Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер
— І він теж. — Вона ткнула пальцем вбік дрімаючого Дюбауера. — Я хочу, щоб завтра ви могли триматися на ногах.
Здавшись, Форкосиган взяв другу половинку болезаспокійливого і ліг на траву. Але сон не йшов до нього, і він спостерігав за нею крізь півморок. Його очі мерехтіли в темряві пропасним блиском. Коли вона закінчила обхід і присіла поруч з ним, він піднявся й сперся на лікоть.
— Я... — почав він і знітився. — Ви зовсім не така, якою я уявляв собі жінку-офіцера.
— О? Ну, ви теж зовсім не такий, яким я уявляла собі барраярського офіцера, тому, я думаю, ми квити, — відповіла вона, і відразу додала з цікавістю: — А чого ви очікували?
— Навіть не знаю. Ви такий самий професіонал, як і кожен офіцер, з яким мені доводилося служити, і при цьому не намагаєтеся... імітувати чоловіка. Це вражаюче.
— Та нема в мені чогось такого, — заперечила вона.
— Тоді, мабуть, Колонія Бета — надзвичайне місце.
— Планета як планета. Нічого особливого. Огидний клімат.
— Так, мені казали. — Він підібрав прутик і почав колупати ним землю, поки не зламав. — Скажіть, на Колонії Бета бувають шлюби за домовленістю?
Вона здивовано вп'ялася в нього.
— Звичайно, ні! От вже дика ідея. Схоже на порушення цивільних прав. Господи, чи хочете ви сказати, що у вас на Барраярі це практикується?
— У моїй касті — майже повсюдно.
— Невже будь-хто не пручається?
— А будь-кого і не змушують. Зазвичай шлюби влаштовуються батьками. Схоже, це спрацьовує. Для багатьох.
— Ну, ймовірно, це можливо.
— А як, е-е... як влаштовуєте це ви? Без посередників це, мабуть, дуже незручно. Я маю на увазі — відмовляти комусь в безпосередньому спілкуванні.
— Не знаю. Зазвичай це вирішують коханці, що вже досить довго живуть разом і збираються отримати дозвіл на дитину. А укладати якусь угоду — це ж все одно що з'єднатися шлюбом із зовсім незнайомою людиною. От це, по-моєму, дійсно незручно.
— Гм. — Він знайшов ще один прутик. — У Період Ізоляції на Барраярі чоловік, що зробив своєю коханкою жінку з військової касти, розглядався як викрадач її честі і повинен був умерти за це смертю злодія. Звичай, що частіше порушувався, ніж виконувався, але він став улюбленим сюжетом для драматичних творів. А зараз все змішалося. Старі звичаї вмерли, і ми приміряємо нові, немов сукню з чужого плеча. Так важко розібратися, що правильно, а що ні, — задумливо проговорив він, а потім запитав: — А чого очікували ви?
— Від барраярця? Не знаю. Напевно, чогось злочинного. Я не занадто зраділа тому, що потрапила в полон.
Він опустив очі.
— Мені, звичайно... доводилося бачити речі, які ви маєте на увазі. Не можу заперечувати — таке трапляється. Це хвороба уяви, вона передається від людини до людини. Найгірше, коли вона поширюється зверху. Шкодить дисципліні, моралі... Ненависно спостерігати, що відбувається з молодими офіцерами, які зустрічають розпусту в людях, що повинні служити для них прикладом. Їм бракує життєвого досвіду — як для того, щоб боротися з заразою у власній голові, так і для того, щоб визначити, коли людина використовує подаровані імператором повноваження для задоволення власних апетитів. І вони розбещуються, навіть не встигнувши зрозуміти, що відбулося.
Його голос, який долинав з темряви, звучав з незвичайною пристрасністю.
— Взагалі ж я думала про це тільки з погляду полоненої. Я так розумію, із загарбниками мені пощастило.
— Вони — покидьки армії. Але ви повинні повірити мені — їх меншість. Хоча я терпіти не можу і тих, хто закриває очі на ці речі, але ж саме вони вже не в меншості... Не обманюйтесь. Впоратися з цією заразою нелегко. Але мене ви можете не боятися. Обіцяю.
— Я... вже зрозуміла.
Якийсь час вони сиділи в тиші, вже і ніч виповзла з низин, щоб зафарбувати останні залишки небесної бірюзи, а водоспад, освітлений лише сяйвом зірок, заграв перлистими відблисками. Вона подумала, що Форкосиган заснув, але він поворухнувся і знову заговорив. Вона майже не розрізняла його обличчя в темряві — лише відблиски зубів і білків очей.
— Ваші звичаї здаються мені такими вільними, такими мирними. Безневинними, як сонячне світло. Ані скорботи, ані болю, ані непоправних помилок. Страх не робить хлопчиськ злочинцями. Ніяких дурних ревнощів. І ніякої навік втраченої честі.
— Це лише ілюзія. Навіть у нас можна втратити честь. Просто це відбувається не за одну ніч. Це може зайняти багато років, вона буде зникати крихтами, крапельками. — Корделія трохи помовчала, оточена доброзичливою темрявою. — Я була знайома з жінкою... Вона була моїм гарним другом. Теж служила в астроекспедиції. Вона не... дуже легко сходилася з людьми. Здавалося, всі навколо неї вже знайшли свою Платонову половинку, і що старшою вона ставала, то сильніше боялася залишитися осторонь. Вдарилася в цілком зворушливу паніку.
Зрештою вона зв'язалася з чоловіком, що володіє неперевершеним талантом перетворювати золото у свинець. У його присутності вона не могла вимовити такі слова, як "любов", "довіра" або "честь", не отримавши у відповідь дотепного глузування. Порнографія дозволялась; поезія — ніколи.
