Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин
Починався бунт;
— А коли бушлати дадуть?
*— У мене черевики каші просять...
— А чому нам білих форменок не дали? Ми що — гірші за інших?
— Спокійно! — уговкували юнг офіцери.— Форменок ви й не побачите, тому що на Північному флоті їх не передбачено формою одягу. Бушлати випишуть пізніше. А хто й тижня не прослужив, але вже умудрився черевики порвати, ну, це, знаєте... На вас не настачиш! Згідно атестата взуття видається матросу на рік служби. Нема чого гратися у футбол каменюками замість м'ячів!
Заняття були корисні, й невдовзі жартівники винайшли нову форму для перебування в тропічних морях. Вони стрибали по ліжках у білизні з протигазними масками на голові*
— Шикуйся за формою раз — кальсони та протигаз!
За монастирем лежало глибоке Святе озеро, і юнги, тіль-* ки-но відвернеться начальство, нещадно, до посиніння, до тремтіння губів купалися в ньому. Савка в цей час вилежу-* вався на березі.
— Огурцов,— гукали його з води,— давай до нас.
— Не хочеться,— відповідав він, заздрячи товаришам^ чорною заздрістю знедоленого.— Та и не дуже припікав сьогодні.
Огурцов... брехав! Він брехав від сорому, який спопеляв його.
Огурцов не вмів плавати! Так сталося, що, мріючи про
пике море, він не навчився плавати в тій мілкій рїчцї, біля якої жив на дачі. І ось тепер Савку мучив сором перед оварипіами, коли вони хором обговорювали переваги кроля, бюасу та батерфляю. Щоб не бути самотнім, Савка підкидав і свої брехливенькі слова:
_ д я — так більше люблю саженками.
Мирне життя в тихому пристановищі раптом закінчилось. Юнгам не раз вгатили по два таких уколи, що й сісти не можна було. Усім наказали виходити з Кремля з речами. Святі ворота, схожі на в'їзд до боярського терема, випустили їх на берег гавані Благополуччя.
Колона проминула селище, юнги заглибились у густий ліс. Знову ніхто нічого не знав — куди, для чого, чому?
Савка озирнувся й здивувався:
— Мені й на думку не спадало, що нас так багато. Поряд крокував рудий юнга з фальшивою залізною коронкою у роті.
— Назбирали нас чимало,— погодився він.— Якщо всі почнуть одного лупцювати, то одразу пиши — амба! Живим не пустять.
Ліс, ліс, ліс, густіший, темніший, вологіший. Куди ведуть?
— Ішачити, напевне,— пророкували песимісти.
Зате оптимісти раділи... Вона була пречудова, ця дорога, і юнги, вчорашні городяни, навіть принишкли, побачивши її красу.
Скільки озер! Складна система старовинних дамб, зведених працею богомольців, була створена цілком художньо — гармонія з природою дотримана. Ідеш такою дамбою, праворуч, біля самісіньких ніг, плюскає рибою озеро, ліворуч, унизу, ніби в проваллі, також затуманилося чарівне озеречко.
Як люди примудрялися лише лопатою творити такі дива — незбагненно!
Юнги були в дорозі цілий день і нарешті стомились.
Над лісом виростала конічна гора, на її вершині стояла церква, в куполі якої містився маяк. Це був той маяк, теплі спалахи якого освітили юнгам ніч їхнього першого плавання. —А підніжжям гори опускався до дороги занедбаний фруктовий сад.
— Товаришу старшина, а чи далеко ще нам тюпати? Тепер уже недалечко! Вважай, через усі Соловки
пройшли ми сьогодні з півдня прямо на північ. Простуємо до затоки Соснової.
— А що там? Чи знову секрет?
— Там колгосп рибальський. Місце старовинне.
— Невже й ми в колгоспі житимемо?
■— До Соснової ми не дійдемо. Незабаром побачимо наше озеро.
