Справа Сен-Ф'якрів - Сіменон Жорж
Лише дворецький мовчки доливав келихи, неквапно й незворушно.
— Ви всі похмурі, панове… Невже й справді інтелігентні люди не повинні зачіпати певні теми?.. Налийте нам, Альбере… Отже, ми облишимо доктора, бо не можемо розглядати його як вченого або дослідника… Його рятує його власна посередність…
Він тихо засміявся й повернувся до татуся Готьє.
— Черга за вами!.. Випадок складніший… Ми розглядаємо все це якомога абстрактніше, ви згодні?.. Тут два варіанти. По-перше, ви зразковий управитель, самовіддана людина, що присвятила все життя своїм господарям, замкові, де побачила світ… Ви не тут побачили світ, та це не має значення. У такому випадку ваше становище не зовсім ясне. Сен-Ф'якри мають лише одного спадкоємця чоловічої статі… І ось усе багатство поступово зникає з-під носа цього самого спадкоємця… Графиня поводиться, як божевільна… Хіба це не найслушніший час рятувати те, що лишилося?.. І все шляхетно, як у Вальтера Скотта, і ваше становище нагадує становище пана кюре… Але, по-друге, дещо суперечить цьому! Ви не є більше зразковим управителем, що народився в цьому замку… Ви негідник, який роками зловживав слабкістю господарів… Доводиться продавати ферми, і саме ви їх скуповуєте через підставних осіб… Заставні на землю теж потрапляють до ваших рук… Не сердьтеся, пане Готьє… Хіба кюре сердився?.. І все-таки я ще не скінчив… Ви вже майже повновладний володар замка…
— Пане граф!
— То ви не вмієте грати? Адже я сказав вам, що це гра! Ми граємо, якщо хочете, уявіть, що ми всі комісари, як ваш сусід… І ось настав час, коли графиня вже в безвихідному становищі, коли вже треба продавати все і коли можуть помітити, що саме вам вигідна вся ця ситуація… Отже, хіба не краще для самої графині вмерти, вмерти пристойно і тим самим врятуватися від злиднів?…
Тут він обернувся до дворецького, до тіні в тіні, демона з білими мов крейда руками:
— Альбере!.. Принесіть батьків револьвер… якщо він ще є…
Він налив собі і двом своїм сусідам, а потім простягнув пляшку Мегре.
— Ви не відмовитесь налити вашим сусідам?.. Ух! Гра триває… Але зачекаймо Альбера… Пане Метейє, ви не п'єте…
Почулося здавлене "спасибі".
— А ви, метре?
Адвокат відповів з повним ротом, язик у нього вже заплітався:
— Спасибі, спасибі! Я маю все, що треба… Скажіть-но, чи знаєте ви, що з вас вийшов би знаменитий прокурор?..
Він сміявся один, так само як один він їв з непристойним апетитом, пив келих за келихом вино — йому було байдуже, бургундське, бордо чи якесь іще.
На дзвіниці церкви вибило десять. Альбер простягнув графові великий револьвер з барабаном. Граф перевірив, чи він заряджений.
— Чудово! Я покладу його тут, якраз посередині столу, а він круглий… Зверніть увагу, панове, що револьвер на однаковій відстані від кожного з нас… Ми вже розглянули три варіанти… Лишається ще три… Дозвольте мені зробити невелику передмову? Гаразд! Щоб зберегти вірність традиції й духові Вальтера Скотта, я заявляю вам, що перш як проб'є північ, убивця моєї матері буде мертвий!..
Мегре пильно зиркнув на нього, побачив надто блискучі очі, наче Сен-Ф'якр був п'яний. І тут знову хтось торкнувся його ноги.
