Пісні далекої Землі - Кларк Артур
А то були, разом узяті, майже всі Кумарові ровесники. Хоча заздрісні чутки про те, що Кумар нібито вже мав любовні стосунки з усіма дівчатами та з половиною хлопців Тарни, були явним перебільшенням, у них містилася неабияка доля правди.
Однак Кумар, попри справжню інтелектуальну прірву, що існувала між ним та його сестрою, зовсім не був м'язистим недоумком. Коли щось його всерйоз зацікавлювало, він не заспокоювався доти, аж доки опановував предмет своєї цікавості, не шкодуючи на це часу. Він був першокласний моряк і вже понад два роки, частково з допомогою Бранта, споруджував собі чудовий чотириметровий каяк. Корпус човна був уже готовий, але з палубою ще було почати й закінчити.
Настане день, присягався, він таки спустить його на воду і всім доведе, що даремно сміялися. А тим часом вираз "Кумарів каяк" став крилатим, означаючи всяку незавершену роботу, яких у Тарні дійсно було чималенько.
Опріч тієї вельми поширеної на Талассі звички відкладати все на потім, головними Кумаровими вадами були авантюризм та схильність до досить грубих і частенько ризикованих жартів. Саме останнє, як усі вважали, колись могло для нього скінчитися бідою.
Та неможливо було ображатися навіть на найзухваліші його витівки, бо Кумар не мав ніяких зловмисних намірів. Він був увесь відкритий, мало не прозорий; щоб збрехав — такого ніхто й уявити не міг. Вже за це йому можна було багато вибачити, й найчастіше вибачали.
Прибуття землян стало для нього, звичайно, найзахоплюючою подією життя. Він був зачарований їхньою апаратурою, аудіо-відео-та сенсозаписами, які вони привезли, історіями, які вони оповідали, — буквально всім. І оскільки більше ніж інших він бачив Лорена, то й не дивно, що Кумар до нього прихилився
Проте Лорен не дуже був радий такій прихильності. Якщо и було для нього щось неприємніше, ніж непрошений товариш, так то був оцей причепливий братусь, який страшенно діяв йому на нерви.
19. Крихітка Поллі
— І все ж, Лорене, не можу повірити, — сказав Брант Фальконер. — Невже справді ти ніколи не плавав у човні? Або на судні?
— Пригадую, начебто гріб одним веслом у надувному гумовому човнику через якийсь ставочок. То було, здається, коли мав десь п'ять років.
— Тоді насолода тобі гарантується. На морі жодної хвильки, що може розладнати твій ніжний шлунок. Може, навіть переконаємо тебе попірнати з нами.
— Ні, дякую, досить мені того, що я ризикнув поплавати на човні. І з власного досвіду я знаю: коли інші працюють, не слід їм заважати.
Брант мав слушність: він дійсно почав відчувати насолоду, коли гідрореактивні двигуни майже безшумно вивели їхній невеличкий тримаран до рифів. Однак першої миті, коли він сів у човен і побачив, як даленіє безпечна земна твердь, то мало не запанікував.
Тільки почуття гумору врятувало його тоді від того, щоб не стати посміховищем. Він пролетів п'ятдесят світлових років — найдовшу відстань, яку будь-коли подолала людина, — щоб дістатися сюди. І от зараз його непокоять якихось кількасот метрів до найближчого берега?!
Та й не годилося ж отак узяти й відмовитись, коли тобі кинуто виклик. Лежачи в невимушеній позі на кормі й спостерігаючи Фальконера за кермом (звідки в нього цей білий рубець через усі плечі? — о, так, він згадував щось про якусь аварію мікрольота…), він намагався вгадати, що зараз діється в душі цього талассіанина.
Важко було б повірити, що будь-яке людське суспільство, хай навіть найосвіченіше та найтолерантніше, може бути зовсім позбавлене ревнощів чи почуття сексуального власництва в тій або іншій формі. Втім, поки що — на жаль! — Брант не мав особливих причин ревнувати.
Лорен не був певен, чи перекинувся з Міріссою більше ніж сотнею слів, і то здебільшого в товаристві її чоловіка. Поправка: на Талассі терміни "чоловік" та "дружина" не вживалися до народження першої дитини. Коли народжувався хлопчик, тоді мати звичайно — хоч і не обов'язково — приймала прізвище батька. Якщо ж першою народжувалася дівчинка, обидві зберігали материне прізвище — принаймні до народження другої й останньої дитини.
Не багато було таких речей, які б шокували талассіан. Однією з них була жорстокість, особливо до дітей. А ще одною була третя вагітність у цьому світі, де площа суходолу складала лише двадцять тисяч квадратних кілометрів.
Дитяча смертність була настільки низька, що вистачало народити близнюків, щоб підтримувати потрібну кількість населення. За всю історію Таласси пригадувався лише один відомий випадок, коли на сім'ю випало таке щастя (чи біда) — двічі по п'ятеро близнят. Хоч бідну матір навряд чи можна було за це ганити, пам'ять про неї оточував нині такий же ореол витонченої розпусності, як колись Лукрецію Борджіа, Мессаліну чи Фаустіну.
Треба бути дуже, дуже обережним, сказав собі Лорен. Що Мірісса вважала його привабливим, він уже знав. Міг прочитати це в тоні її голосу та у виразі обличчя. Та ще сильнішим доказом були випадкові дотики рук чи тіл, які тривали довше ніж треба.
Обоє вони розуміли, що це тільки справа часу. І Брант розумів теж, цього Лорен був певен. Однак, незважаючи на деяке між ними напруження, вони все ще поводилися досить дружньо.
Легка пульсація двигунів завмерла, й човен донесло до наміченої зупинки біля великого скляного бакена, що злегка погойдувався у воді.
