Осколки честі - Буджолд Лоїс Макмастер

Нема Дюбауера. Корделія підбігла до берега.

Дюбауер стояв біля води, зачаровано дивлячись нагору. А на його обличчя повільно опускався величезний прозорий міхур.

— Дюбауер, ні! — закричала Корделія і кинулася до нього, ледве чи не клубком скотившись з високого берега. Форкосиган на один стрибок випередив її, і вони помчалися до потоку. Міхур опустився на обличчя Дюбауера і почав сплющуватися. Мічман із криком підкинув руки.

Форкосиган встиг першим. Він голими руками вчепився в обм'яклу тварину й одним ривком віддер її від обличчя Дюбауера. В шкіру Дюбауера вже встигла вчепитися дюжина темних щупальцеподібних відростків, які розтягувалися і рвалися коли вампіра відтягали від його жертви. Жбурнувши чудовисько на пісок, Форкосиган почав топтати його черевиками, а врятований мічман звалився додолу і згорнувся калачиком. Він притискав руки до обличчя, і Корделії ледве, на превелику силу, вдалося відтягнути їх. Дюбауер видавав дивні хрипкі звуки, його трясло. Черговий припадок, подумала вона — і тут з жахом зрозуміла, що хлопець плаче.

Корделія поклала його голову собі на коліна, намагаючись вгамувати його несамовите тремтіння. Місця, де щупальця проникли під шкіру, почорніли, шкіра навколо них почервоніла і почала небезпечно здуватися. Найнеприємніша пляма була в куточку ока. Корделія потягнула за один із застряглих у шкірі відростків і відчула, що він палить її пальці немов кислота. Імовірно, вся тварина цілком вкрита цією отрутою — он і Форкосиган схилився над водою, опустивши в неї руки. Корделія швидко витягла залишки щупалець і покликала до себе барраярця.

— У вашій аптечці знайдеться що-небудь придатне проти цих опіків?

— Тільки антибіотики.

Він видав їй тюбик, і вона нанесла трохи мазі на обличчя Дюбауера. Звичайно, це не було справжнім протиопіковим засобом, але доведеться обходитися тим, що є. Форкосиган якийсь час дивився на Дюбауера, потім неохоче дістав невелику білу пігулку.

— Це сильне знеболююче. У мене таких всього чотири штуки. З ним він повинен протриматися до вечора.

Корделія поклала пігулку Дюбауеру під язик. Певно, вона була гірка, оскільки мічман спробував виплюнути її, але Корделії все-таки вдалося змусити його проковтнути ліки. Всього через кілька хвилин вона зуміла підняти його на ноги і відвести до табору над піщаною обмілиною.

Тим часом Форкосиган вже встиг зібрати значний штабель дров для багаття.

— Як ви збираєтеся розпалити його? — поцікавилася Корделія.

— Коли я був маленьким хлопчиком, нас учили розпалювати вогонь за допомогою тертя, — згадав Форкосиган. — У літньому таборі військової школи. Це було не так вже й просто, майже увесь день прововтузився. Якщо чесно, то зрештою я розпалив його, закоротивши енергоблок з випотрошеного коммунікатора.

Він попорпався у своїх кишенях і ремені.

— Інструктор тоді просто сказився. Напевно, це був його коммунікатор.

— У вас є якісь хімічні запальнички? — запитала Корделія, кивнувши на його ремінь, обвішаний спорядженням.

— Передбачається, що коли вам потрібне тепло, ви стріляєте з плазмотрона. — Він поплескав по порожній кобурі. — У мене є інша ідея. Дуже рішучий метод, але зате досить ефективний. Вам з вашим ботаніком краще присісти де-небудь в укритті — це буде доволі гучно.

Він дістав з кишеньки в задній частині пояса запасний енергоблок плазмотрона.

— Ой, — сказала Корделія, відступаючи подалі. — А вам не здається, що це трохи надто? І як бути з кратером? Він буде помітний з повітря на відстані багатьох кілометрів.

— А ви хочете сидіти і терти дві дощечки? Хоча з кратером дійсно треба щось робити.

Трохи помізкувавши, він попрямував до ріки, невдовзі сховавшись з поля зору за краєм високого берега. Корделія сіла поруч з Дюбауером, обхопила його за плечі і пригнулася, передчуваючи грандіозне видовище.

Форкосиган прожогом вилетів через край обриву і кинувся додолу, відкотившись вбік. А через мить все освітилося сліпучим біло-блакитним спалахом, і вибух затряс землю. Величезний стовп диму, пари і пилу зметнувся в повітря, і з неба дощем посипалися галька, бруд і шматочки оплавленого піску. Форкосиган знову сховався за крайкою берега і незабаром повернувся з палаючим смолоскипом.

Корделія визирнула за крайку, оцінюючи наслідки вибуху. Форкосиган помістив закорочений енергоблок на відстані сотні метрів вгору за течією, біля зовнішнього краю завороту, де швидка річка звертала на схід. Вибух залишив вражаючий осклянілий кратер метрів п'ятнадцяти в діаметрі і глибиною в п'ять. Той все ще димівся. На її очах потік розмив тонку перемичку і заюшив всередину кратера, піднімаючи хмари пари. Не пройде і години, як течія залишить на його місці лише природну на вигляд заводь.

— Непогано, — промурмотіла вона схвально.

На той час, коли багаття прогоріло до вугілля, вони вже приготували до смаження шматочки темно-червоного м'яса, нанизавши його на палички.

— Яку печеню волієте? — запитав Форкосиган. — Із кров'ю? Середньо просмажену?

— Мабуть, краще пропекти її як слід, — відповіла Корделія. — Ми ще не закінчили дослідження на наявність паразитів.

