Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин

Дивовижну ворожість відчув Савка в його спокійних, розмірених рухах. Зараз гонга був слабкий і беззахисний. А ворог поводився так, ніби загодя був упевнений у своїй невразливості...

"Може, жартують? Свої ж хлопці?"

— Здибнєв! Мишко... це ти? — стиха запитав він, звертаючись до лісу.

Кроки завмерли. Зробилося зовсім тихо й страшно.

•— Хоча б один патрончик,— бурмотів Сайка.

З багнетом напереваги юнга знову кинувся на кущі. Шматуючи їх гостряком багнета. Йому було страшно. Так страшно не бувало навіть у ночі блокади, коли будинок, наповнюючись пилюкою, ходив ходором під бомбами; коли, лежачи під ковдрами, Савка чув постріл німецької гармати, а потім лічив, неначе метроном, до шістнадцяти, після чого снаряд нівечив граніт Фрунзенського універмагу.

Невловимий хтось був тут, поряд. Савка примусив себе заспокоїтись. Що повинен робити вартовий за таких обставин? Сповістити своїх. Але як? Телефону нема. І нічим вистрілити, щоб підняти караул по тривозі. Годинника теж нема, та й невідомо, скільки часу триватиме цей поєдинок на самих нервах. Савка прийняв своє рішення: притисся до

З* В. ГЇІИУЛЬ

дверей складу, так що замок вп'явся йому в спину, і, вистав вивши зброю поперед себе, завмер. •

— Ось тільки-но підійди,— шепотів він,— ось тільки-но спробуй...

Він відчував, що з мороку за ним стежать чужі очі.

А потім сталося те, па що ніколи не сподівався Савка. Майже за п'ять кроків від нього з кущів вирвався ляскіг приглушеного, але дуже сильного пострілу. Випурхнула блакитна іскра полум'я, і в небо, якраз пад складом, помчала зелена ракета. Вона згасла, а людські кроки, віддаляючись, розтанули в темряві.

Замиготів ліхтар розводящого — Здпбнєв. вів зміну. Ще ніколи в житті Савка так не радів товаришам.

— Змерз? — гукнули його юнги, наближаючись,

— Навіть у піт кинуло.

— Справді? Ніч же холодна. Нижче нуля.

— А я... страху набрався,— зізнався Савка. *~ Страху? — хмикнув Мишко.— Від чого? *— Ходили навколо мене.

— Облиш! Мабуть, корова. Колгосп поруч...

— Корову я б розпізнав. Але то був двоногий звір.

— Не вигадуй! Корова...

Здибнєв змінив вартових і разом з Савкою пішов назад до караулки. Савка довго йшов мовчки, а потім сказав:

— А знаєш, Мишко, корова ця ракету випустила... Колеснику він одразу доповів про події в час "со-"

баки".

Привиділося? — не повірив старшина спросоння.— Окріп он там, накрили подушкою. Випин чаю та лягай спати.

— Я ляжу,— сказав Савка, розстібаючи гаплики шинелі.— Але тут не заснеш. Він же під моїм носом ракету випустив у небо...

З Колесника наче хтось зняв сонну полуду. —* Ось як? Ну, гаразд. Я доповім по команді кому слід.

Гострота нічного збудження не полишала й удень" Савка охоче ділився в усіма своїми переживаннями на посту. Бажаючих послухати було чимало, і він недоладно розповідав:

— Стою я, як і належить. А віп ходив, ходив, ходив...

— Хто ходив?

■— Та цей... шпигун, напевне. Раптом як пальне...

— У тебе?

— Ні. Прямо в небо...

(3(3

О четвертій годині дня Савка готувався заступити на пост у другу чергу, щоб потім його змінили, коли він відстоїть до восьмої. Але сталося по-іншому. Після обіду в Савватьєво несподівано приїхав геть заляпаний грязюкою пікап, з нього виліз стомлений літній солдат прикордонної служби з старомодним наганом на поясі.

— Юнга Огурцов — до тебе. По тебе приїхали. Савка підійшов до прикордонника.

