Білий пароплав - Айтматов Чингіз

Багато років був проводирем батир Кульче, у багато походів ходив, у багатьох січах рубався. В битвах уцілів, та настав час його смерті. У великому смутку перебували одноплемінники два дні, а на третій зібралися поховати батира. За давнім звичаєм тіло вождя годилося нести в останню путь берегом Енесаю по урвищах і кручах, щоб з височини попрощалася душа померлого з материнською рікою Енесай, адже "ене" — це мати, а "сай" — це річище. Щоб душа його проспівала востаннє пісню про Енесай.

Чи е ріка ширша тебе, Енесай, Чи е земля рідніш тебе, Енесай? Чи є горе глибше тебе, Енесай, Чи е воля вільніш тебе, Енесай?

Нема ріки ширше тебе, Енесай, Нема землі рідиіш тебе, Енесай. Нема горя глибше тебе, Еиесай, Нема волі вільніш тебе, Енесай.

На поховальній сопці над ямою годилося підняти батира над головами й показати йому чотири сторони світу: "Ось твоя ріка. Ось твоє небо. Ось твоя земля. Осьо ми, народжені від одного кореня з тобою. Ми всі прийшли провести тебе. Спи спокійно". І щоб пам'ятали далекі нащадки, на могилі батира ставилась кам'яна брила.

У дні похорону юрти всього племені розставляли ланцюгом по березі, щоб кожна родина могла попрощатися з батиром біля свого порога, коли проноситимуть його тіло на погребання, схилити до землі білий стяг скорботи, голосити й плакати при цьому, а тоді йти далі разом з усіма до другої юрти, де знову причитуватимуть, і плакатимуть', і схилятимуть білий стяг скорботи, і так до кінця дороги, аж до погребальної сопки.

Вранці того дня сонце вже виходило на денну дорогу, коли закінчені були всі приготування. Винесено бунчуки з кінськими хвостами на держаках, винесено військові обла-дунки батирові — щит і спис. Кінь його був накритий погребною попоною. Сурмачі наготувалися сурмити в бойові сурми — карнаї, бубнарі вдарити в бубни — добулбаси — так, щоб тайга захиталася, щоб птахи хмарою підлетіли до неба й закружляли, сповнюючи повітря гамором і стогоном, щоб звірі порозбігалися по хащах, дико хропучи, щоб трава поникла до землі, щоб луна покотилася в горах, щоб гори здригнули. Плакальниці порозпускали коси, щоб у сльозах оспівати батира Кульче. Джигіти стали на одне коліно кожен, щоб на міцні плечі підняти його тлінний прах. Все було напоготові, чекали виносу батира. А на узліссі. стояло на прив'язі дев'ять жертовних кобилиць, дев'ять жертовних биків, дев'ять дев'яток жертовних овець на поминальну тризну.

І тоді сталося непередбачене. Хоч би і як ворогували енесайці між собою, але в дні похорону вождів не заведено було йти війною на сусідів. А тепер полчища ворогів, що непомітно оточили на світанку пойняте жалобою стійбище киргизів, вискочили з засади зразу з усіх боків, так що ніхто не встиг сісти в сідло, ніхто не встиг узятися до зброї. І почалося страхітливе побоїще. Убивали всіх підряд. Так задумали вороги, щоб одним ударом покінчити з зухвалим племенем киргизів. Убивали всіх до ноги, щоб не було кому й пам'ятати про це злодіяння, щоб нікому було помщатися, щоб час завіяв сипучим піском сліди минулого. Було — не було.

Людину довго родити й ростити, а вбити — скоріш за все. Багато хто вже лежав порубаний, підпливаючи в калюжах крові, багато хто кинувся в річку, рятуючись од мечів і списів, і потонув у хвилях Енесаю. А вздовж берега, уздовж круч та урвищ палали на цілі верстви киргизькі юрти, охоплені полум'ям. Ніхто не встиг утекти, ніхто не зостався живий. Все було зруйновано і спалено. Тіла повержених поскидали з круч в Енесай. Вороги раділи: "Тепер ці землі наші! Тепер ліси ці наші! Тепер табуни й отари ці наші!"

