Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

— Він стис губи, знову випробовуюче подивившись на неї. — Розумієте, я не думаю, що це загальний заколот. Скоріше, імпровізована спроба вбивства. Раднов і ще кілька офіцерів вирішили нишком позбутися від мене і сховати кінці у воду, зваливши все на вас, бетанців. Якщо я не помиляюсь, то на кораблі всі зараз вважають мене вбитим. Всі, крім одного.

— Кого саме?

— Хотів би і я знати. Того, хто молоснув мене по голові і сховав у папоротях, замість того щоб перерізати мені горлянку і скинути в найближчу ущелину. Схоже, в групі лейтенанта Раднова є мій прихильник. І все-таки — якби цей тип був дійсно вірний мені, йому варто тільки слово сказати Готтіану, моєму першому помічникові, і той миттю вислав би патруль підібрати мене. То ж хто серед мого екіпажу настільки заплутався, що зраджує відразу обидва боки? Або я щось не врахував?

— Може, вони дотепер переслідують мій корабель, — припустила Корделія.

— Де зараз ваш корабель?

Зараз вже можна бути відвертою, вирішила Корделія: тепер це вже не стратегічне, а суто абстрактне питання.

— Напевно, на шляху до Колонії Бета.

— Крім як у випадку, якщо їх спіймали.

— Ні. Коли я з ними розмовляла, вони вже вийшли з зони вашого обстрілу. Може, вони і не озброєні, але швидкість у них така, що вони можуть кола намотувати навколо вашого бойового крейсера, і той все одно їх не дістане.

— Гм, мабуть.

"А він зовсім не здивований, — відзначила Корделія. — Можу посперечатися, що він читав такі доповіді про наші секретні розробки, від яких всю нашу контррозвідку грець побив би".

— І як довго вони будуть його переслідувати?

— Це вирішувати Готтіану. Якщо він вирішить, що надії захопити їх нема, то повернеться на прикордонну станцію. У іншому випадку він прикладе всі зусилля для того, щоб захопити ваш корабель.

— Чому?

Він скоса глянув на неї.

— Я не вповноважений обговорювати це.

— Не розумію, чому б і ні. У найближчому майбутньому мені не заплановано чогось цікавішого від барраярської тюремної камери. Кумедно, як змінюються погляди на життя. Після цього вояжу навіть в'язниця здасться вершиною розкоші.

— Я докладу зусиль, щоб до цього не дійшло, — посміхнувся він.

Його очі тривожили її, та і посмішка теж. Його короткі й в'їдливі випади вона могла відбивати напускною безтурботністю, захищаючись, як фехтувальник рапірою. Але як відбити його доброту? Це ж все одно що воювати з морем: її випади зм'якшуються і втрачають всю свою силу. Вона здригнулася, трохи відхитнувшись. Його посмішка відразу згасла, і обличчя знову зробилося замкнутим і похмурим.

Лоїс МакМастер Буджолд

Осколки честі

Розділ 3

Швидко поснідавши, вони якийсь час йшли мовчки. Форкосиган першим порушив мовчання — схоже, лихоманка порушила його стриманість.

— Поговоріть зі мною. Це відволіче мене від моєї ноги.

— Про що?

— Про що завгодно.

Вона задумалася.

— Як по-вашому, чи є різниця між командуванням звичайним кораблем і військовим?

— Різниця не в кораблі, а в людях, — подумавши, відповів він. — Лідерство — це в першу чергу влада над уявою людей, а в бої це виявляється найяскравіше. Поодинці навіть найвідчайдушніший сміливець — всього лише озброєний псих. Справжня сила — в здатності змусити інших виконувати твою роботу. І це справедливо навіть стосовно флотів Колонії Бета, як ви вважаєте?

Корделія посміхнулася.

— Напевно, справедливо навіть у більшому ступені. Якби мені довелося підкріплювати свою владу силою, то це означало б, що я вже втратила цю владу. Я віддаю перевагу ненав'язливому стилю. В цьому в мене є перевага, оскільки я завжди можу зберігати терпіння — або ще щось — трохи довше інших. — Вона оглянула весняну пустелю. — Я думаю, цивілізація була винайдена задля зручності жінок, особливо матерів. Не уявляю, як моїм печерним предкам вдавалося піклуватися про родину в таких примітивних умовах.

— Напевно, вони діяли спільно, цілими групами, — припустив Форкосиган. — Готовий посперечатися, ви самі відмінно впоралися б з цим, якби були народжені в ту епоху. Ви маєте якості, яких очікуєш від матері воїнів.

Він, напевно, жартує, подумала Корделія. Це в нього, треба припускати, таке своєрідне стримане почуття гумору.

— Ні вже, звільніть! Вісімнадцять-двадцять років вкладати все своє життя в синів, щоб зрештою уряд забрав їх у мене і занапастив на ліквідацію чергового політичного провалу — ні, спасибі.

— Будь-коли не дивився на це з такого погляду, — зізнався Форкосиган. Якийсь час він йшов мовчки, важко спираючись на свій ціпок. — А якщо вони йдуть з власної волі? Хіба у вашого народу нема ідеалів служіння батьківщині?

— Становище зобов'язує? — Але тепер і вона замовкла, трохи зніяковівши. — Напевно, якщо добровільно, це зовсім інша справа. Але, оскільки, дітей у мене нема, то мені, на щастя, не доведеться зіштовхуватися з цією проблемою.

— Ви раді чи шкодуєте?

— Що нема дітей? — Вона швидко глянула йому в обличчя. Схоже, він не помітив, що зачепив найболючіше місце. — Напевно, не судилося.

