що сприяють розніженості. Вона ні на йоту не зменшила швидкості, тож Лоренові нічого не залишалось, як дихати глибше та не відставати від неї.

А що за ледь чутний рев долинав спереду? Навряд чи хто випробує ракетні двигуни в глибині Південного острова! Та звук дедалі гучнішав у міру наближення, і Лорен зумів розпізнати його джерело лише за мить до того, як воно само з'явилось перед їхні очі.

За земними масштабами, цей водоспад був не надто великий — десь метрів сто заввишки та двадцять завширшки. Невеликий металевий місток, що виблискував у бризках, було перекинуто через озерце з киплячою піною, куди падала вода.

На Лоренову радість, Мірісса зупинилась і з хитринкою в очах запитала:

— Ти не помічаєш нічого… особливого? — і показала вперед.

— В якому розумінні? — перепитав Лорен, шукаючи ключ для відповіді. Але бачив лише неозорий ландшафт дерев та іншої рослинності, серед якого звивалась стежка, зникаючи десь по той бік водоспаду.

— Дерева… та дерева ж!

— Що з ними? Адже я не ботанік.

— Я також, але це так очевидно. Тільки подивись на них.

Він подивився, ще спантеличений. І раптом уторопав, бо ж дерево — це інженерний витвір природи, а він же є інженер.

По той бік водоспаду попрацював якийсь інший проектувальник. Хоч він не міг назвати жодного дерева, серед яких стояв, вони здавалися йому знайомі, й він був певен, що вони родом із Землі… Авжеж, ото, напевно, дуб, а десь, дуже давно, він бачив красиві жовті квіти на отаких низькорослих кущах.

За мостом же був інший світ. Дерева — а чи справді то дерева? — здавалися грубими й недоробленими. Декотрі з них мали коротенькі, діжкоподібні стовбури, з яких випиналися по кілька колючих гілок; інші нагадували велетенські кістляві пальці з якимись щетинистими віночками в суглобах; ще інші були начебто гігантські папороті. І ніяких квітів…

— Тепер розумію. Там — власне талассіанська рослинність.

— Так, усього після кількох мільйонів років, як вийшла з води. Ми називаємо це Великим Вододілом. Але це схоже на двобій між двома арміями, коли не, відомо, на чиєму боці буде перемога. Та, скоріш за все, переможця не буде, й нічого тут не вдієш! Земні рослини еволюційно передовіші, але тубільні краще пристосовані до хімічного середовища. Час від часу одна зі сторін вторгається на чужу територію, і тоді втручаємося ми, поки ще окупант не захопив собі там плацдарм.

"Як дивно, — думав Лорен, коли вони вели свої велосипеди через місток. — Уперше з того часу, як потрапив на Талассу, я відчуваю, що справді перебуваю у чужому світі…"

Такі самі незграбні дерева та грубі папороті, можливо, були сировиною для пластів вугілля, яке стало енергетичним фундаментом для Промислової Революції — і вчасно, щоб урятувати людство. Він не здивувався б навіть, побачивши, як із заростей вихоплюється розлючений динозавр; втім, згадав, ці жахливі ящери мали з'явитися лише за сто мільйонів років після того, як була епоха розквіту подібних рослин на Землі…

Вони якраз ізнов сідлали велосипеди, коли Лорен скрикнув:

— Кракан і прокляття!

— Що сталось?

Лорен осів на м'яку купину гнучкого моху.

— Судома, — промимрив він крізь стиснуті зуби, вхопившись за свої напружені литкові м'язи.

— Дозволь мені, — сказала Мірісса стурбованим, але впевненим голосом. Під її приємними, хоча й дещо невмілими рухами судома поступово вщухла.

— Дякую, — промовив Лорен через деякий час. — Тепер набагато краще. Але не припиняй, прошу тебе.

— А ти справді думав, що я припиню? — прошепотіла вона.

І тоді, на межі двох світів, вони злилися в одне ціле.