— А тепер далі… Та їжте ж салат… Я переходжу до вашого сусіда ліворуч, комісаре, себто до Еміля Готьє… Серйозний хлопець, трудяга, він, як звикли говорити під час вручення нагород, іде вгору завдяки власним якостям і власній упертій праці… Чи міг він убити? Ось гіпотеза: він працював заради свого тата, у змові з ним… Він щодня їде до Мулена… Саме він, краще ніж будь-хто, знає фінансове становище нашої родини… Йому було б зовсім неважко домовитися з друкарем або іншим друкарським робітником… Облишмо! Друга гіпотеза… Пробачте, Метейє, якщо я вам скажу, — адже ви могли цього не знати, — що ви маєте суперника… Еміль Готьє, звичайно, не красень… Але це не завадило йому займати раніше за вас місце, яке ви займали так гідно… До того ж лише кілька років тому… Може, він дов'язував з цим певні сподівання?.. А чи не траплялось йому після того знову розчулити таке сентиментальне серце моєї матері?.. Як би то не було, він лишався її офіційним протеже і йому було дозволено плекати будь-які честолюбні надії… З'явилися ви… Ви перемогли… Вбити графиню і водночас спрямувати на вас усі підозри…
Мегре відчув, що пальцям ніг тісно в черевиках. Усе це огидно, це блюзнірство! Сен-Ф'якр говорив з екзальтацією п'яного. А присутні питали себе, чи витримають до кінця цю сцену, чи не краще підвестися й піти геть.
— Зважте, — вів далі граф, — що навіть сама графиня, яка лежить над нами, була б неспроможна, якби змогла заговорити, дати нам ключ до таємниці… Бо тільки вбивця знає, хто вчинив злочин. Та їжте ж, Емілю… Не треба бути таким вразливим, як батько, — він, здається, вже мало не непритомніє… Альбере, там мусить бути ще кілька пляшок вина… Тепер черга ваша, молодий чоловіче!
Він з усмішкою обернувся до Метейє, який аж підскочив з несподіванки.
— Пане, мій адвокат…
— Та сідайте ж, хай йому чорт! І не намагайтеся переконати нас, що ви не розумієте жартів…
Мегре дивився на графа, коли той це говорив, і помітив, що на чолі в нього великими краплинами проступає піт.
— Ніхто з нас не намагається показати себе кращим, ніж він є, правда ж? Гаразд! Бачу, ви вже почали дещо розуміти. Беріть фрукти, прошу вас…
Було нестерпно жарко, і Мегре чомусь почав міркувати, хто і коли вимкнув електрику, лишивши тільки свічки на столі.
— Ваша справа така проста, що навіть не цікаво… Виграли не дуже веселу роль, ніхто не погодився б грати її надто довго… Крім того, ви вже тримали в руках духівницю, в якій ваші інтереси не було обійдено. А тим часом її могли змінити у будь-який момент… Нагла смерть, і кінець! І він вільний! Ви зібрали б тоді врожай вашої… гм, вашої самопожертви… І тоді, їй-богу, то був би слушний час одружитися з якоюсь дівчиною, яку ви, напевно, вже собі десь намітили…
— Прошу пробачення! — втрутився адвокат, і Мегре усміхнувся — так кумедно це прозвучало.
— Замовкніть! Пийте!
Сен-Ф'якр не допускав заперечень! Він був п'яний, це вже було цілком очевидно, і говорив з красномовністю, притаманною п'яним, мішаючи брутальність із дотепністю.
— Лишаюся тільки я сам!
Він покликав Альбера.
— Знаєте, старий, може, підете нагору, туди… Адже моя бідна матінка така самотня там… Стривайте! Поставте спочатку пляшки на стіл… Віскі теж…
Він глянув на свій годинник.
— Одинадцять десять… Я так розбазікався, що навіть не почув курантів вашої церкви, панотче.
А коли дворецький, розставляючи на столі пляшки, трохи пересунув револьвер, граф, зауважив:
— Обережно, Альбере!.. Він мусить бути на однаковій відстані від кожного…
Він зачекав, поки зачиняться двері.
