Ти моє світло - Кеті Рід

– Ти вмієш керувати цією штукою? – хихикнула я, зупинившись навпроти.

– Розберуся, – кинув Макс, вмикаючи агрегат.

– Де ви взагалі дістали ключі?

– У Дена багато знайомих, – туманно відповів Макс, поки діставав необхідні інгредієнти.

Це точно.

Вмостившись на лаві з найкращим видом і цукровою ватою у руках, я щасливо зітхнула. Холодний вітер куйовдив волосся, та я не прибирала його. І дарма - зненацька біла хустка зірвалася з хвоста і майнула перед моїм обличчям.

– Ой, ні! – скрикнула я, намагаючись її спіймати.

Макс кинувся за мною до огорожі, притримуючи за талію, щоб я не перехилилася над урвищем внизу.

– Ну от, – пробурчала я, спостерігаючи, як біла тканина танцює у повітрі все далі й далі.

– Не засмучуйся, – прошепотів Макс, обіймаючи мене зі спини. – Я куплю тобі тисячу нових.

Я вдячно посміхнулася, накривши його долоні своїми, щоб він не змерз. З хвилину ми так і стояли, милуючись нічним містом, яке розділяла темна гладь річки, поки я не хмикнула. Макс зацікавлено схилив голову, щоб оцінити вираз мого обличчя.

– Мені дещо цікаво. Тільки не смійся! – примружилась я, зустрівшись із ним поглядом. – Ось хлопець Лери називає її мишкою. Влад називає Лізу принцесою. Чому в мене немає ласкавого прізвиська?

Макс знизав плечима, притикаючи мене до себе трохи міцніше.

– Мені подобається твоє ім’я. Воно саме по собі ласкаве.

Я схилила голову набік, не здаючись.

– А якби придумав, що б це було?

Задумавшись, він пропустив моє тепер уже розпущене волосся крізь пальці. Нестримний вітер продовжував безжально тріпотіти ним, поки Макс врешті-решт не заправив пасма за вуха, а потім ще й під комір куртки. Я схилилася до ніжного доторку, коли він погладив шкіру за вухом прохолодними пальцями.

– Тоді це був би Місяць. 

– Чому Місяць? – підняла брови я.

– Тому що у тебе теж є два боки, – спокійно пояснив Макс. – Світлий, який бачать усі, і темний, на якому ховаються твої демони. 

Я повернулась в його руках, спершись спиною на кам’яну балюстраду. Зараз обличчя Макса цікавило мене набагато більше, ніж будь-який вид. Він не розмикав кільце з рук, ніби боявся, що я впаду вниз.

– Мої демони? – хмикнула я.

– Давай не будемо робити вигляд, що це неправда, – всміхнувся Макс. – Зекономимо купу часу. 

– Гаразд, – закотила очі я. – І що тепер? Ти спробуєш їх прогнати? 

– Я б не став. 

Я здивовано кліпнула.

– Чому? 

– Бо тоді це була б не ти, – лагідно відповів він. – Я однаково люблю і світлу, і темну частини тебе. Хоч темна і додає мені головного болю.

Розсміявшись, я обійняла його у відповідь. Хоч він і не спитав, я знала, ким він був для мене.

Макс – мій вітер. Іноді він – ласкавий і легкий бриз, який заспокоює в важкі хвилини. Іноді – несамовитий буревій. Він підхоплює у вир і несе мене в круговерті, поки я сама не стану його частиною. Ми сплітаємося в одне ціле і руйнуємо все на своєму шляху – в тому числі й самих себе. Але на руїнах ми будуємо щось нове, краще. Спільне.

Прикривши очі, я закопалась обличчям в куртку Макса і вдоволено зітхнула, поки він задумливо погладжував мене по голові. Лишалося пережити тільки один день, якого я чекала з рівною долею надії й страху. Я відчувала, що завтрашня подія змінить моє життя – так чи інакше.

Мистецька виставка.