Вони почали пробиратися по кам'янистому плато, де під ногами раз у раз раптово розкривалися ущелини, і плин розмови перервався. Вся увага Корделії була зосереджена на тому, щоб не дати Дюбауеру куди-небудь звалитися. Доплентавшись до краю пустища, вони, по взаємній мовчазній згоді, зупинилися на привал, втомлено привалившись до скелі. Форкосиган підняв колошу і розшнурував черевик, щоб оглянути рану, яка загноїлася і загрожувала позбавити його можливості пересуватися.

— По-моєму, ви досить досвідчена медсестра. Як вважаєте — може, варто розкрити нарив і промити його? — запитав він Корделію.

— Не знаю. Боюся, якщо чіпати його, то є ризик занести туди новий бруд. — Вона здогадалася, що тепер рана турбує його набагато сильніше, коли вже він заговорив про неї. Її підозри відразу ствердилися: він узяв половину пігулки болезаспокійливого зі свого дорогоцінного і дуже обмеженого запасу.

Вони покрокували далі, і Форкосиган знову заходився базікати. Він розповів кілька їдких анекдотів про свою кадетську юність, потім докладно описав свого батька, який у свій час був генералом, що командував усіма сухопутними військами, і до того ж особистим другом хитрого старого — нинішнього імператора. В уяві Корделії виник неясний, далекий образ строгого батька, якому юний син, хоч як намагався, все не міг догодити; але, незважаючи на це, їх міцно зв'язувала головна спільна риса — відданість. Вона розповіла про свою матір, настирного медичного фахівця, яка щосили пручалася відставці, і про брата, який недавно купив дозвіл на другу дитину.

— Ви добре пам'ятаєте свою матір? — запитала Корделія. — Наскільки я зрозуміла, вона вмерла, коли ви були ще дитиною. Нещасний випадок, як і з моїм батьком?

— Не випадок. Політика. — Він відразу посерйознішав, обличчя стало відчуженим. — Хіба ви не чули про Різанину Юрія Форбарри?

— Я... мало що знаю про Барраяр.

— А, зрозуміло. Так от, імператор Юрій на останній стадії свого божевілля почав надзвичайно підозріло ставитися до власної рідні . Що ж, зрештою це пророцтво саме себе реалізувало. Якось вночі він вислав відразу кілька загонів убивць. Чота, відправлена за принцом Ксавом, не зуміла пробитися крізь його охорону. І з якоїсь незрозумілої причині він не послав убивць до мого батька — ймовірно, тому, що той не був нащадком імператора Дорки Форбарри. Не уявляю, чого хотів домогтися Юрій, вбиваючи мою матір і залишаючи батька в живих. Адже після цього батько перейшов зі своїми військами на бік Езара Форбарри в громадянській війні, яка почалася.

— Ох. — Горло в неї пересохло від післяполуденного курного повітря. Спогади змусили його похолодіти, і піт, що виступив на його чолі, раптово здався Корделії крапельками конденсату на крижаній поверхні.

— Я все думав... От ви казали про те, які дивні речі люди чинять в паніці, і я згадав про це. А не думав вже багато років. Коли люди Юрія рознесли двері...

— Господи, то ви були там?

— О так. Я теж був у їхньому списку, зрозуміло. Кожному з вбивць призначалась визначена жертва. Той, що прийшов за моєю матір'ю... Я схопив ножик — тупий столовий ножик, що лежав поруч з тарілкою — і вдарив його. Але ж поруч на столі лежав чудовий обробний ніж. Якби я схопив його... а так... З таким же успіхом я міг би вдарити його ложкою. Він просто підняв мене в повітря й жбурнув через всю кімнату...

— Скільки вам було років?

— Одинадцять. До того ж я був замалим для своїх років. Завжди був менше своїх однолітків. Він відтіснив її до віддаленої стіни. Потім вистрілив з... — Форкосиган зі свистом втяг у себе повітря і закусив нижню губу, стиснувши її зубами майже до крові. — Дивно, скільки подробиць знову повертається, коли починаєш говорити про щось. А я вже думав, що майже все забув.

Він помітив, як вона сполотніла, і винувато вимовив:

— Я прикро вразив вас своєю балаканиною. Вибачите. Це було багато років тому. Сам не знаю, чому так багато говорю.

"Зате я знаю", — подумала Корделія. Він був блідий і більше не впрівав, незважаючи на спеку. Майже неусвідомлено він защібнув комір сорочки. Його лихоманить, подумала вона; температура підвищується. Наскільки? Та й на додачу ще ефект цих пігулок, хто зна який він. Це буде просто страхіття.

Якийсь неясний імпульс змусив її сказати:

— Я знаю, що ви маєте на увазі, кажучи про те, що спогади повертаються від розмов. Я пам'ятаю, як катер кулею нісся нагору, і мій брат махав рукою, хоча це було нерозумно, тому що він все одно не міг нас бачити... а потім у небі спалахнула сліпуча смужка світла, немов засяяло друге сонце, і посипався вогненний дощ. І це дурне відчуття повного усвідомлення того, що відбулося. Чекаєш, коли надійде шок і заглушить біль — але він так і не надходить. А потім впала завіса. Багато днів стояла перед очима — навіть не пітьма, а все те ж сріблисто-пурпурне світіння. Я майже забула про те, що осліпла тоді. Тільки тепер знову згадала.

Він уп'явся на неї.

— Саме це я і збирався сказати. Він вистрілив їй у живіт акустичною гранатою. Я потім дуже довго будь-чого не чув. Немов всі звуки перейшли за поріг чутливості. Залишився лише суцільний шум, ще безглуздіший, ніж тиша.

— Так... — "Як дивно, він цілком точно знає, що я почувала тоді. Хоча він пояснив це краще, ніж я..."

— Здається, саме тоді я твердо вирішив стати солдатом.