— Так от! Лишаюсь я, тільки я сам! Я не скажу вам нічого нового, повідомивши, що ніколи не зробив жодної доброї справи! Може, хіба коли ще жив мій батько… Але, оскільки він помер, коли мені було лише сімнадцять років… Я вибитий з колії! Усі це знають! Бульварні газетки натякають на це досить прозоро… Незабезпечені чеки… Я завдаю мамі удару за ударом… Вигадую берлінську хворобу, щоб витягти з неї ще кілька тисяч франків… Зверніть увагу, що це, власне, прийом такий самий, як і з молитовником, хоч і в мініатюрі… Отже, що відбувається? Гроші, які по праву належать мені, летять на вітер з легкої руки таких мерзотників, як Метейє… Вибачайте, старий… Адже ми весь час займаємося трансцендентною психологією… А невдовзі не залишається нічого… Я телефоную матері, коли незабезпечений чек має штовхнути мене до в'язниці… Вона відмовляється платити… Нарешті, якби це тривало ще кілька тижнів, від моєї спадщини не лишилося б і шеляга… Дві гіпотези, як і для Еміля Готьє. Перша…
Ніколи ще Мегре не почував себе так незручно. І, безперечно, це було вперше, що він чітко усвідомлював свою безсилість піднятися над подіями й збагнути їх. Вони були сильніші за нього. Часом йому здавалося, що він уже все розуміє, та досить було Сен-Ф'якрові кинути якихось кілька слів, щоб він переглянув усю ситуацію й побачив її іншими очима!
А тут іще оце відчуття чиєїсь настирливої ноги.
— Чи не краще змінити тему розмови? — промимрив адвокат, п'яний як чіп.
— Панове… — почав був священик.
— Пробачте! Ви повинні віддати мені ваш час принаймні до півночі! Як я вже сказав, перша гіпотеза… Хай йому біс! Ви зовсім збили мене, і я втратив нитку міркувань…
І, немов для того, щоб віднайти її, він налив собі повну чарку віскі.
— Мені відомо, що моя мати дуже вразлива. Я підкладаю папірець їй у молитовник, просто так, щоб налякати, до того ж заразом і розчалити, розраховуючи повернутись наступного дня й попросити в неї грошей, сподіваючись, що вона буде поступливіша… Але є ще й інша гіпотеза! А чому б я не міг хотіти вбити, так, і я теж? Адже ще не всі гроші Сен-Ф'якрів з'їдено! Дещо ще залишилось! А в моєму становищі трохи грошей, хай навіть їх зовсім мало, можуть означати порятунок! Я здогадуюся, що Метейє тримає в руках духівницю на свою користь. Але вбивця не може бути спадкоємцем… І хіба не його першого запідозрили б у злочині? його, що так часто буває у друкарні в Мулені! Його, який, живучи в замку, може коли завгодно підкласти папірець у молитовник! То ж чи не приїхав я до Мулена у суботу по обіді? І хіба не очікував я там, у товаристві коханки, наслідків своєї махінації?..
Він підвівся й підняв чарку.
— За ваше здоров'я, панове… Ви всі такі похмурі… Я дуже шкодую… Усе життя моєї матері протягом останніх років було похмуре… Хіба не правда, панотче?.. Було б справедливо, щоб хоч в останню її ніч тут стало трохи веселіше…
Він зазирнув комісарові просто в очі.
— За ваше здоров'я, пане Мегре!
З кого він кепкував? З нього? З усіх присутніх?
Мегре почував себе наче під гіпнотичним впливом, проти якого марно й намагатися щось вдіяти. Деякі особи у певний момент свого життя вступають у стадію повного розквіту духовних сил, і в цей недовгий час вони, так би мовити, підносяться над усім людством і над самим собою.
Так буває з гравцями; хтось із них у Монте-Карло виграє одразу ж, яку б не зробив ставку. Так буває, коли якийсь депутат опозиції, доти нікому не відомий, своєю промовою вибиває ґрунт з-під уряду, скидає його і сам перший дивується, оскільки він хотів лише побачити кілька рядків у "Журналь офісьєль".
Моріс де Сен-Ф'якр зараз переживав таку стадію.