Так трапилося, що, коли звільнилась вакансія капітана їхнього корабля, вони були в одному званні. Вона гарувала як проклята задля цієї посади, просто з шкіри готова була вилізти... ну, ви ж знаєте, як це буває. Посада командира — винятковий шанс, всі прагнуть її отримати. Її коханець вмовив її відмовитися від командування на його користь, пустивши в хід обіцянки, які згодом виявились брехливими — якщо конкретно, він обіцяв їй дітей — і, зрозуміло, отримав своє капітанство. Надзвичайно спритний махінатор. Незабаром вони розірвали стосунки. Стримано, без будь-яких сцен.
Після цього в неї не вистачало духу завести іншого коханця. Так що, напевно, ваші барраярські охоронці традицій у чомусь праві. Таким недотепам... необхідні правила, задля їх же власного блага.
Довгий час тишу порушував лише вкрадливий шепіт водоспаду.
— Я... знав одну людину, — пролунав з темряви його голос. — Один раз, коли йому було двадцять, його одружили на знатній дівчині вісімнадцяти років. Шлюб за змовою, але він був щасливий тоді.
Він часто довгий час був відсутній — майже увесь час проводив на службі. Вона виявилася вільна, багата і самотня в столиці, серед людей... не те що б розпусних, але набагато старших від неї. Багаті паразити, їхні дармоїди і підлабузники. До неї залицялись, вона втратила розум. Але, по-моєму, не серце. Вона завела коханців, як робили це всі навколо. Оглядаючись назад, я розумію, що вона не мала до них якихось почуттів, крім марнославства і гордості своїми завоюваннями, але тоді... Він створив у своїй уяві її вигаданий образ, і коли цей ідеал розлетівся вщент... У цього хлопця був моторошний характер. Запальність все життя була його прокльоном. Він вирішив битися на дуелі з її коханцями.
У неї їх було двоє — або вона була в них двох, я так і не визначив. Йому було байдуже, хто з них виживе, його не хвилювало, що його можуть заарештувати. Розумієте, він уявив, що його збезчестили. Він призначив їм обом зустріч у безлюдному місці з проміжком приблизно в півгодини.
Він надовго замовк. Корделія чекала, ледь дихаючи, не знаючи, чи варто заохочувати його до продовження розповіді. Тут він знову заговорив, але тепер мова його звучала безпристрасно і квапливо, немов він жадав скоріше покінчити з цим.
— Перший був таким же впертим молодим аристократом, як і він сам, і зіграв весь спектакль за правилами. Він добре володів двома мечами, бився дуже мистецьки, і ледь не убив м... мого друга. Його останні слова були про те, що він завжди мріяв бути вбитим ревнивим чоловіком — але тільки років у вісімдесят.
На цей час невелика обмовка вже не здивувала Корделію. Вона подумала лише, чи була її розповідь настільки ж прозора для нього. Схоже, що так.
— Другий був державним міністром, літньою людиною. Цей вже не міг битися, але мій друг все одно кілька разів збивав супротивника з ніг і знову піднімав. Після... після того, першого, загиблого з жартом на вустах, це було майже нестерпно. Другий благав його про пощаду. Нарешті він просто заколов міністра, обірвавши на середині фрази. І залишив їх обох там.
Він заїхав до дружини, щоб розповісти їй, що він зробив, і повернувся на свій корабель — очікувати арешту. Все це відбулося за один вечір. Вона була в люті, її гордість була зачеплена — будь її воля, вона сама билася б з ним на дуелі — і вона покінчила із собою. Вистрілила собі в голову з його табельного плазмотрона. Будь-коли не думав, що жінка здатна обрати для цього таку зброю. Ще розумію — отруту, або розтяті вени, або що-небудь подібне. Але вона була справжньою леді. Обличчя згоріло цілком. У неї було найпрекрасніше обличчя, яке лиш можна собі уявити...
Все закінчилось дуже дивно. Всі вирішили, що двоє її коханців убили один одного — клянуся, він зовсім не планував цього — а вона з розпачу покінчила самогубством. Всі навіть не запитували його про будь-що. — Форкосиган заговорив повільніше, напруженіше. — Він пройшов через весь той день як сновида, або актор, вимовляючи репліки і здійснюючи дії, яких від нього очікували, і зрештою і від його честі залишилося тільки удавання, порожня оболонка. Все було не так, все позбавлене значення. Так само фальшиве, як і її любовні зв'язки. За винятком смертей. Вони були реальні. — Він затримав мову. — Так що, у вас, бетанців, є одна перевага. Ви принаймні дозволяєте іншим вчитися на ваших помилках.
— Я... журюся за вашого друга. Але ж... це відбулося давно?
— З тих пір пройшло вже більше двадцяти років, але часом... Кажуть, старі пам'ятають події юності ясніше, ніж те, що було на минулому тижні. Може, він старіє.
— Зрозуміло.
Корделія взяла цю історію як якийсь дивний колючий подарунок — занадто тендітний, щоб його кинути, і занадто поранюючий, щоб тримати. Форкосиган знову замовк і влігся на траву. Вона обійшла з оглядом галявину, прислухаючись до тиші лісу — тиші настільки глибокої, що ревіння пульсуючої у вухах крові цілком заглушало її. Коли вона завершила обхід, Форкосиган вже спав, тремтячи і перевертаючись в лихоманці. Вона позичила в Дюбауера одну з обгорілих ковдр і вкрила його.
Лоїс МакМастер Буджолд
Осколки честі
Розділи 4-7
Форкосиган прокинувся години за три до світанку і змусив Корделію поспати хоча б пару годин.