У просвіті між величних сосон і справді з'явилося озеро — довге, похмуре, відьомське. Хотілося вірити, що вночі, коли принишкне природа, в цьому озері починають свої ігри водяники, високо хлюпне водою чарівна русалка... Неждано-негадано, порушуючи солодке зачарування, величезний чорний щур з довгим хвостом скочив з купини у воду. За ним — другий, третій, ще один, ще щур.
— Бий їхі — закричали юнги, ламаючи стрій. Хто — за камінь, хто — за палицю. І — пішло...
— Стій! — владно затримав їх офіцер, який супроводжував колону.— Це ж мускусні щури з Канади — ондатри. Людям не шкодять, а хутро чудове і на міжнародних аукціонах у високій ціні.
Покидали каміння й палиці. Повернулись у стрій.
— І треба ж! А я зрадів... ну й дурень.
Ще один поворот, і за лісом виросла змурована з каміння конюшня, в воротях якої стомлено форкав самотній кінь. Там, де є кінь, мають бути й люди. Так і е: ось лазня топиться, древня, теж кам'яна. Виріс будинок, як диво у цій глушиш — двоповерховий, з різьбленими карнизами, а на даху — вежка, схожа на альтанку, для огляду околиць. Перед будинком сквер з клумбами й берізками. А за садком виникла похмура будівля з чорними отворами вікон, і на кожному вікні — грати. Поряд, майже впритул до будівлі, красувалася церква святої Одигітрії. Ледь тримаючись на останньому цвяхові, висіла над похмурим будинком дошка з незрозумілим написом:
С. Т. О. П.
— Стій! — скомандував старшина.— Право-руч! Вільно. День уже згасав. Останні чайки відлітали яа північ, де
вишумовувало недалеке море;
Перед строєм з'явився офіцер політичної служби флоту з трьома нашивками, такого ж звання, яке мав Савчин батько. Окинувши оком стрій, він сказав: г
— Вітаю вас, товариші юпгп, з прибуттям на місце вашої майбутньої служби. Саме тут, за наказом Верховного командування, буде створена перша в нашій країні Школа Юнг Військово-Морського Флоту, і звідси, товариші, ви підете на бойові кораблі.
Над лісом завмерла луна. Від озерної осоки розповзався ииан. Тишу порушив різкий ляск по шиї.
— Гей, ти чого там?
— Та комар... Он, бачиш, скільки їх?
— Товариші,— вів далі офіцер,— давайте познайомимось. Л у званні батальйонного комісара, прізвище моє Щедров-ський, буду заступником начальника Школи. А місце, де ми з вами перебуваємо, називається Савватьєвом — названа на честь новгородця Савватія, одного з найпершпх руських людей, який півтисячі років тому висадився на Соловках з моря. Гора з маяком, повз яку ви щойно проходили, має назву Секїрна. Секїрна — бо в сиву давнину когось дуже висікли, але кого — — невідомо... Якщо в когось є запитання — прошу задавати.
Один юнга, напевне, приготував своє запитання загодя:
— А у відпустку можна буде поїхати?
— Ти вже встиг натрудитися? — запитав його комісар.
— А чи можна тоді, щоб моя мама сюди приїхала?
— Ніяких ні мам, ні тат,— відрубав Щедровський.—Тут вам не дитячий садок.
Попросив слова рудий юнга на прізвище Фінікін:
— А годуватимуть? Чи сьогоднішню вечерю зажмуть?
— Що за вислів! — обурився комісар.— Вечері ніхто не "зажме", вона просто не відбудеться." На березі озера тільки почали складати печі, щоб приготувати вам обід. Поки що їстимемо просто неба. Завтра вранці одержите гарячий чай. І хліб, звичайно. Ще й по шматочку масла. З часом, коли все стане на своє місце, ваш флотський обід складатиметься в трьох страв. Чи будуть ще запитання?
Огурцов, як і належить за статутом, запитав:
— Будьте ласкаві, що означає цей напис: "С.Т.О.П."? Щедровський повернувся до фасаду похмурої будівлі:
— Ах, цей,— засміявся він.— Він розшифровується дуже просто: "Соловецький табір особливого призначення". Тут, товариші, коли вас ще й на світі не було, була відома в'язниця. В ній сиділи бандити-убивці, зломщики-рецидивіети і майстри грабувати банки. їх давно вже тут нема, в'язниця У Савватьєві ліквідована ще у двадцять восьмому році...
