Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер
Вони вважають себе вінцями творення.
— Бідні ягнята.
— Ну, я б не сказав.
— Я мала на увазі жертовних тварин.
— А. Це вже ближче.
Двигуни катера завили, і вони піднялися в повітря. Облетівши пориту кратерами гору, катер взяв курс на схід, набираючи висоту. Корделія спостерігала з вікна, як внизу за лічені хвилини промайнула вся місцевість, яку вони через силу перебороли за кілька днів. Катер промчався над велетенською горою, на схилі якої був похований Роузмонт, досить близько, щоб можна було розглянути снігову шапку і льодовики, які зашарілися в променях призахідного сонця. Вони летіли на схід — через сутінки, через непроглядну ніч, потім горизонт пішов вниз, і вони вирвалися у вічний морок космічного простору.
Як тільки вони вийшли на проміжну орбіту "Генерала Форкрафта", Форкосиган знову пішов до пілотів, щоб простежити за стикуванням. Здавалося, він віддалявся від неї, повертаючись до своїх звичайних обов'язків і все більше втягуючись у звичне середовище, з якого він був вирваний. Але, в них, звичайно, ще буде час побути наодинці — попереду ще багато місяців подорожі, судячи з того, що казав Готтіан. "Уяви собі, що ти — антрополог, — сказала вона собі, — вивчаєш диких барраярців. Вважай це канікулами — ти ж все одно хотіла взяти тривалу відпустку після цієї експедиції, от і вона, будь ласка". Її пальці машинально смикали оббивку обшарпаного сидіння. Насупившись, вона змусила їх заспокоїтися.
Стикування пройшло дуже гладко, і солдати, піднявшись з місць і зібравши спорядження, гучною юрбою посунули до шлюзу. Поруч з Корделією виник Куделка і повідомив, що призначений її провідником. Скоріше охоронцем — а може й нянькою: в даний момент вона не почувала себе особливо небезпечною. Вона підхопила Дюбауера і пішла за своїм проводирем на борт корабля Форкосигана.
Тут пахнуло зовсім інакше, ніж на її експедиційному кораблі, було злегка холодніше, усюди маса голого нефарбованого металу, суцільна економія на зручностях і оздобленні — словом, та ж різниця, що між затишною житловою кімнатою і гаражем. Насамперед вони подалися в лазарет — влаштувати Дюбауера. Це був довгий ряд акуратних, строгих приміщень, набагато обширніших — навіть у пропорційних масштабах, — ніж палати ізолятора її експедиційного корабля, оскільки вони були призначені для розміщення набагато більшого числа потерпілих. Зараз тут було доволі безлюдно — один тільки головний хірург і пара рядових, що коротали час за інвентаризацією устаткування, та нудьгуючий солдат зі зламаною рукою, який від неробства сунув ніс в їхні справи. Дюбауера оглянув лікар, що, як незабаром усвідомила Корделія, був набагато досвідченішим у нейробластерних ушкодженнях, ніж її корабельний хірург. Потім він передав мічмана санітарам, щоб ті вимили його й влаштували на ніч.
— У вас скоро з'явиться ще один пацієнт, — повідомила Корделія хірургові, який, мабуть, був одним з чотирьох сорокалітніх в екіпажі Форкосигана. — У вашого капітана на гомілці огидна інфікована рана. Почалося загальне зараження. І ще... не знаю, що за блакитні пігулки у вас в аптечках, але, судячи з його слів, та, котру він вжив сьогодні вранці, от-от перестане діяти.
— Чортова отрута, — вилаявся лікар. — Не сперечаюся, вони ефективні, але можна було би підібрати що-небудь менш вимотуюче. Не кажучи вже про побічні ефекти.
"Напевно, в них вся справа", — подумала Корделія. Лікар заходився встановлювати синтезатор антибіотиків і готувати його до програмування. Корделія тим часом спостерігала, як байдужого Дюбауера вкладають в ліжко, і уявила собі нескінченну низку одноманітних лікарняних днів, яка його очікувала — немов прямий тунель, що веде до кінця життя. Чи зробила вона йому послугу? Холодний шепіт сумніву тепер буде вічно переслідувати її, поповнивши збіговисько думок, які гризуть її ночами. Вона ще трохи поповешталася довкола нього, потай очікуючи приходу свого другого підопічного.
Нарешті з'явився Форкосиган, що прийшов у супроводі — а якщо правильніше, за допомогою — двох офіцерів, з якими вона ще не зустрічалася. Він на ходу роздавав доручення. Як видно, він трохи не розрахував час, тому що дивитися на нього було просто страшно. Він був блідий, тремтів, по обличчю струменів піт, і Корделія подумала, що зараз можна розрізнити зморшки, які проляжуть на його обличчі десь в сімдесят років.
— Про вас ще не подбали? — запитав він, побачивши її. — Де Куделка? Я думав, що сказав йому... А, от ти де. Розмісти її в адміральській каюті. Я це казав? І зайди на склад, знайди їй який-небудь одяг. І вечерю. І заряди її паралізатор.
— Та у мене все гаразд. Може вам краще лягти? — стурбовано запитала Корделія.
Але Форкосиган продовжував кружляти по кімнаті, немов іграшка, яка розладналася, але в якій залишився заряд.
— Треба випустити Ботарі, — пробурмотав він. — Бо в нього, напевно, вже почалися галюцинації.
— Ви тільки що зробили це, сер, — нагадав один з офіцерів. Хірург переглянувся з ним і багатозначно кивнув убік діагностичного столу. Вдвох вони перехопили Форкосигана з його орбіти, майже силоміць підтягнули його до столу і змусили влягтися.
