Брехня - Надія Борзакова
- Артем, ти розумієш, що зам'яти це не вийде? - поговорити у нас вийшло лише наступного ранку. Мій змучений очікуванням і все ще не зміцнілий організм був радий і щасливий здатися знеболюючому та втомі і вирубався до приїзду Артема.
- З часом вийде, - добре хоч не брехав.
- Дуже добре. Просто чудово. А про яку кількість часу мова, дозволь дізнатися?
- Віка ... Він хотів убити тебе. І спробував це зробити. Якщо б потрапив трохи нижче, ти ..., - Артем замовк не в силах продовжити і судорожно пригорнув мене до себе. Від його жаху та болю стиснулося серце. А потім починає загуркотіло від лютої ненависті до того, хто змусив Артема через все це пройти.
Чи бажала я Дереку смерті? Це питання я подумки ставила собі багато разів за минулі години. Я боялася його. До тремтіння в колінах і спітнілих долонь. Неконтрольована підсвідома реакція жертви, що дивом врятувалася від мисливця.
Я ненавиділа його за весь біль, який він заподіяв моїм рідним. Однак я не була готова, фігурально висловлюючись, направити йому в обличчя пістолет і спустити курок. Не була готова забрати його життя. Не була готова зрівняти його з нелюдом, який згвалтував Олю.
У коридорі почалася якась галаслива метушня.
- Я зараз, - Артем зіскочив з ліжка і швидко підійшов до дверей. Коли відкрив їх, я розрізнила знайомий голос.
- Будь ласка! Мені потрібно з нею поговорити, будь ласка! - Елена!
- Олег, покажи, будь ласка, пані де знаходиться вихід, - крижаним тоном наказав Артем, виходячи.
- Я вас прошу! Тільки на хвилину...
- Артем, я хочу з нею поговорити! - крикнула я. У коридорі на кілька секунд повисла тиша, а потім усі троє виросли на порозі.
Якби не попереднє уточнення, мені знадобилося б кілька хвилин щоб в цій змученій старій жінці впізнати випещену гордовиту красуню, яку побачила півтора роки тому в нашому з Дереком ліжку і кілька місяців по тому на фото в мережі.
Розпатлане немите волосся розсипалося по плечах. Бліде обличчя спотворене відчайдушною гримасою, навколо опухлих від сліз очей потоки туші. М'ята червона теніска ніби з чужого плеча, як і вузькі джинси. Вперше я бачила її такою. Вона, Елена, була в розпачі ....
- Артем, залиш нас, будь ласка.
- І не подумаю!
- Я нічого не зроблю, - ледь чутно прошепотіла Олена.
- Це в твоїх інтересах, - я кивнула на хлопців. - Артем, я прошу тебе!
- Я буду за дверима, - помовчавши кілька секунд все ж сказав він і вийшов.
- Елена, випий води...
- Не хочу, - зробила крок до ліжка і раптом впала біля нього на коліна. - Віка, благаю, допоможи! Благаю!
З риданнями взяла мою руку і поцілувала її.
- Я не... Я не розумію ...
- Дерек жити не хоче, думаючи, що убив тебе, Віко! Він розум ніби втратив - не вірить, що ти вижила. Він повіситися в камері намагався... Я знаю, що не маю права просити. Знаю! Але я кохаю його. Кохаю! Ти ж знаєш, як це. Він говорив, розповідав...
Навіть якби був у мене час обміркувати причину її приходу, я ні за що б не могла уявити, що вона така. Чекала б звинувачень, погроз. Навіть необачної спроби розправитися зі мною... Але тільки не цього.
- Віка, я прошу тебе! Я... я вагітна.
- Я поговорю з ним, обіцяю, - квапливо відповіла їй. - Як буде можна приїхати - зроблю це.
- Дякую тобі! Дякую...
- А тепер іди. Намагайся заспокоїтись. Тобі потрібно берегти себе. Заради дитини. Заради нього.
*******
- Артем, тато, Ігор, Коля, - я по черзі оглянула завмерлих навпроти мене чоловіків. - Я прошу вас чотирьох змінити плани. Я прошу вас залишити Дерека в живих.
- Мала, що за цирк, - посміхнувся Ігор, - Ніхто не буде вбивати цього...
- Ігор, я ж все розумію. Розумію, що ви всі задумали. Але якщо здійсните, то нашкодите мені. Мамі, Ірі і Олі. І ще не народженій та ні в чому не винній дитині, - я повільно зітхнула і видихнула. - Я не бажаю Дереку смерті, а він більше не бажає її мені. Я не хочу втратити когось із вас, а всі ми знаємо, що це можливо, якщо зробите так, як вирішили. А після... Ніщо не завадить Войтеху за бажання розправитися і зі мною. З будь-якої з нас.
Я не зводила з них очей. На обличчях чоловіків низкою змінювалися замішання, злість, недовіра. Захоплення.
- Ти б цього хотіла? - ніби роки потому запитав Артем.
- Так.
- Тоді я даю слово - ми його не чіпатимемо. Дамо звалити в Польщу і щоб його там відмазали, як того хоче шляхтич-старший. Але якщо він не те що сунеться, а навіть просто повернеться сюди...
- Спасибі.
Наступне моє прохання сподобалася їм ще менше, проте і його пообіцяли виконати ледь зміцнію. Не те щоб я повністю заспокоїлася, але все ж трохи полегшало. Особливо після того, як Артем розповів про зустріч з Войтехом і «офіційно підписаний пакт про ненапад».
Сили, що поверталися, позбавляли терпіння, такого необхідного для дотримання режиму і якби не майже цілодобова присутність Артема, я б збожеволіла від бездіяльності.
За тиждень після операції я відчувала себе практично здоровою і результати батькових ретельних обстежень теж говорили про те, що я впевнено одужую. Якщо так піде і далі, то за пару місяців про те, що трапилося крім спогадів буде нагадувати лише шрам на грудях.
Спогади... З них ось цей кошмар і за століття не стерти. Він стане поруч з іншими, що іноді все ще змушують здригатися ночами. І разом з ними ж буде згасати все більше, поки і від нього не залишиться лише невеликий слід на серці.
І ось я опинилась на стільці в сірій у тьмяно освітленій бетонній коробці без вікон. Страждала б на клаустрофобію, загиналася б зараз в нападі паніки. Брязнули затвори і двоє охоронців практично затягли всередину чоловіка. Ще одного, для впізнавання якого за інших обставин знадобився б час. Зім'ятий одяг, розбиті в кров кісточки пальців, ледь помітний слід на шиї, порожні очі сильно відрослим чубом, що впав на них.
Ледве ті зупинилися на мені, в них з'явилося моторошний незрозумілий вираз. Бліде обличчя спотворилося болючою гримасою. Охоронці штовхнули його на стілець навпроти, прикували наручниками до перекладини поперек столу, що розділяв нас, і вийшли.
