Ти моє світло - Кеті Рід

Він же не міг... Чи міг?

Хвилини йшли, а вони все не виходили. Поки був час, я озиралася довкола, але так і не помітила знайому постать зі скуйовдженим волоссям і неформальним стилем одягу.

Антон не прийшов.

Я не могла його судити за те, що він не виконав обіцянку. Не після тієї сцени в дверях моєї квартири. Але бачити, що він повністю викреслив мене зі свого життя, було боляче. Він став моїм другом, і мені не вистачало наших прогулянок і легких розмов про все на світі.

Щойно Віра з Максом вийшли з-за дверей за п’ять хвилин, я підскочила до них, поспішно стираючи з обличчя смуток.

– Що ти зробив?

Віра зойкнула від несподіванки, а от Макс лише хитро посміхнувся, помітивши моє хвилювання.

– Все добре, – заспокоїла мене наставниця, поплескавши по руці. – Насправді, навіть більше, ніж добре.

Двері за її спиною відчинилися знову, випускаючи Валентину Іванівну в супроводі незнайомого сухореброго чоловіка поважного віку в діловому костюмі.

– Вітаю, – посміхнулася Віра. – Твою картину щойно купили.

Він... міг.

Ошелешена, я перевела погляд на Макса. Ще ніколи він не виглядав настільки задоволеним.

– Ми хотіли переговорити з тобою, Ксеніє, – втрутилася директорка галереї. – Ми можемо продати картину просто зараз або притримати її для аукціону, якщо з’являться ще покупці. Рішення за тобою.

Я на мить замовкла, переварюючи новину. Ще ніколи у мене не було бажаючих купити картину, а тут – аукціон?

В очах Макса з’явилася напруга. Невже він думав, що я віддам іншим те, що хотів він? Хоч одну часточку себе?

– Не треба, – озвалась я, поки голова паморочилася від хвилювання. – Я віддаю її зараз.

– Що ж, – подав голос дядечко. – Тоді, молодий чоловіче, прошу за мною.

Коли за ним і Максом знову зачинилися двері, до нас наблизилися Ліза з Владом. Очі подруги зацікавлено перескакували з мене на двері, за якими зник Макс.

– Куди вони пішли?

Лише тепер до мене дійшло, що все це – реальність. Не надії, не сон, а правда.

Не стримавшись, я завищала і кинулася на шию подрузі.

– Макс купив мою картину, – прошепотіла я. – Тепер зі мною підпишуть контракт.

– О боже, вітаю! – подруга стиснула мене у відповідь. Поруч із нею навіть завжди похмурий Влад посміхнувся куточком губ.

Коли вони відійшли, щоб не заважати, Віра схопила мене за руку і повернулася до директорки, яка саме збиралася повернутися в кабінет.

– Що ж. Тепер, коли картину Ксенії купили, ви впевнилися, що її талант вартий того, щоб з нею працювати і надалі. Підпишем контракт просто зараз?

Валентина Іванівна мовчала кілька секунд, обдумуючи рішення. Цього було достатньо, щоб слабкий промінчик надії майже згас, поки вона не кивнула.

– Ходімо. Не будемо відкладати на потім, – сказала вона, перш ніж повернутися до мене. – Ти готова підписати контракт про співпрацю?

Мов уві сні, я кивнула. Віра підбадьорливо стиснула мою руку і повела до кабінету директорки.

Коли я вийшла звідти через півгодини – Віра змусила мене прочитати весь контракт від початку й до кінця – мене вже розшукували.

– Ксюшо, куди ти зникла? – спитала мама – цього разу без Даші.

Віра, що вийшла з дверей разом зі мною, обійняла мене за плечі, всміхаючись.

– Ваша донька щойно стала професійною художницею. Вітаю.

Очі мами округлилися. Я занепокоїлася, вже передчуваючи, як вона почне відмовляти мене від такої кар’єри. Та вона, поглянувши мені в обличчя, опанувала себе і посміхнулася Вірі у відповідь.

– Дякую вам, – промовила вона щиро. – Якби не ви...

Це була правда. Якби не Віра, я б ніколи цього не досягла. Саме наставниця, а не рідна мати, стала моєю опорою і підтримкою на більш ніж два роки.

– Що ви, – відмахнулася вона. – Я майже нічого не робила.

Я мовчки обійняла Віру, прошепотівши слова вдячності тремтячим від сліз голосом. Вона стиснула мене сильніше, перш ніж відпустити. Її очі почервоніли, коли вона, пославшись на роботу, відійшла.

З хвилину ми з мамою мовчки дивилися одна на одну. Я бачила все, про що вона хотіла сказати, але не могла – надто глибокою була прірва між нами. Знадобиться багато часу, щоб вона затягнулася разом з усіма ранами, які ми нанесли одна одній за останні роки.

Зрештою, я наблизилася першою і обійняла її за тендітні плечі. Мама обережно притиснула мене до себе – так ніжно, що я знову мало не заплакала.

Це був ще не кінець, але вже початок примирення.

За кілька хвилин, коли мама відійшла, щоб розшукати Дашу, з-за дверей вийшов і Макс. Помітивши мене, він посміхнувся, хитаючи головою.

– Можеш не дякувати. Я б купив її в будь-якому разі.

Я пирхнула, всміхаючись.

– Хочеш милуватися собою наодинці?