Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

В сірих досвітніх сутінках він знову розбудив її. За цей час він встиг вимитися в струмку і позбутися від колючої чотириденної щетини, використавши одноразовий пакунок депілятора, який він приберіг на цей день.

— Ви повинні допомогти мені з цією ногою. Я хочу розкрити і промити рану, а потім знову перев'язати. До вечора я протримаюся, а далі це вже не буде мати значення.

— Слушно.

Форкосиган стяг черевик і шкарпетку, і Корделія змусила його помістити ногу під швидкий струмінь водоспаду. Вона сполокала його бойовий ніж і швидким глибоким надрізом розкрила страшно розпухлу рану. У Форкосигана побіліли губи, але він не ворухнувся і не видав навіть звуку. Зате Корделія здригнулася від жаху. З розрізу заюшили кров і гній, виносячи дивні смердючі згустки, умить змиті потоком. Корделія спробувала не думати про нові мікроби, які потрапили в рану через цю процедуру. Доведеться обійтися тимчасовими заходами.

Вона змастила рану явно неефективною антибіотичною маззю і заклеїла її залишками пластпов'язки з тюбика.

— Начебто полегшало. — Але він спіткнувся і ледве не упав, коли спробував йти. — Добре, — пробурмотав він. — Тепер пора. — Він урочисто витяг останню таблетку болезаспокійливого і ще якусь маленьку блакитну пігулку, проковтнув їх і викинув порожню аптечку. Корделія машинально підняла її, потім зміркувала, що покласти її нікуди, і нишком знову відкинула вбік.

— Ці штуки діють чудово, — пояснив Форкосиган, — але коли ефект закінчується, ти падаєш, немов маріонетка з обрізаними ниточками. Тепер у мене є годин шістнадцять.

І дійсно, на той час, коли вони розправились з плитками польового раціону і підготували Дюбауера до денного переходу, барраярець не тільки виглядав цілком нормально, але і здавався цілком відпочилим, свіжим і сповненим енергії. Будь-хто з них не згадав про нічні розмови.

Вони зробили великий гак, огинаючи гору, і в полудень вийшли до поритого кратерами західного схилу. Проминувши лісові зарості, які чергувалися з відкритими ділянками, вони вийшли на крутий виступ, що навис над величезною чашоподібною западиною — останнім нагадуванням про схил гори часів древнього вулканічного катаклізму. Форкосиган поповз до краю обриву, намагаючись не висуватися з високої трави. Залишившись разом з Корделією під прикриттям заростей, вкрай змучений Дюбауер згорнувся калачиком і заснув. Корделія посиділа поруч з ним, а коли його подих зробився глибоким і рівним, то приєдналася до Форкосигана. Барраярський офіцер обдивлявся крізь бінокль мрячний зелений амфітеатр, який розкинувся перед ним.

— Он там катер. Вони розташувалися в печерному складі. Бачите он ту темну щілину поруч з високим водоспадом? Це вхід. — Він передав їй бінокль, щоб вона змогла розглянути все краще.

— О, відтіля хтось виходить. При великому збільшенні можна розглянути їх обличчя.

Форкосиган забрав у неї бінокль.

— Куделка. Він свій. Але он той худий тип поруч з ним — Деробей, один зі шпигунів Раднова серед моїх зв'язківців. Запам'ятаєте його обличчя — ви повинні знати, коли не можна висуватися.

Корделія розмірковувала, чи був цей піднесений настрій Форкосигана побічним ефектом стимулятора, або ж якоюсь лютою радістю в передчутті сутички. Він спостерігав, рахував і оцінював варіанти, і очі його сяяли.

Раптом він засичав крізь зуби, злегка нагадуючи при цьому одного з місцевих хижаків.

— Господи, та це ж сам Раднов! От вже кого б я з радістю задушив би власними руками. Але цього разу я зможу притягти одного з цих міністерських хлопців до суду. З задоволенням поспостерігаю, як вони спробують врятувати цього свого мазунчика від незаперечного звинувачення в заколоті. Цього разу вище командування і Рада Графів будуть на моєму боці. Ні, Раднов, ти залишишся в живих — і будеш шкодувати про це. — Обпершись на лікті, він пожирав очима те, що відбувалося внизу.

Раптом він завмер і посміхнувся. — Схоже, цього разу моя невдача мені зрадила . Он там Готтіан, він озброєний — отже, він командує. Ми майже вдома. Йдемо.

Вони відповзли назад під прикриття дерев. Дюбауера на місці не було.

— О Боже! — ойкнула Корделія і розгублено закрутила головою, вдивляючись в зарості. — Куди він міг подітися?

— Він не міг далеко піти, — запевнив її Форкосиган, хоча він теж виглядав стривоженим. Вони кинулися на пошуки в різні боки, поглибившись в ліс приблизно метрів на сто. "От ідіотка! — люто лаяла себе не на жарт перелякана Корделія. — Все твоя проклята цікавість! І куди тебе понесло..." Зробивши коло, вони зустрілися біля того самого місця — будь-яких ознак зниклого мічмана не виявилося.

— Слухайте, зараз у нас нема часу розшукувати його, — сказав Форкосиган. — Як тільки я поверну собі командування, я вишлю на розшуки патруль. З пошуковими сканерами вони знайдуть його набагато швидше, ніж ми.

Корделія подумала про хижаків, гострі скелі, глибокі ріки, барраярських патрульних, швидких на розправу.

— Ми стільки пройшли... — почала вона.

— А якщо я не отримаю назад командування, все одно ви обоє не виживете.

Волею-неволею, прислухавшись до здорового глузду, Корделія дозволила Форкосигану обпертися на її руку. Вони рушили через ліс. Коли барраярський табір був вже зовсім близько, він приклав палець до губів.