З багатою добиччю відходили вороги й не помітили, як вернулося з лісу двоє дітей — хлопчик і дівчинка. Неслухняні й пустотливі, вони ще вранці потайки від рідних побігли в поблизький ліс драти лико на козуби. Загулявшись, вони не помітили, як зайшли у глибокі хащі. А коли почули гамір і крики побоїща й кинулися назад, то не застали живих ні батьків, ні матерів своїх, ні братів, ні сестер. Лишилися діти без роду, без племені. Побігли вони, плачучи, від попелища до попелища, і ніде ні єдиної душі. Осиротіли за годину. В цілому світі зосталися самі. А вдалині клу-бочилася хмара куряви, вороги гнали в свої володіння табуни й отари, захопивши їх під час кривавого наскоку.

Побачили діти пил копитний і пустилися навздогін. Услід за лютими ворогами бігли діти, плачучи й волаючи. Тільки діти так могли вчинити. Замість того щоб сховатися від убивць, вони пустилися їх доганяти. Дби тільки не залишатися самим, аби тільки забігти геть від погромленого, проклятого місця. Побравшись за руки, хлопчик і дівчинка бігли навздогін, просили почекати, просили взяти з собою. Та хто там міг почути їхні кволі голоси в гулі, іржанні й тупотняві, в шаленій гонитві!

В розпачі довго бігли хлопчик і дівчинка. Та так і не догнали. А_тоді впали на землю. Боялися поглянути навкруги себе, боялися ворухнутися. Страшно їм було. Притулилися одне до одного і не помітили, як поснули.

Недаром кажуть — у сироти сім доріг. Ніч минула без пригод. Звірі їх не зачепили, лісові страховиська не заволокли. А як прокинулися, був ранок. Сонце світило. Птахи співали. Повставали діти й знову почвалали по ворожих слідах. Збирали по дорозі ягоди й коріння. Йшли вони і йшли, а на третій день зупинилися на горі. Дивляться, на широкій зеленій луці бучний бенкет. Скільки юрт поставлено — нема їм ліку, скільки вогнищ димить — нема їм ліку, скільки людей навколо вогнищ — нема їм ліку... Дівчата на гойдалках гойдаються, пісні співають. Силачі на втіху людям, мов беркути, кружляють, кидають один одного на землю. То вороги святкували свою перемогу.

Стояли на горі хлопчик і дівчинка, не зважуючись підійти. Але дуже вже кортіло опинитися побіля вогнищ, звідки так смачно пахло смаженим м'ясом, хлібом, дикою цибулею.

Не витримали діти, стали спускатися з гори. Здивувалися господарі, побачивши пришельців, оточили їх гуртом: — Хто ви? Звідки?

Ми голодні,— відповіли хлопчик і дівчинка,— дайте нам попоїсти.

Ті догадалися з їхньої мови, хто вони такі. Загомоніли, загаморіли. Стали сперечатися: повбивати їх, недобите вороже насіння, зразу ж чи до хана повести? Поки сперечалися, якась жаліслива жінка встигла тицьнути дітям по шматку, вареної конини. їх тягли до самого хана, а вони не могли одірватися од їжі. Повели їх у високу красну юрту, біля якої стояла сторожа з срібними сокирами. А по стійбищу полинула тривожна вість, що невідомо звідки появилися діти киргизького племені. Що б це означало? Всі облишили потішатися й бенкетувати, збіглися великим натовпом до ханської юрти. А хан у той час поважно сидів із своїми знатними воїнами на білій, мов сніг, кошмі. Пив кумис, присмачений медом, пісні слухав хвалебні. Коли довідався хан, чого до нього прийшли, страшенно розлютився: "Як ви осмілились турбувати мене? Хіба ми не перебили плем'я киргизьке геть-чисто? Хіба не зробив я вас володарями Енесаю на вічні часи? Чого ж ви позбігалися, полохливі душі? Погляньте, хто перед вами! Ей, Ряба Кульгава Стара! — гукнув хан. І сказав їй, коли вона виступила з натовпу:— Поведи їх у тайгу і вчини так, щоб на цьому кінчилося плем'я киргизів, щоб і згадки про нього не було, щоб ім'я його забулося навіки. Іди, Ряба Кульгава Стара, вчини так, як я велю..."