— Отаке маємо джерело енергії, — пояснив Брант. — Потребуємо лише двісті ватів, і тому нам вистачає сонячних батарей. Це й одна з переваг прісноводних морів. Ваші океани на Землі були надто солоні — пожирали, мабуть, кіловати за кіловатами.
— Ну що, дядечку, не передумав? — усміхнувся Кумар.
Лорен похитав головою. Хоч попервах це "дядечко" його дуже здивувало, тепер він уже майже звик до цього універсального звернення, що його вживали молодші талассіани. І було навіть приємно відчути, що ти раптом здобув десятки небожів та племінниць.
— Ні, дякую. Я краще залишусь тут і спостерігатиму за вами крізь підводне вікно — на випадок, як вас з'їдять акули.
— Акули! — мрійно вимовив Кумар. — Чудові, дивовижні істоти — от нам би їх сюди хоч небагато. Пірнати стало б набагато цікавіше.
З суто інженерним інтересом дивився Лорен, як Брант і Кумар надягали свої знаряддя. Порівняно з тим костюмом, який потрібен був у космосі, цей був напрочуд простий, а балон стисненого газу — взагалі мініатюрний, бо легко розміщувався на долоні.
— А оцей кисневий балон, — зауважив Лорен, — гадаю, його вистачить лише на пару хвилин.
Брант з Кумаром поглянули на нього докірливо.
— Кисневий! — пирхнув Брант. — Та кисень же глибше двадцяти метрів — то отрута. В цій пляшечці маємо повітря — і то лише аварійний запас, його вистачає на чверть години.
Він показав на якусь зяброподібну штуковину, яку Кумар вже мав на собі, у наспинному ранці.
— Весь потрібний кисень уже є розчинений у морській воді, і треба лише його звідти видобути. Але це потребує енергії, тож беремо з собою генератор, що забезпечує роботу помп та фільтрів. З цим пристроєм я можу, як побажаю, цілий тиждень перебувати під водою.
Постукавши по дисплею комп'ютера, що світився зеленим на його лівому зап'ястку, Брант додав:
— А це дає мені весь обсяг необхідної інформації — глибину, стан генератора, час до підняття, сигналізує про декомпресійні зупинки…
Лорен ризикнув поставити ще одне наївне запитання:
— Чому ти надяг маску, а Кумар — ні?
— Я теж, — Кумар гмикнув. — Подивись уважніше.
— О… бачу. Надто вона непомітна.
— Але клопоту з нею задосить, — зауважив Брант, — якщо тільки ти буквально не живеш у воді, як оце Кумар. Я колись теж був спробував таку контактну плівку, але потім мені довго боліли очі. Тож залишаюсь вірним добрій старій масці — від неї клопоту значно менше. Готовий?
— Готовий, капітане.
Вони одночасно перевалилися через різні борти, причім їхні рухи були настільки синхронні, що човен ледве хитнуло. Крізь товсту скляну панель у кільовій частині човна Лорен бачив, як вони без видимих зусиль планерували вниз до підніжжя рифу. Туди, Лорен це знав, було понад двадцять метрів, але здавалося, що значно менше.
Інструменти та дріт були туди спущені заздалегідь, і двоє нурців одразу стали до роботи, ремонтуючи розірвані грати. Час від часу вони обмінювались якимись загадковими односкладовими словами, та здебільшого працювали в цілковитій тиші. Кожен знав свою роботу — і свого партнера — настільки добре, що розмовляти не було потреби.
Для Лорена час пролетів дуже швидко; він мав відчуття, що вдивляється в якийсь інший світ. Втім, так і було. Хоч йому безліч разів доводилося бачити відеозйомки, зроблені в земних океанах, майже все живе, що рухалося перед ним тепер, було зовсім незнайоме. Тут були якісь диски, що оберталися, та пульсуючі холодці, хвилеподібні килимки та штопороподібні спіралі, — але майже не було істот, які можна було б хоч у найсміливішім льоті уяви назвати справжніми рибами. Одного разу, щоправда, на самому краї свого поля зору він угледів швидко зниклу торпедоподібну рибину, яку розпізнав майже напевне. Якщо він не помилився, то вони з нею обоє були вигнанцями з Землі.
Він подумав, що Брант з Кумаром про нього вже забули, коли зненацька вони озвалися через підводний переговорний пристрій:
— Піднімаємось. Зустрінемося за двадцять хвилин. Все гаразд?
— Чудово, — відказав Лорен. — Чи не земна то була риба, яку я оце щойно помітив?
— Не бачив її.
— Дядечко має слушність, Бранте: хвилин п'ять тому тут пропливала здоровезна, на двадцять кіло, форель-мутант. Твоя зварювальна дуга відігнала її геть.
Вони вже залишили морське дно й довільно піднімалися вздовж граціозно вигнутого якірного ланцюга. Десь за п'ять метрів під поверхнею зупинились.
— Оце — найнудніша частина всякого пірнання, — сказав Брант. — Тут нам доводиться чекати цілих п'ятнадцять хвилин. Прошу другий канал… дякую… але ж не так голосно!
Музику для супроводження декомпресії підбирав, мабуть, Кумар: її нервозні ритми навряд чи пасували до вмиротвореного підводного життя. Лорен від душі радів, що він не з ними, і з задоволенням відключив свій плейєр, тільки-но нурці знов почали підйом.
— Непогано попрацювали ми зранку, — сказав Брант, видершися на борт. — Напруга й сила струму в нормі, отже, можемо їхати додому.
Вони подякували Лоренові за те, що він допоміг їм, хоч і невміло, скинути їхнє спорядження.