— Ти Ее Я Огурцов двадцять восьмого року?

— Я.

— Сідай. Поїхали...

З'ясувалося, що з Архангельська прибув працівник "смершу".

Савка не знав, що це за штука, але конвоїр розтлумачив юизі:

— Смерш — це означає "смерть шпигунам". Військова контррозвідка по виявленню ворогів та панікерів... Второпав?

Дорогою до Кремля солдат гаряче переконував Савку:

— Тільки правду кажи. Воронь тебе боже збрехати. Там у нас не дурні сидять. Розуміють, що и до чого. Якщо ти щиросердно розкаєшся, тобі, можливо, й пробачать як малолітньому.

Ось і Кремль. Конвоїр провів Савку на другий поверх колишніх архієрейських покоїв, відчинив двері, оббиті чорною шкірою, й увів до кабінету, де на юнгу чекав капітан у сухопутній гімнастерці й широких галіфе. Без будь-якого вступного слова він став кричати на Савку:

— Тебе для чого сюди привезли? Щоб ти панікерські чутки поширював? Від Горшка два вершки, а вже шкідництвом займаєшся на руку ворогові? Ти мені ці' дурниці облиш... Де ті шпигуни?' Вигадав? Чи приспилося тобі? Ти злісні вигадки залиш для себе. Напевне, зі страху штани продірявив, а тепер ходиш усюди й язиком плещеш?

Савка чесно відповів каштанові:

— Мені було страшно, не приховую. Але я не злякався.

— Не було ніяких диверсантів! — наполягав капітан.— І ніхто навколо тебе в лісі не вештався... Вигадав біс його знає що! А для чого ж ми тут сидимо, якщо ворог під боком ходить?

— Ні, б у л и,— відповів Савка.— І в лісі шастали.." Капітан вискочив з-за столу, зблід.

— Відповідати не вмієш! Повтори, що тобі сказано. Ковтаючи сльози образи, Савка повторив:

— Єсть не було диверсантів. Єсть ніхто не шастав.

З"

(37

— То ЇК бо й воно! — Капітан, задоволений, повернувся за стіл.— Це вже інше діло. А то верзеш тут... Доведеться мені тебе затримати й перевірити, щоб ти більш ніколи чесних людей не баламутив. Знайшлися пильні товариші. Просили покласти край злісним чуткам.

Савка підлив масла в згасаюче вогнище:

— Він і ракету випустив від складу боєпостачання. ■— Хто випустив? — знову скипів капітан.

— Та цей ось... як його? Не знаю, хто.

— Знову ти до панікерства вдався? Зірка з неба впала, а тобі вона з переляку ракетою здалася.

Савка не витримав і розплакався.

— Яка зірка? — схлипував він.— Я ж ленінградський, З блокади. На Міжнародному жив... Там знаєте як було? З нашого ж будинку тітка, коли оголосили повітряну, в спідній сорочці на підвіконня сіла — і ракету в иебо! Я ж запалювальні бомби гасив, не боявся. Як же я можу переплутати ракету з зіркою? Це був ворог! Якщо хочете правду знати, мепі в житлокоопі кербуд казав, що, була б його воля, він би мені медаль "За відвагу" видав...

Капітан майже з гіркотою розвів руками.

— Я тобі, дурню, хочу як краще, а ти знову за своє... Щоб таке місто — Ленінград, і щоб якась там баба на підвіконня сідала? Ти мені ці ворожі плітки залиш у кишені, інакше я тебе звідси живим не випущу...

За спиною юнги раптом хряснули двері, і Савчин мучитель різко підвівся, квапливо осмикуючи гімнастерку. До кабінету зайшов (точніше — ввірвався!) капітан третього рангу. Не звертаючи уваги на хлопця, він накинувся на капітана:

— Тебе чого сюди прислали? Що ти робиш? Розгубившись, "смерш" ще раз осмикнув гімнастерку.

— Пропісочуємо...— мовив невпевнено.

— Кого пропісочуєш? Я тебе так пропісочу, що ти завтра ж в окопах за Кандалакшею прокинешся.

