Ти моє світло - Кеті Рід

Ліза поспішила на кухню, захопивши по дорозі пакет, повний контейнерів з закусками. Дізнавшись, що ми лишилися без їжі, а отже без шансів на виживання, Яків змилостивився і віддав нам залишки з приготованого за сьогодні.

– Як смачно, – зітхнула від задоволення Ліза, кидаючи в рот картоплю фрі.

– Ти ж зазвичай таке не їси, – піддражнила я, вгризаючись в бургер.

Подруга кинула на мене докірливий погляд і промовчала, ткнувши наступним шматочком  кетчуп. Натомість вона стала розпитувати мене про Макса. Тепер я не боялася, що Макс захопиться Лізою, але, як і раніше, хотіла залишити наші стосунки лише для нас двох. Навіть Лері я б, мабуть, не розповіла – хоча вона ніколи б не стала питати.

Поглянувши на порожній стілець, де раніше сиділа подруга, я зітхнула. Мені вже її не вистачало, але просити Леру залишитися було б занадто.

Прибравши після вечері, ми з Лізою рушили до своїх кімнат. Та, перш ніж увійти, я покликала подругу:

– Лізо! Як думаєш, я – егоїстка?

Вона здивовано зупинилася і повернулася в мій бік. Довгі два удари серця вона мовчала, перш ніж похитала головою. Я сумно всміхнулася і сховалася у своїй кімнаті.

Макс мав рацію, коли сказав, що ми з ним – егоїсти. Після його слів я багато думала про це. Я дійсно звикла вимагати те, чого хочу, а коли не могла – то страждала так, наче життя скінчилося.

Настав час дорослішати.

Вечір повільно перетікав у ніч. Я не могла зосередитися на чомусь одному – то бралася за малювання, то вмикала дораму, то просто дивилася у вікно на тихий осінній двір. Чим довше я залишалася у кімнаті, тим сильнішим ставало відчуття клітки.

Не витримавши напруги, я схопила телефон. Годинник в кутку екрану показував дванадцяту, але я все одно натиснула кнопку виклику. Макс вже давно звик до моїх нічних дзвінків. Ось і цього разу відповів майже одразу.

– Ксюшо? – сонно пробурмотів він.

– Привіт, – зам’ялась я. – Вибач, що розбудила.

– Не страшно. Що з твоїм голосом?

Я зітхнула. Звісно, він помітив, що я засмучена. Він завжди все помічав.

– Я... Лера поїхала.

Я скривилася від того, як жалюгідно це пролунало, але в слухавці раптом почувся шурхіт.

– Вже їду, – пробурмотів Макс. – Чекай, скоро буду.

– Та не треба... – почала я, та він уже скинув дзвінок.

Пирхнувши, я похитала головою.

Я б ніколи не зізналася, що просиділа біля вікна наступні п’ятнадцять хвилин – аж поки темний двір не освітили фари знайомої чорної Хонди. Лише тоді я зіскочила з підвіконня і кинулася збиратися. Поки натягувала джинси, телефон засвітився новим повідомленням.

Макс: Я приїхав. Вдягни теплу куртку.

Потайки всміхаючись, я прокралася в коридор навшпиньки. Стараючись не шуміти, вдягнулася і вислизнула на сходову клітку, тихо причинивши за собою двері.

Коли я вибігла на вулицю, Макс уже стояв, спираючись спиною на темний бік машини, і переписувався з кимось по телефону. Почувши писк домофону, він підняв голову і більше не відводив очей, аж поки я не наблизилася впритул.

– Привіт, – видихнула я хмарку пари.

– Привіт, – всміхнувся він у відповідь, примружившись, наче один лише погляд на моє обличчя дарував йому насолоду.

– Не варто було приїжджати, – пробурмотіла я, спостерігаючи, як його рука потягнулася до моєї долоні.

– Поїхали, – замість відповіді мовив він, уже ведучи мене до дверцят з пасажирського боку.

Цікаво, що він задумав?

Їхали ми недовго. Коли машина зупинилась, я роззирнулась і здивовано охнула.

Перед нами постав оглядовий майданчик в центрі міста, з якого відкривався вид на широку річку й інший берег міста. Освітлений кованими ліхтарями, в цю нічну годину майданчик уже спорожнів.

Та найбільше здивування викликав відкритий і готовий до роботи лоток з цукровою ватою, за яким стояв Денис. Над його головою тріпотіли на вітру повітряні кульки в формі різнокольорових сердець, прив’язані до лотка.

– Що це? Як? Коли ти встиг?

– Не без допомоги друга, – відповів Макс, відстібаючи пасок безпеки. Я теж вийшла з машини, не відриваючи очей від сюрпризу.

Це було, наче сцена з однієї з моїх улюблених дорам – тієї самої, яку я дивилася колись разом з ним.

Романтична, варто зазначити. Ніколи б не подумала, що Макс таке організує.

Наблизившись до Дена, я застигла, досі шокована. Він же з веселою посмішкою передав Максові ключі від лотка і підморгнув мені.

– Дякую, – озвався Макс.

– Та будь ласка. Завжди хотів побути Купідоном, – жартівливо віддавши честь, Денис залишив нас на самоті.

Коли його фігура загубилася серед доріжок парку, я притягнула Макса за шию і поцілувала. Він одразу притягнув мене за талію ближче.

– Дякую, – прошепотіла я йому в губи.

Тут не було моря квітів чи романтичної музики. Натомість тут було тихо, мирно і затишно – те, чого останнім часом мені так не вистачало. І Макса, який, востаннє поцілувавши мене в щоку, уже відсторонився і зайняв місце продавця цукрової вати.