Брехня - Надія Борзакова

- Просиш-просиш сказати, як прокинеться ніякого толку, - пробасив тато, - Ну, як почуваємось? Віка!

- Нормально, тату, краще набагато! - пробурмотіла я, - Артем, я прошу ...

- Маленька, я на пару годин у справах поїду, - клюнув мене в губи, промовив він. - Скоро повернуся.

- Артеме!

- Все буде добре, обіцяю!

Потиснувши руку батькові, Артем зник в коридорі.

- Давай-но температуру виміряємо...

- Зараз, - сунувши градусник під пахву, я надрукувала Артему повідомлення.

«Цього не можна робити! Невже ти не розумієш, що буде, якщо ви .... »

Відповідь прийшла одразу ж.

«Віка, я скоро приїду і поговоримо, добре?»

«Пообіцяй, що до цього моменту нічого не трапиться!»

«Обіцяю!»

- Тридцять шість і вісім, відмінно. Зараз тиск, потім шви оброблю і поїси.... Мм, підвищений трохи...

- Та добре все, тату! - різкіше ніж хотілося, сказала я.- Правда добре. Я просто злегка нервую, ось і все.

- Ти скоро одужаєш, мила. А боятися скоро буде нічого, обіцяю, - м'яко промовив тато. Ось тільки в його погляді ні краплини цієї м'якості не було. У них був винесений ними всіма вирок. - Зараз шви подивлюся, буде трохи неприємно.

Я закрила очі на секунду. Треба заспокоїтися! Від паніки ніякої користі. І від мене ніякої, адже якщо Артем вирішить не стримати слово, перешкодити я зараз не можу.

Сніданок. Чудово і неможливо смачний. Частковий душ і вимите волосся. Ситість і бадьорість на зміну слабкості.

Щоб хоч чимось зайнятися вирішила спробувати пройтися. З батьковою допомогою вибралася в коридор і доповзла до найближчого вікна. 

Ти ба! Що там казав морський котик? Декілька днів? Добре б. Після повернення в палату мене хилило на сон настільки, що опиратися не було сил.

Коли прокинулася, в палаті тільки Оля. Побачивши, що я відкрила очі, сестра діловито довідалась про моє самопочуття і взялася розігрівати обід. Чесно кажучи, я страшенно голодна.

- Слухай, Вік, - поставивши піалу з супом-пюре на піднос на ніжках, Оля примостилася на край ліжка. - Тобі справді не варто більше боятися Дерека. Його скоро приберуть наші люди...

- І хто це, цікаво, обговорює з тобою такі речі? - перебила я.

- Не важливо, хто! - здійнялася сестра. - Я маю право знати, що урод, який ледь не вбив мою сестру заплатить за це!

- Безперечно маєш. Ось тільки чомусь тобі цей «не важливо, хто» ані слова не сказав про наслідки.

- Ніяких наслідків не буде.

- Якби ж.

- Ти... ти що проти? Не зважаючи на те, що знаєш: з огляду на те, чий він синок, йому загрожує навіть не в'язниця, а психлікарня. З якої він швидко вийде, і...

- Олечко, послухай, - я взяла її за руку. - Я розумію, як це - жадати помсти. Розумію, як відчувати силу і захист на своєму боці. Це одне з найкращих відчуттів, яке може подарувати люблячий чоловік своїй жінці. Але у нього є побічний ефект - відчуття невразливості. Оманливе відчуття, Олю. Тому, що на кожну силу завжди є інша. І зараз ці сили рівні. Войтех Шиманський, це як Ігор, тільки в виключно «білих» колах і в Польщі. Він зможе зробити так, щоб їх посадили. Артема, Колю - будь-кого, хто буде причетний. Або навіть убили. Ти це розумієш?

- Я не подумала...

- Це нічого. Подумала я. І зроблю все, щоб цього не допустити. Не хвилюйся ні про що, - знову стиснула її руку. - ніхто нікуди не дінеться. Коля в тому числі.

Сестра густо почервоніла.

- Слухай, ми з ним не... Я ...

- Ти б хотіла бути з ним? - сестра зніяковіло кивнула у відповідь, - Тоді благословляю.