— Все через ці чортові пігулки, — пояснив хірург, помітивши тривогу Корделії. — До ранку він отямиться, якщо не враховувати слабості і пекельного головного болю.
Хірург схилився над своїм пацієнтом, розрізав натягнуту розпухлою ногою холошу, і тихо вилаявся побачивши те, що було приховане нею. Куделка зазирнув йому через плече й обернувся до Корделії з фальшивою посмішкою, приклеєною до позеленілої фізіономії.
Корделія кивнула і неохоче вийшла, залишаючи Форкосигана в руках професіоналів. Куделка — який, схоже, насолоджувався роллю хлопчика на побігеньках, незважаючи на те, що ці обов'язки змусили його пропустити ефектну сцену повернення капітана на борт корабля — відвів Корделію до складу одягу, потім зник з її паралізатором, і покірно повернув його їй цілком зарядженим. По його вигляду було зрозуміло, що ця процедура йшла врозріз з його переконаннями.
— Та я зовсім не збираюся використовувати його — сказала Корделія, вловивши сумнів у його погляді.
— Ні, ні, старий велів, щоб він у вас був. Я не збираюся сперечатися з ним з приводу полонених. Для нього це хворе питання.
— Я так і зрозуміла. До речі, якщо це допоможе вам визначитися в даному питанні, то наші уряди, наскільки мені відомо, не знаходяться в стані війни. Отже, затримання мене — незаконне.
Куделка насупився, намагаючись засвоїти нову інформацію — але незвичні і далекі думки безрезультатно відскочили від його твердокам'яних поглядів, навіть на йоту не похитнувши їх. Прихопивши згорток, він супроводив Корделію в її апартаменти.
Лоїс Макмастер Буджолд, "Осколки честі"
РОЗДІЛ 5
(всього 15 розділів)
Вийшовши з каюти наступного ранку, Корделія виявила біля дверей вартового. Її маківка ледь діставала йому до плеча, а обличчя охоронця нагадувало морду борзої-переростка — вузьке, з гачкуватим носом і близько посадженими очима. Вона відразу зрозуміла, де бачила його раніше — здалеку, у строкатих лісових заростях — і на мить її пройняв запізнілий страх.
— Сержант Ботарі? — набравшись хоробрості, запитала вона.
Він козирнув їй — перший барраярець, який вітав її в такий спосіб.
— Мем, — вимовив він і замовк.
— Я хочу піти в лазарет, — невпевнено вимовила вона.
— Так, мем, — відповів він низьким монотонним басом, чітко розвернувся і покрокував коридором. Здогадавшись, що сержант змінив Куделку в якості її охоронця і гіда, вона задріботіла слідом. Дорогою вони не розмовляли: сержант помовчував, а Корделія ще недостатньо осміліла, щоб чіплятися до нього з розпитами. Спостерігаючи за ним, вона раптом збагнула, що охорона могла бути приставлена до її дверей не тільки для того, щоб не випускати її, але і для того, щоб не впускати інших. Паралізатор, який висить у неї на стегні, зненацька здався на подив важким.
У лазареті вона знайшла сидячого на ліжку Дюбауера: він був підстрижений, чисто виголений і вдягнений в чорну польову форму без відзнак — таку ж видали і їй. Схоже, за ним тут добре доглядали. Вона розмовляла з ним доти, поки її власні слова почали здаватися їй нісенітницею. Він будь-як не реагував, просто сидів і дивився на неї.
Аж раптом, у прорізі дверей, які ведуть в окрему палату, вона помітила Форкосигана; він зробив їй знак, запрошуючи увійти. Сидячи на ліжку в зеленій піжамі стандартного зразка, він тикав світловим олівцем в інтерфейс комп'ютера. Характерно, що навіть зараз, коли він був у цивільному, без зброї і навіть без черевиків, він справляв на неї все те ж враження. Він здавався людиною, яка може залишатися хоч голою — і змусити всіх навколишніх відчути себе безглуздо вичепуреними. Вона злегка посміхнулася, уявивши собі цю картину, і привітала Форкосигана недбалим змахом руки. Біля ліжка стояв один із двох офіцерів, які напередодні ввечері привели його в лазарет.
— Командор Нейсміт, дозвольте представити вам командора-лейтенанта Форкалоннера, мого другого помічника. Почекайте хвилинку, будь ласка: капітани приходять і йдуть, а звітність вічна.
— Амінь.
Форкалоннер виглядав справжнім барраярським офіцером — він немов зійшов з рекламного плаката в призовному пункті. Але крізь лощений вигляд поглядав гумор, і Корделії спало на думку, що приблизно от так буде виглядати мічман Куделка років через десять-дванадцять.
— Капітан Форкосиган дуже схвально відгукувався про вас, — вимовив Форкалоннер, починаючи світську бесіду. Його капітан трохи насупився через такий вступ, але офіцер не помітив цього. — Думаю, оскільки вже нам вдалося захопити лише одного бетанця, то ви — безсумнівно кращий варіант.
Форкосиган поморщився. Корделія злегка хитнула головою, закликаючи не звертати уваги на нісенітну балаканину. Він знизав плечима і заходився друкувати щось на клавіатурі.
— Оскільки мої люди щасливо летять додому, я теж вважаю це чесним обміном. Принаймні, більшість з них. — Примара Роузмонта дихнула холодком над її вухом, і Форкалоннер раптом здався зовсім не таким вже й потішним. — І взагалі, чого ви так завзято прагнули спіймати нас?
— Ну, так було наказано, — просто відповів Форкалоннер, подібно древньому фанатикові, який відповідав на кожне питання: "Тому що так бажано Богу".
