Ти моє світло - Кеті Рід

Ліза використала вільний час, щоб поспілкуватися зі знайомими і слідкувати за Лерою. Подруга веселилася, мов востаннє, а з її обличчя не сходила хитра посмішка. Це було так не схоже на неї. Цікаво, що вона задумала?..

Коли мій телефон блимнув повідомленням від Антона, я розшукала Лізу – вона якраз розмовляла з Денисом на одному з балконів другого поверху.

– Все, я поїхала, – сказала я.

Ліза кивнула і озирнулася собі за спину – з балкону відкривався вид на під’їзну доріжку, біля якої вже стояло таксі. Антон саме вийшов і став поруч, здивовано розглядаючи величезний маєток.

– Ти вже тікаєш? – спитав Ден, сидячи на балюстраді. – Чому так рано?

Наче він не знав.

Попрощавшись, я швидко спустилася сходами і натягнула теплу куртку – морозне нічне повітря пробирало до кісток. Щойно я вийшла з дверей, на обличчі Антона розпливлася посмішка.

– А ось і ти. Нічогенький будиночок.

– Привіт, – посміхнулась я у відповідь. – Дякую, що приїхав.

– Дурниці, – махнув рукою Антон, відчиняючи переді мною дверцята машини. – Залізай, холодно.

Я кивнула, але, перш ніж пірнути в салон, де таксист вже нетерпляче барабанив пальцями по керму, востаннє озирнулася на яскраві вікна. Макса видно не було.

Полегшено зітхнувши, я, нарешті, опустилася на м’яке сидіння і втомлено витягнула ноги на підборах. Щойно Антон сів поруч, водій завів двигун. Я проводжала будинок поглядом, що світився, мов новорічна гірлянда в темряві, відчуваючи, що моє серце лишилося там, всередині.

– Класно виглядаєш. Хто ти сьогодні? Відьма? – спитав Антон.

Я відвернулась від вікна і видавила з себе посмішку.

– Майже.

– Когось причарувала? – всміхнувся хлопець.

Водій кинув на нас зацікавлений погляд через дзеркало заднього виду, і я пирхнула.

– Ха-ха. Дуже смішно.

– Я й не жартував, – хмикнув Антон. – Мене – точно причарувала.

Я нахмурилася, відчувши натяк у його словах. Раптом салон простої машини здався надто тісним. Захотілося відсунутися, і я лише силою волі змусила себе лишитися на місці.

Антон ніколи не приховував, що хоче від мене більшого, ніж дружба, але ніколи не переходив межу. Він дав мені час, як і обіцяв, однак після фіаско з кантрі-клубом наше спілкування змінилося. Хлопець став більш підозрілим і настороженим.

Я не могла його звинувачувати. Зрештою, я навіть не подзвонила йому, коли Макс виніс мене з клубу, мов печерна людина.

Дорога до мого будинку зайняла годину. Ми майже не розмовляли, кожен думаючи про своє. Коли машина, нарешті, зупинилася, я поспішила попрощатися. Практично вистрибнувши в темряву двору, я вже було видихнула від полегшення, аж тут дверцята поруч відчинилися.

– Що ти робиш? – здивувалася я, спостерігаючи за Антоном. Він уже зачинив дверцята, а таксі поїхало геть, залишивши по собі задушливий дим.

– Пізно вже, – знизав плечима хлопець. – Проведу тебе до квартири. Ти не проти?

Наче він лишив мені вибір, відпустивши таксі.

Я нахмурилася, але кивнула. Всередині поселилося неприємне відчуття, коли ми рушили до під’їзду разом. Кілька сходинок, коротка поїздка в ліфті зі скрипучими дверцятами – і ми на четвертому поверсі. Я зупинилася біля дверей, але діставати ключі з сумки не поспішала.

– Дякую ще раз, що приїхав за мною, – сказала я, повернувшись до Антона обличчям.

– Без проблем, – знову відмахнувся він, перш ніж посерйознішати. – Для тебе – що завгодно.

Я застигла, відчуваючи як передчуття збільшилося в рази. Антон тим часом продовжував:

– Я вже кілька днів чекав, щоб поговорити. Ти працювала і готувалася до виставки, я розумію. Тож зараз я не буду втрачати можливість.

Ну, чорт. Тільки не це.

– Антоне... – ніяково почала я, але його вже було не зупинити.

– Ти подобаєшся мені, – сказав він на одному диханні. – Дуже. Ми домовлялися, що я дам тобі час подумати, чи готова ти до стосунків, і я дав. Проте зараз настав час спитати прямо. Ти згодна зустрічатися зі мною? Обіцяю, що не подарую тобі жодної квітки, гарбузику, – всміхнувся він наостанок.

Я обхопила холодними пальцями ремінець сумки, відчуваючи, як стискається все всередині. Десь внизу почулися кроки – мабуть, сусід поверхом нижче знову вийшов курити на сходову клітку.

Я скривилася від парадоксальності моменту – ось ми з Антоном вирішуємо подальшу долю наших стосунків, а десь поруч чолов’яга в одних розтягнутих штанях димить дешевими цигарками.

Антон чекав. Я востаннє вдихнула поки що чисте повітря і відповіла:

– Ти мені теж подобаєшся, але я вже кохаю іншого. Мені дуже шкода, що я не сказала цього раніше.

Схоже, я запізнювалася усюди – навіть у власних рішеннях і почуттях.

Антон нахмурився. В очах поселився біль, а плечі опустилися.

– Макса?

– Макса, – зітхнула я.