Хлопчики з бантиками - Пікуль Валентин

Тут теж бути школі, де не тій, що виводить прямісінько в інститут — ця виведе ^ у море. Тут вони здобудуть право воювати нарівні з до-

Ї^Саме в цей день, 1 вересня 1942 року, виповнилося три оки від початку другої світової війни. В цій грандіозній битві ми вели війну Велику, ми вели війну Вітчизняну. Надвечір котлован здали виконробу.

" Хоч у юності нудьгувати й не прийнято, але інколи (найчастіше в неділю) обсідав сум. Тужливо шумів увечері чорний осінній ліс, залитий дощами, і ти здавався собі маленьким, закинутим на край світу, всіма забутим... Острів! Географічне поняття суші, оточеної з усіх боків водою, інколи все-таки позначається на психіці. Вряди-годи, в надзвичайних випадках, почииав працювати маяк на Секірній горі — шалені спалахи світла, уривчасто послані в відлюддя осіннього моря, тільки посилювали самотність...

Осінь — але юнги ще обідали просто неба, сидячи за столами на березі озера, а старшини, завжди вірні букві статуту,— командували з характерною для них безжалісністю:

— Головні убори — зняти! Відставити... Хто це там запізнився? Безкозирку треба вмить внїмати. Головні — зняти! Тепер усе гаразд. Сісти! Відставити... Тепер погано. Синяков, тебе команда не стосується? Сісти! Можете приймати їжу.

У багатьох юнг з порваного взуття вилазили пальці, але під час війни речовий атестат був невблаганний: ти ж у тилу, а не на фронті! Вони ковтали суп навпіл з дощем. Вони їли кашу, перемішану зі снігом. Темні низькі хмари проносило над їхньою трапезою. Одного разу прилетіла з материка ворона, сіла на вежу й каркала цілий день. Каркала до вечора, ніби віщуючи' біду, і раптом чайки разом піднялися з гніздищ і полетіли слідом за хмарами, в напрямку ■до океану. А з материка вже .насувалися на острів незліченні зграї ворон, які й оселилися на архіпелазі аж до весни.

Барак санчастини був уже забитий застудженими й тими, кого причавило в лісі. Від холоду й бруду тіло юнг обсипало фурункулами, в багатьох боліли зуби. Всіх лікували й повертали в стрій. Артіль найманих теслярів підновлювала у лісі барак для клубу юнг; у глушині між озерами зводився величезний камбуз, здатний одразу вмістити триста чоловік; на околиці Савватьєва поставили в конюшні старенький дизель з підводного човна, він довго чмихав у холоді иочі, потім його клапани затріщали пострілами, ніби

відкрила вогонь багатоствольна митральеза, і електростанція Школи Юнг дала перший струм. Життя ніби упорядковувалось, але роботи було — иі кінця ні краю.

Колись вони — за спинами тат і мам! — жили безтурботно, мов за мурами фортеці. А тепер, любий друже, ти зобов'язаний і себе обслужити. Вілизиу свою, будь такий ласка? вий, випери в озері, студячи руки в крижаній воді, і тоді зрозумієш, наскільки невдячна праця матерів і бабусь. Треба заготовити дров ла зиму, і ніхто, крім тебе, цього вже не зробить. Пиляй! Рубай! Не кубометр і не два — сто, двісті кубометрів: ти не сам, а твоя сім'я велика. Колись як було? Женуть у лазню, а ти не хочеш, і батьки зрештою відчепляться. Тепер ніхто не запитує, е в тебе настрій помитися чи такого не спостерігається. "Виходь шикуватися з милом" — і крокуєш у лазню, й миєшся як шовковий. У тій самій лазні, де, якщо вірити переказам, мився сам імператор Петро Перший. Вдома, бувало, поїси й тарілку на столі залишиш... Що далі — тебе не обходить...

