Брехня - Надія Борзакова

І про біль забула. Про фізичний, адже душевний в рази сильніший. Біль того, хто впився зараз в моє обличчя повним страждання поглядом почервонілих очей. У волоссі широке сиве пасмо. Це не обман зору! О Боже…

- Ось розумниця, - знову цей голос. Перевела погляд на друге обличчя.

- Дмитре Дмитровичу, - впізнала його власника. Сивочолий анестезіолог з мудрими очима один з небагатьох, з ким тато працював мало не з початку своєї практики.

- Він самий, - в цей момент з'явився тато. - Спляча красуня прокинулася. І цілувати не довелося. Ой вибач… Артем, так?

Артем не відреагував. Продовжуючи обережно тримати мою руку, ніжно торкнувся обличчя, провів по волоссю. Почула його нерівне, надсадне дихання, в якому звучали ледь стримувані сльози.

- Як почуваєшся, маленька? - тато.

- Пити, - схоже організм подав голос замість мене. Твердою рукою Артем підніс мені стаканчик з трубочкою. Охопивши її губами потягнула прохолодну, чудово смачну воду. Майже відразу почало нудити, і я перервалася.

- Розумниця, не можна багато, - тато теж погладив мене по волоссю. Повільно вдихнула і видихнула. Напад минув.

- Залишаю вас, - промовив тим часом Дмитро Дмитрович.

- Дякую, колего, - тато обмінявся з ним рукостисканням, - Артем, дай-но її огляну.

Хворобливе зусилля, яке знадобилося докласти Артему, щоб відпустити мою руку я відчула фізично.

- Вік, що трапилося пам'ятаєш?

- Весілля... Дерек..., - думати і згадувати ставало все простіше, а ось говорити ледь виходило.

- Запаморочення? Нудота?

- Ні.

- Плече болить?

- Трохи, - все ж зізналася.

- Зараз укольчик зробимо, - і вставивши в вуха фонендоскоп, став слухати серце. Потім з'явилася медсестра і виміряла мені тиск. Після поставила укол в вену.

- Як вона? - спитав Артем.

- Артем, все буде добре, - твердо відповів тато і повернувся до мене, - Куля пошкодила тільки м'язи, сонечко. Ти одужаєш дуже швидко.

- Ти мене оперував, так? - припустила.

- Нікому не міг довірити свою принцесу, - поцілувавши мене в лоб, тихо сказав, - Ну, відпочивай. Артем?

- Я залишуся з нею, - в його голосі метал.

- Гаразд, - видихнув тато після паузи. І вийшов.

- Тьома ..., - тільки зараз я помітила, що під одноразовим медичним халатом у Артема все ще весільна сорочка. Заляпана моєї вже потемнілою кров'ю...

Ступивши до ліжка, Артем сів на край і взяв мене за руку. Підніс її до губ і притиснувся ними до шкіри. Розгорнувши долоню, погладила його по колючій щоці.

- Тьома, я одужаю.

- Звичайно, маленька, - придушено прошепотів, - Звичайно...

Я хотіла сказати ще щось. Так багато всього. Заспокоїти, втішити. Але думки вислизали, ховалися в тумані. Він густий, в'язкий і розширювався все більше і більше. Біль відступав. Знеболююче! Точно, воно...