Саме в цьому двадцять восьмому році Савка й народився.
Щедровський наказав старшинам, щоб вони розвели юнг на перепочинок.
Всередині колишньої в'язниці — довгі коридори, великі Камери. Лампочки ледь світяться від пилюки.
Старшини кричать:
— Щільніше, щільніше, молодняк! Залазь ночувати.
— Так тут і яблуку иема куди впасти,— зойкали менші.
— Нічого. Втрамбуєтеся. Чи, може, в лісі ночувати краще було б?
Стіни півметрової товщини. Вічка, зроблені для нагляду за бандитами, в коридорах були розміром з монету, зате в камерах вони розширювалися до величезних кратерів з півметровим радіусом, щоб око наглядача охоплювало весь простір камери. Хтось з когорти веселунів уже бігав коридором, вставляв губи в ці дірки, кричав радо:
—і Тю-тю, тю-тю! Ось ми й дома... Запрошуйте в гості маму!
Було холодно.
Синяков розштовхав слабіших юнг, широко розлігся на підлозі, поклавши мішок під голову. В мішку майже нічого не було, використати його як подушку Вітька не міг, тому поклав голову на живіт одного хлопчика, який не чинив опору.
— Ну, влипли! — звертався Вітько до всіх.— Наобіцяли царство небесне, а що сталося. Всіх ва арештантські грати запроторили... У-у, хай йому біс, до чого ж курити хочеться...
Почувся тоненький зойк. У кутку лаялися юнги.
— Ей, чого там галасуєте? Спати треба... ша!
Хтось тернув сірником і в сутінках камери освітив па стіні вишкрябані цвяхом слова: "Тут страждав за мокре діло відомий від Риги до Сахаліну московський грабіжник Ванька Вирви-Око. Боже, допоможи втекти!" Сірник погас.
"Добрий день, дорога бабусю!
Мрія мого життя здійснилася — я став моряком, а мама померла на вокзалі, так і не побачивши тата, а сам тато пішов на фронт. Зараз я тобі пишу Беред шикуванням і тому поспішаю. Ось мій номер польової пошти... А перебуваю я в такому чарівному місці, яке відоме всім російським людям, тільки ж назвати його не маю права. Ти зрозумієш, де я перебуваю, якщо сказку, що тут або молились, або сиділи за всякі справи. Тут дуже красиво. Годують нас добре, але мені все одно не вистачає на повітрі. Один лікар сказав, що при суворому військовому розпорядку я поправлюся після блокади швидше, нізк на картку утриманця. Бабусю, я тебе дуже люблю..."
Писання листа перервав сигнал ставати в шеренги. Щедровський забрав срібну дудку у вахтового юнги.
— Це тобі не свищик! — заявив сердито.— А ти не двірник, який висунувся з підворіття й кличе міліцію... Стар-* шипи,— наказав він,— надалі юнг ставити на чергування, попередньо навчивши їх морських сигналів на дудці.
Вранці пройшов короткочасний, але великий дощ. У мокрому листі мерзлякувато здригався на дереві репродуктор, і Москва передала на Соловки останнє зведення подій. Юнги мовчки слухали про жорстокі бої у степу поблизу Котельни-кова, в районі Армавіра на Кавказі; військово-морські сили союзників разом з авіацією почали наступ в районі Соломонових островів; в Індії великі заворушення, аиглійцї заарештували Ганді й Неру; Сталінград у зведенні ще ие згадувався...
Щедровський почав розмову несподівано: ■— Товариші, хто з вас любить возити тачку? Юнги подумали, що комісар жартує, а Вітька Синяков присів, щоб його не помітили, і хвацько проспівав:
Тачкою робити, Рученьки бруднити? Ха-ха-ха!
Перекуримо, подалі від гріха!
— Перекуру не буде,— сказав комісар.— А цю пісеньку я на перший раз вам пробачаю.