Форкосиган з острахом глянув на шашлик.

— А, звичайно, — промовив він уже без ентузіазму.

Ретельно просмаживши свою вечерю, вони розсілися навколо багаття і з суто дикунським задоволенням вп'ялися в паруючі шматочки м'яса. Навіть Дюбауер, спокушений божественним ароматом, самостійно підчепив собі кілька скибочок. М'ясо вийшло жорсткуватим, обвуглілим зовні, до того ж мало гіркуватий присмак, однак будь-хто не запропонував приправити страву вівсянкою або рокфором.

Корделія перебувала в збентеженні. Її супутник сидів перед вогнем — мокрий, брудний, на комбінезоні плями крові після оброблення туші — втім, і її одяг теж заляпаний. Він обріс триденною щетиною, у відсвітах багаття його обличчя лисніло від жиру шестинога, і від нього тхнуло висохлим потом. Корделія підозрювала, що сама виглядає не краще — за винятком щетини, зрозуміло — і смердить від неї так само. Вона надзвичайно гостро відчула близькість його тіла, мускулистого, компактного, дивовижно мужнього. У ній прокинулися почуття, які, як їй здавалося, вона зуміла цілком придушити. Краще думати про що-небудь інше...

— Від космонавтів до печерних людей за три дні, — подумала вона вголос. — І чому ми вирішили, наче наша цивілізація — в нас самих, коли насправді вона міститься в речах, якими ми оточуємо себе?

Криво посміхнувшись, Форкосиган глянув на дбайливо доглянутого Дюбауера.

— Вам, схоже, вдається зберігати свою цивілізацію в собі.

Корделія ніяково почервоніла, радіючи, що в жовтогарячих відблисках багаття це не так помітно.

— Кожен робить те, що велить йому обов'язок.

— Для деяких обов'язок — значно розтяжніше поняття. Чи... ви були закохані в нього?

— У Дюбауера? Господи, ні! Я ж не розбещувач малолітніх. Просто він був гарним хлопчиком. Я б хотіла повернути його додому, до родини.

— А у вас є родина?

— Звичайно. Вдома, в Колонії Бета, у мене мама і брат. Мій батько теж служив в Експедиції.

— Він був одним з тих, що не повернулися?

— Ні, він загинув при аварії в космопорті, менше ніж у десяти кілометрах від будинку. Він був вдома у відпустці і саме рушав в чергову експедицію.

— Мої співчуття.

— О, це було дуже давно. — "Здається мені, він навмисно зводить розмову на особисті теми", — подумала Корделія. Але це все-таки краще, ніж пручатися військовому допиту. Вона всім серцем сподівалася, що бесіда не торкнеться деяких лоскітливих питань — наприклад, останніх технічних новинок Бети. — А ви? У вас є родина? — Вона раптово усвідомила, що це ввічливий варіант питання "Чи одружені ви?"

— Мій батько живий. Він граф Форкосиган. А моя мати... ви певно не знаєте, вона була наполовину бетанкою, — невпевнено поділився барраярець.

Корделія вирішила, що якщо по-воєнному небагатослівний Форкосиган здається доволі грізним, то Форкосиган, який намагається бути люб'язним, наганяє просто-таки панічний жах. Але цікавість пересилила бажання перервати небезпечну розмову:

— Яка незвичайна історія. Як це трапилося?

— Мій дід з материнського боку, принц Ксав Форбарра, був дипломатом. У юності, ще до Першої Цетагандійської Війни, він служив послом на Колонії Бета. Здається, моя бабця працювала у вашому міністерстві міжзоряної торгівлі.

— Ви добре її знали?

— Після того, як моя мати... вмерла, і закінчилася громадянська війна Юрія Форбарри, я кілька разів гостював на канікулах у столичній резиденції принца. Правда, він не ладнав з моїм батьком — і до, і після війни: вони належали до різних політичних партій. У ті часи Ксав був дороговказною зіркою прогресистів, а мій батько був — і залишається — прихильником старої військової аристократії.

— Ваша бабуся була щаслива на Барраярі? — Корделія приблизно вирахувала, що шкільні роки Форкосигана закінчилися років тридцять назад.

— По-моєму, вона так і не зуміла до кінця пристосуватися до нашого життя. Ну і звичайно, війна Юрія... — Він трохи помовчав, потім заговорив знову. — Люди з інших планет — особливо ви, бетанці, — уявляють собі Барраяр як якийсь моноліт. Не знаю, правда, чому. Насправді в нас вкрай роз'єднане суспільство. Урядові вічно доводиться боротися з відцентровими тенденціями.

Форкосиган нахилився вперед і підкинув у багаття суху гілку. Іскри зметнулися нагору, немов вихор малюсіньких жовтогарячих зірочок, які пливуть додому, в небо. Корделії раптом болісно захотілося полетіти разом з ними.

— А до якої партії належите ви? — запитала вона, сподіваючись змістити розмову в не таке особистісне русло. — Ви підтримуєте батька?

— Поки він живий. Я завжди хотів бути солдатом, і уникати всіляких партій. У мене відраза до політики: вона погубила мою родину. Але пора комусь взятися за цих чортових бюрократів і їхніх шпиків. Вони уявляють себе могутньою хвилею, яка несеться в майбутнє, хоча насправді вони всього лише стічна вода, яка котиться вниз.

— Якщо ви так само відверто висловлюєтеся в себе вдома, не дивно, що політика подорожує за вами по п'ятах. — Вона розбурхала ціпком багаття, спровадивши в мандрівку нову зграйку іскор.

Завдяки болезаспокійливому Дюбауер швидко вгамувався і заснув, але Корделія довго лежала без сну, згадуючи їхню обтяжуючу бесіду.