ЧАСТИНА IV. КРАКАН

21. Академія

Кількість членів Талассіанської Академії наук було суворо обмежено милим круглим числом 100 000 000 у двійковій системі або — для тих, хто волів краще рахувати на власних пальцях, — 256. На думку головного науковця "Магеллана", таке обмеження заслуговувало схвалення, бо зберігало порядок. Та й сама Академія ставилась дуже серйозно до своєї відповідальної місії: як визнав її президент, на цю пору в ній було членів лише 241, бо виявилось, що неможливо заповнити всі вакансії вченими потрібної кваліфікації.

З тих 241 були фізично присутні в залі засідань 105, ще 116 тримали зв'язок через свої комсети. То для академіків була рекордна явка, і доктор Анна Варлі була дуже задоволена, хоч їй кортіло довідатися, чому відсутні ті двадцять.

І ще вона відчула деяку незручність, коли була відрекомендована як "один із провідних астрономів Землі", хоча дійсно, як не прикро, на момент відльоту "Магеллана" то була істинна правда. Волею долі їй — колишньому директорові знов-таки колишньої Місячної обсерваторії імені Шкловського — випав цей унікальний шанс на порятунок. Вона добре усвідомлювала, що була не більше ніж компетентний фахівець, коли порівняти з такими велетнями, як Екерлі, Чандрасекар чи Гершель, не кажучи вже про Галілея, Коперника чи Птолемея.

— Ось дивіться, — почала вона. — Гадаю, всі ви вже бачили цю карту планети Саган-2 — найкраще узагальнення космозйомок та радіоголограм. Роздільна здатність, ясна річ, поганенька — не менше десяти кілометрів, але достатня, щоб дати нам основні факти. Її діаметр — п'ятнадцять тисяч кілометрів, дещо більше земного. Густа атмосфера — майже суцільний азот. І ніякого кисню — на щастя.

Оце "на щастя" завжди привертало найбільшу увагу, приголомшючи слухачів.

— Розумію ваше здивування: більшість людських істот схильна переоцінювати потребу дихання. Але за останні перед нашим вильотом десятиліття погляди землян на Всесвіт зазнали суттєвих змін. Відсутність інших живих створінь — так нині, як і в минулому, — в Сонячній системі, а також цілковитий провал програм СЕТІ попри шістнадцять століть марних зусиль, переконали, по суті, всіх у тім, що життя є явище дуже рідкісне в космосі, а тому й надзвичайно цінне.

Звідси витікало, що всі життєві форми заслуговують на повагу, і їх слід оберігати. Дехто наполягав на тому, що навіть хвороботворні віруси та переносники захворювань повинні охоронятися законом, а ніяк не знищуватись. Дуже популярним виразом Останніх Днів стало "Шанування Життя", і мало хто при цьому мав на увазі лише людське життя.

Коли прийнято було засаду біологічного невтручання, з цього випливали деякі практичні наслідки. По-перше, вже давно було погоджено, що нам не можна висаджуватись на будь-яку планету, де вже існують розумні форми життя: людська раса має досить негативного досвіду подібних ситуацій у своїй земній історії. На щастя — чи на жаль! — але подібних випадків так ніколи і не виникло.

Але тоді міркування пішли далі. Припустимо, ми знайшли планету, де ледь розпочалося тваринне життя. Чи мусимо триматись осторонь такої планети, дозволяючи її еволюції йти своїм ходом. Маючи шанс, що колись, мільйони років по тому, там може виникнути розумне життя?

А коли піти ще далі вглиб? Що як на планеті існує лише рослинне життя? Чи лише одноклітинні мікроби?

Вас може здивувати, що тієї пори, коли само існування людського роду було поставлено на карту, люди знаходили час сперечатися про подібні суто моральні та філософські проблеми. Але неминуча Смерть загострює думки, привертаючи увагу до питань неминущої цінності: чому ми тут, що нам робити?

Великої популярності набула концепція Метазакону — певна, що ви чули такий термін. Йшлося про можливість розробити юридичні та моральні засади, які можна б застосувати до всіх розумних істот, а не лише до двоногих ссавців, які недовгий час панували на планеті Земля і дихали повітрям.

Доктор Келдор, до речі, був одним із провідних прихильників цієї концепції. Через це його цькували ті, хто проголошував: оскільки гомо сапієнс є єдиний відомий вид розумних істот, саме його збереження має бути пріоритетним серед усіх інших міркувань.