Мовчки послухалась Ряба Кульгава Стара, взяла хлопчика й дівчинку за руки й повела їх геть. Довго йшли вони лісом, а далі вийшли до берега Енесаю на високу кручу. Тут Ряба Кульгава Стара зупинила діток, поставила їх рядочком край обриву. І перед тим як штовхнути їх униз, промовила:

— О велика ріко Енесай! Якщо гору кинути в твою глибочінь, кане вона, мов камінь. Якщо кинути сосну столітню, понесе її, мов тріску. Прийми ж у води свої дві маленькі піщинки — двох дітей людських. Немає їм місця на землі. Чи мені ж тобі говорити, Енесаю? Якби зорі стали людьми, їм не вистачило б неба. Якби риби стали людьми, їм не вистачило б рік і морів. Чи мені ж тобі говорити, Енесаю? Візьми їх, занеси їх. Нехай залишать вони наш осоружний світ ще в дитинстві, з чистими душами, з совістю дитячою, не заплямованою злими замірами й злими вчинками, щоб не знали вони людського страждання і щоб самі не завдавали муки нікому. Візьми їх, візьми їх, великий Енесаю...

Плачуть, ридають хлопчик і дівчинка. Чи до слів їмхта-рої, коли вниз із кручі страшно глянути. В глибині хвилі люто перекочуються.

— Обніміться, дітки, наостанку, попрощайтеся,— сказала Ряба Кульгава Стара. А сама рукава засукала, щоб зручніше було їх кидати з кручі. І каже:— Ну, простіть мене, дітки. Виходить, доля така. Хоч і не з своєї волі звершу я зараз цей вчинок, але для вашого ж добра...

Тільки промовила вона ці слова, коли поряд чує голос:

— Постривай, велика мудра жінко, не губи безневинних дітей.

Обернулася Ряба Кульгава Стара, глянула — і зчудувалася: стоїть перед нею олениця, матка маралів. Та такі очі в неї величезні, дивляться з докором і смутком. А сама олениця біла, як молозиво первістки, черево бурою шерсткою підбите, як у малого верблюденятка. Роги — просто краса,— розлогі, наче гілля осінніх дерев. А вим'я чисте та гладеньке, як груди жінки-годувальниці.

— Хто ти? Чому ти говориш людською мовою?— спитала Ряба Кульгава Стара.

— Я мати-олениця,— відповіла їй та.— А заговорила так тому, щог інакше ти не зрозумієш мене, не послухаєш.

— Чого ти хочеш, мати-оленице?

— Одпусти дітей, велика мудра жінко. Прошу тебе, оддай їх мені.

— Навіщо вони тобі?

— Люди повбивали близняток моїх, двох оленят. Я шукаю собі дітей.

— Ти хочеш їх вигодувати?

— Так, велика мудра жінко.

— А ти добре подумала, мати-оленице?— засміялася Ряба Кульгава Стара.— Вони ж діти людські. Вони виростуть і вбиватимуть твоїх оленят.

— Коли вони виростуть, то не вбиватимуть моїх оленят,— відповіла їм мати маралів.— Я їм буду матір'ю, амвони— моїми дітьми. Хіба вони убиватимуть своїх братів і сестер?

— Охх не кажи, мати-оленице, не знаєш ти людей! — хитала головою Ряба Кульгава Стара.— Не те що лісових звірів, вони й одне одного не жаліють. Оддала б я тобі сиріток, щоб ти сама побачила, що правдиві мої слова, але ж і цих дітей люди повбивають у тебе. Нащо ж тобі стільки горя?

— Я поведу дітей у далекий край, де їх ніхто не знайде.