Чергування в камбузі особливо приємні для юнг з добрим апетитом. Савка ж Огурцов не зносив цих цілодобових пильнувань біля їжі, яку за добу можна зненавидіти. Схилившись над величезною промийницею з гарячою водою, він з ранку до глибокої ночі перемивав тисячі мисок і тисячі ложок — мочалкою й милом, щоб вони луснули. Добре ще, що юнги підчищали миски так, ніби їх собака вилизав, а то — хоч плач.

Але серед багатьох обов'язків була й караульна служба — чітка й сувора. Про заступання в караул юнг попереджали завчасно, щоб вони могли дати собі лад. Прасок не було, але складки на штаиях мали бути ідеальпї. У таких випадках штани клали під матрац, і коли виспишся на них, складки утворювались самі по собі... Жити треба вміти!

На початку вересня заступив у караул і Савка Огурцов.

Начальником караулу був старшина Колесник — чорнобровий красень з України, ще молодий хлопець з чорноморських крейсерів. Ніби прив'язаний до плеча старшини, ні на крок не відходив од иього юнга Мишко Здибнєв — підліток' високого зросту, не по роках серйозний. Командування його вже відзначило: Мишка поставили розводящим. Савка багато читав про відповідальність вартових, про суворі вимоги в караулі й тому був у піднесеному настрої...

Стояти йому випало біля складу боєпостачання.

Колесник ще раз обійшов стрій юнг. Де-не-де багнети гвинтівок стриміли на півметра вище тих, хто тримав у руках зброю.

ї*_— Служба зрозуміла? Свої обов'язки всі знають? Чи є чапитання?

__ Є _— раптом озвався один дуже доскіпливий малюк.— у мене Б казеиннку гвиптївки якийсь шкідник дірку просвердлив, у яку навіть сірника ввіпхнути можна.

_І Товариші,— пояснив Колесник,— усі ви маєте гвинтівки з дірками. Але це не є актом шкідництва. Вам видані навчальні гвинтівки, з яких не зробиш бойового пострілу. Бо при згорянні пороху в патроні гази не виштовхують кулю з цівки, а через цю саму дірку вириваються в атмосферу. Що ж тут незрозумілого?

'Занадто серйозний Здибяєв набрав поважного виглядуі ' Кому ще щось пояснити?

— А патрони дадуть?

_ Ви, як такі, що не прийняли ще присяги,— відповідав

Колесник,— маєте зброю лише про людське око. До такої дірявої зброї н патрони не потрібні. Куля однаково нікуди не полетить.

— А якщо ворог? — не заспокоювався Савка.

— Який ворог? Думай, що говориш. Фронт далеко і добре тримається, а на острові люди перевірені так, що 'й комар носа не підточить. Але, товариші, вахту пильно несіть! ІГак, ніби ви перебуваєте в бойових умовах...

Першу зміну розвели по бойових постах. О дванадцятій ІЬочї, коли, як мовиться в казках, у лісі шастає всяке чорто-вишня, саме опівночі Савка мусив заступити на "собаку". Так па флоті здавна називали найважчу вахту — від нуля до четвертої години, коли особливо зборює сон... "Собака"! Перший "собака" в житті людини! Є чого хвилюватися.

* —.........• ■• І "......

За чверть до дванадцятої його розбудив Здибнєв: * — "Собака" чекає. Ходімо на пост. Склад боєпостачання містився у віддаленій землянці, що служила колись ченцям погребом для зберігання мороженої риби. Йти до-нього було далеченько. Згасли за спиною вогні Савватьєва, глухий морок оповив гомінкий під вітром ліс, ■і розводящий освітлював ліхтариком вузеньку "стежку... І Говорили про дрібниці.

— У тебе скільки класів? — запитав Здибнєв. І — П'ять. З похвальною грамотою.

— У мене шість, але без грамоти. Зате я з військового ваводу. Мав робітничу картку. П'ятсот грамів хліба — не якась там дрібниця! А сестричка утриманську одержувала, то я її підгодовував.

— А ким ти працював на заводі?