— Ось...— показав каштан на Савку.— Можете подивитися.

Капітан третього рангу мигцем глянув на юнгу, але, здається, ие зрозумів, яке йшло тут пропїсочування. Сказав дещо спокійніше:

— Чому мені яе доповіли одразу? Зараз за Лапушечним озером беруть диверсанта. У нього гранати й шмайсер. Відбивається відмінно. Як звірюка! Матроси братимуть сучого сина живим і притягнуть сюди... Розберися.

Капітан одразу заспівав іншої.

— Це питання я й з'ясовую,— сказав він, кивнувши на 'юнгу.— Ось і товариш Огурцов підтвердить. Молодий, а вже Ьцявив похвальну пильність на посту.

Капітан третього рангу круто повернувся туди, де стояв Савка.

— З Савватьєва? — запитав уривчасто.— Ну, зрозуміло. Мені якраз удосвіта дзвопили рибалки. Якась баба зустріла в лісі підозрілу людину. Молодець! — похвалив він Савку.— Добре служиш, юиго. Що треба відповісти в таких випадках.., знаєш?

— Служу Радянському Союзу,— відповів Савка. На каштана в широкому галіфе він навіть і не глянув.

— Іди. Тобі буде оголошена особлива подяка. "Смерш" розпорядився, щоб юнга не плентався назад

тринадцять верст через ліс, і Савку відвезли додому на пікапі. Супроводжував його тойчзамий солдат.

— Бачиш,— говорив він лагідно,— а ти, дурнику, їхав і боявся. Відпустили ж тебе — не з'їли. Мабуть, послухався поради і не брехав, а сказав правду...

Через день юнгам зачитали наказ:

— Юнзі Ес Огурцову за зразкове виконання обов'язків під час караульної служби оголошується подяка з занесенням до особистої справи.

Ця перша подяка за службу не принесла Савці радості. ' Ніби йому спочатку дали міцного ляпаса, а потім раптом подгладили по голівці. Але за цією подякою буде багато інших, •і вони згадуватимуться Савці зовсім інакше, по-доброму.

Тієї ночі, коли Огурцов воював дірявою гвинтівкою, виданою про людське око, катери охорони водного району засікли ворожий літак, який летів від Кемї. Недалеко від Со-ловків рибалки підхопили в морі відстебнутий парашут німецького виробництва.

Звичайно, від ворожої розвідки, яка діяла на найближчій ділянці фронту, не вдалося приховати, що 2 серпня на Соловках висадився великий загін юних добровольців флоту. Перешкодити створенню Школи Юнг ворог не міг. Але в майбутньому він ще не раз спробує зірвати їхнє навчапня...

Ондатри, відремонтувавши свої хатки на воді, готувалися до зими. Звірі давно були готові до неї, а от юнги, здається, запізнювалися. Не так легко без допомоги техніки, самими лопатами викопати величезні котловани, потім з дощок та колод збити під землею впорядковані житла на півсотні осіб кожне, втеплити їх зверху шарами дерну, всередині скласти печі й обладнати нари в три поверхи. Тепер юнгн хизувалися мозолями:

1— Помацай, які в мене. Ось тут.

— Твої — ніщо! А в мене — огого...

Сипав мокрий сніг, коли бабуся переслала Савці перший^ лист батька, написання ще в серпні. Батько був по-фронто-вому небагатослівний, від загального змісту його лнста віяло суворістю. Він повідомляв, що багато матросів, якими він керував, уже загинули, що Волга поруч, але повсякчас мучить спрага. Наприкінці листа батько ніби прощався: "Синку! Війна — жорстока штука, а ти вже дорослий і мусиш зрозуміти мене правильно. Може статися й так, що живим з цих руїн на березі Волги я не виберуся. Не пам'ятаю, кому з письменників належать слова: "Хай возвеличиться Росія — хай згинуть наші імена!" Це справедливі слова. Я дуже радий, що ти тепер на флоті, де людина ніколи не може бути самотньою..." Батько і в морській піхоті залишався комісаром, але невдовзі юнгам прочитали наказ про встановлення єдиноначальності.