— Йдіть якомога тихіше. Я проробив такий шлях не для того, щоб мене підстрелили власні вартові. Так... ви заляжете тут. — Він влаштував її за поваленими стовбурами біля ледь помітної стежини, протоптаної крізь невисокі зарості.

— А ви не хочете просто постукати в парадні двері?

— Так, не хочу.

— Чому? Адже ви сказали, що цей ваш Готтіан цілком надійний.

— Тому, що тут щось не так. Не знаю, навіщо сюди прибув цей загін. — Помізкувавши, він віддав їй паралізатор. — Якщо вам доведеться скористатися зброєю, то нехай у вас буде така, яку ви можете застосувати. Заряду вистачить ще на один-два постріли. Ця стежина з'єднує два пости, і рано або пізно тут хто-небудь з'явиться. Не висувайтеся, поки я не покличу вас.

Він зняв з пояса піхви з ножем і затаївся по інший бік стежки. Вони прочекали чверть години, потім ще стільки ж... Ліс немов дрімав, ніжачись в м'якому, теплому тумані.

Але от на стежці почувся шурхіт кроків по опалому листю. Корделія завмерла, намагаючись одночасно розглянути йдучого крізь зарості і не висувати голови зі сховку. Невиразний силует в ідеальному барраярському камуфляжі виявився високим сивоволосим офіцером. Коли той пройшов повз, Форкосиган піднявся зі свого укриття.

— Корабик, — вимовив він неголосно, але зі справді щирою теплотою в голосі. Він стояв і чекав, схрестивши руки і посміхаючись.

Готтіан стрімко розвернувся на місці, одночасно вихоплюючи з кобури нейробластер. Через секунду на обличчі його відбилося здивування.

— Ейрел! Розвідгрупа доповіла, що бетанці вбили тебе, — і він зробив крок, але не вперед, як очікувала Корделія з інтонації Форкосигана, а назад. Бластер як і раніше залишався в нього в руці, наче він забув його забрати, але пальці міцно стискали руків'я. Шлунок Корделії впав вниз.

Форкосиган здавався дещо здивованим, немов він був розчарований таким стриманим вітанням.

— Я радий, що ти не забобонний, — віджартувався він.

— Мені варто було б пам'ятати, що тебе можна вважати мертвим, лише побачивши в могилі з кілком у серці, — із сумною іронією вимовив Готтіан.

— У чому справа, Корабик? — тихо запитав Форкосиган. — Ти ж завжди не був міністерським лизоблюдом.

При цих словах Готтіан уже не криючись спрямував на свого капітана нейробластер. Форкосиган залишився нерухомим.

— Ні, — щиро відповів Готтіан. — Я відразу подумав, що історія щодо тебе і бетанців, якою почастував нас Раднов, звучить досить підозріло. І вже звичайно, я б подбав про те, щоб після прибуття додому нею зайнялася слідча комісія. — Він помовчав. — Але на той час я вже був би командуючим. Заміщаючи капітана шість місяців, я напевно одержав би цю посаду. Як по-твоєму, які в мене шанси стати капітаном — у моєму-то віці? П'ять відсотків? Два? Нуль?

— Не такі погані, як ти думаєш, — відповів Форкосиган, як і раніше не підвищуючи голосу. — Планується дещо, про що поки мало хто знає. Нові кораблі, нові вакансії.

— Звичайні чутки, — відмахнувся Готтіан.

— То ти не вірив у мою смерть? — закинув вудку Форкосиган.

— Я був впевнений, що ти загинув. Я взяв на себе командування... до речі, куди ти подів секретні пакети? Ми всю твою каюту перетрясли, але так і не знайшли.

Форкосиган сухо посміхнувся і похитав головою.

— Не хочу вводити тебе в ще більшу спокусу.

— Не має значення. — Готтіан як і раніше тримав його на прицілі. — Так от, позавчора до мене в каюту з'являється цей психований ідіот Ботарі і розповідає, що в дійсності відбулося біля бетанського табору. Здивував мене ледве не до смерті — я ж думав, він буде радий перерізати тобі горлянку. Тому ми повернулися сюди — нібито для наземних вчень. Я був впевнений, що рано або пізно ти сюди з'явишся, але очікував тебе раніше.

— Мені довелося затриматися. — Форкосиган трохи зрушився, йдучи з лінії вогню Корделії в напрямку до Готтіана. — Де зараз Ботарі?

— В одиночній.

— Йому це дуже шкідливо. — поморщився Форкосиган. — Наскільки я зрозумів, ти будь-кому не сказав про те, що мені вдалося врятуватися?

— Навіть Раднов не знає. Він все ще думає, що Ботарі прирізав тебе.

— Задоволений, чи не так?

— Як кіт на сонечку. Я б з величезним задоволенням ткнув його мордою в бруд перед комісією з розслідування, якби ти зробив мені люб'язність і загинув під час переходу.

Форкосиган лукаво зіщулився.

— Схоже, ти ще не зовсім твердо вирішив, що збираєшся робити. Чи можу я натякнути, що навіть зараз ще не пізно передумати?

— Ти будь-коли не пробачиш мені цього, — невпевнено заявив Готтіан.

— За старих часів, коли я був молодшим і безглуздішим, я б такого не спустив. Але, правду кажучи, я вже чимало натомився вбивати ворогів з метою дати їм урок. — Форкосиган підняв підборіддя, дивлячись Готтіану безпосередньо в очі. — Якщо хочеш, я дам тобі слово. Ти знаєш, чого воно вартує.

Готтіана явно здолали сумніви — бластер злегка затремтів у його руці. Корделія, що намагалася не дихати, побачила, що в очах його блиснули сльози. "Про живих не плачуть, — подумала вона.