— На слюсаря вчився. Як і батько. Цілий день на ногах. Працювали ж для фронту. По шістнадцять годин біля верстата, хоч лусни. Я тільки на Соловках і відіспався.

— А я від'їдатися почав. На їжу вже не накидаюсь.

— Отож бачиш,— завважив розсудливий Здибнєв, — нам з тобою он пощастило... До речі, ти куриш?

— Ні.

— Шкода. Курити хочеться. Триста грамів піску цукрового дали взамін тютюну, а курити — амба! Що ж,— міркував Мишко,— я потім, коли всі в караулці поснуть, у Колес-ника вициганю махорки. Він чолов'яга добрий, дасть мені нишком потягнути.

— А ти такого Вітьку Синякова знаєш?

— Здоровий бугай. Волові роги скрутить. А що?

— Та нічого. От він також курить.

— Він потрапив у юнги, а ще й випивав. Подейкують, що Синяков у нашого виконроба сокиру поцупив. А потім виконроб свою ж таки сокиру ва осьмушку махорки викупив у нього... Вітька — блатний, стерво.

Ця маловажна розмова вивела Савку із стану врочистості. Але присутність сильного і впевненого в собі товариша заспокоїла його. Незабаром з темряви, що огорнула ліс, почувся окрнк вартового: "Стій! Хто йде?" Зійшлися біля дверей погреба. Вузенький промінь ліхтаря у руці Здибнєва освітив величезний купецький замок, сургучні печатки.

— Все гаразд,— сказав Мишко,— стій. А ми пішли.

0 четвертій нуль-нуль змінимо тебе. Буду обов'язково...

Йроки юнг, які віддалялися, чути було ще довго. Потім настала тиша, що млоїла душу. Лише раз донісся гомін від шосе це, напевне, грувовик привіз з кремлівської пекарні свіжий хліб на снідання. Звісно, якщо ти народився й провів дитинство у великому, яскраво освітленому місті, тобі мото-рошнувато опинитися самому в нічному лісі. До того ж ти не вогнище розпалюєш у піонерському таборі, а охороняєш склад боєпостачання. Щоб почувати себе бадьоріше, Савка з гвинтівкою обійшов увесь погріб. Знати б, скільки він уже відстояв! Даремно відмовився взяти годинника. Батько дістав би собі інший, а Савці годинник знадобився б... Коли він виросте, придбає не кишеньковий, а щоб носити на руці — хай усі бачать. Від цих думок про годинник мрії його сягнули в майбутнє. Під неспокійним мороком ночі, в якому шелест листя поглинав глухий рокіт моря, Савка з насолодою снив про ті блажеппі дні, коли війна закінчиться,

1 він повернеться додому героєм. Навряд чи комусь з його

однокашників випала така доля, як йому. Коля Претро залишився в Ленінграді, в блокаді... чи виживе? Яшка Гринш-фан евакуювався з Ленінграда ще восени, коли в булочних батони продавали; тепер, певно, сидить за партою в якій І, алма-атияській школі, А де Наталка Сосіпатрова? Де пухкенька Ніночка Плетньова? Напевне, схудла...

Страшенний тріск обірвав його думки. Страшенний — бо вій вмить зруйнував усі марення. Стало очевидним: хтось наступив на гілку. Савчину спину паче мурашки обсипали. Він звів гвинтівку — продірявлену, макетну, без жодного патрона.

-г— Стій! Хто йде? — вигукнув точно за статутом. Ліс мовчав. Може, здалося?

ї раптом Савка почув виразні кроки за кущами. Це був людський крок. Ось іще крок...

— Стій! Стрілятиму!

Савка кинувся на кущі, люто пронизуючи їхпю чорноту довгим лезом багнета. Але згадав про сургучні печатки на дверях складу й відбіг назад, ставши спиною до дверей. Спробував залякати криком:

—" Стій, заразо, кажу тобі.., Я ж застрелю тебе! Але хтось, невидимий і зловісний, і далі діловито обходив склад боєпостачання.