Ох і дура ти, Мар'янка - Анна Лященко

Олексій

"Скільки з мене?" Вона це серйозно? Порахувати їй вартість моєї години? Добре не кип'ятись. Що вона могла сказати. Добре, хоч не на Ви. І не обурилася, коли пообіцяв зателефонувати. Вже плюс, хоч і маленький. Але ж я за нею сумую...

Тепер на фірму. Важко сьогодні буде. Але треба вирішувати кардинально з Ісматовим. Цікаво, Мишко щось накопав?

Легкий на згадці!

- Пронто!

- Алло, братан! Входиш у роль італійського мафіозі?

- А треба?

- Все по-дорослому. А ти без охорони поїхав.

– Я у Мар'яни був, потім на шиномонтажі на Квітковій. Скрізь наші. - Чую як Фролов важко зітхає.

- Ісматови знову нашу фуру скинули з дороги.

- Впевнений?

– 100%. Я лише звідти. Усі докази є. Це війна, Льоха…

- Я зрозумів. Всіх попередь. І охорону Мар'яни збільш вдвічі.

- Зроблю. О четвертій буду в тебе.

– Ок, чекаю.

Даю відбій зв'язку і замислююсь. Ісматови. Скалка в дупі. Але терпимо було в межах. Потім старший – Ахмед, передав кермо влади сину Сеймуру. І пішло поїхало. Жодних законів цей покидьок не визнає. Ні КК, ні злодійських. Непередбачуваний тип. І злий як ведмідь ланцюговий.

16.15
Мишка затримується. На нього це не схоже. І зв'язку немає. Дзвоню його заступникові. Він нічого не знає. Каже вже у місті востаннє на зв'язку був. Щось нервую.

16.25

У кабінет ввалюється Фролов. Без стукоту. Вид ще той. Як у пісні: «Голова зав'язана, кров на рукаві…»

Я в шоці…

- Привіт, братан. Чайку б…

- Що трапилося?? Швидку викликати? Світлано Володимирівно, чаю, будь ласка, — кидаю секретарці у відчинені двері. Згадую що не обідав, - і бутербродів нам, якнайбільше.

- І печива! - додає Мишко.

- На швидкій я сюди приїхав, - вже до мене звертається Фролов. Виглядаю у вікно, точно, джипа Мишки немає, і швидка від'їжджає.

- Що, твою матір, відбувається?

- Ісматови. Розстріляли мою машину. Ледве ноги забрали. На машині супроводу.

- Наші всі живі?

- Так, ми їм у відповідь, вони й звалили. Не очікували.

- Або це попередження було…

– Такі с@ки не попереджають, Льоха.

Увійшла секретарка з тацею. Мишко посміхнувся:

- Дякую, Світлано Володимирівно! Ви, як завжди, вчасно.

Мовчимо, жуємо бутерброди.

- Що робитимемо, братику? – Першим порушує мовчання Фролов.

- Воювати, вони перші почали. Відкликай своїх усіх із відпусток. Та резерв підключай. Поодиноких машин не випускати. По три — п'ять і з посиленим супроводом.

- Зроблю. Але цього замало. І принципово проблему не вирішить.

– Знаю. Думаю!

- До Сивого не настав час звернутися?

- Не хотілося б. Він не відмовить, звісно, але... Ти впевнений, що все так серйозно?

Мишко задумався. Воно і зрозуміло, залучати Сивого, це все одно, що бульдозером клумбу перекопувати. Живого нічого не лишиться.

- Льох, тобі вирішувати. Тільки от... Щоб пізно не було.

- Давай я спробую спершу з Ісматовим-старшим поговорити. Може зможе приструнити свого сина.

- Свіжий переказ... Але, спроба не катування. Спробуй.

Мар'яна

Сказав, що ввечері подзвонить. Вечір затягнувся... У грі його немає. Чи працює? Бізнесмен однак.

Що там у новинах говорили сьогодні про якісь аварії із фурами? Щось про розбирання з конкурентами. Ось, сиди тепер і нервуй. Краще б айтівець був!

Якщо дивитися на телефон довго-довго, то він нагріється?

Дідько! Аж підскочила. Чекала ж дзвінка, але все одно несподівано!

 - Привіт, Льошо.

- Привіт, Мар'яно. Я не надовго, вибач, на роботі неприємності.

- Це про які в новинах говорять?

- Хотів би сказати, що ні, але брехати не буду. Попередити хочу, мої хлопці постійно поруч. На всякий випадок.

- Все так серйозно? Льоша? Ти в безпеці??

- Мар'яно, припини. Все нормально, я просто підстраховуюсь. Спімо, пізно вже. Добраніч і солодких снів!

- На добраніч, Льоша. Бережи себе!

- Не переживай все буде добре!

Середа

Олексій

Ситуація загострюється. Ще дві фури та заправка. Постраждали люди. Ісматов-старший на контакт не йде. Фролов наполягає на залученні Сивого. Тягну з цим, але напевно доведеться погодитися. Вже не лише бізнес страждає, а й люди. Сторонні.

Сивий... Юрій Костянтинович. Як і Мишко – друг з дитинства. Ще був Стас. Станіслав Михайлович Вовчанський. Ми зі школи завжди та скрізь разом. Нас так і звали - чотири мушкетери. І до військового училища разом пішли. А потім розкидало нас. Ми з Мишком після училища півтора року разом відтарабанили. Потім мене комісували з поранення. А Мишко ще років десять відмаршував. Сивий досі при справах, але ховається від нас, де і як. А ось Стас... Стас зник. Просто вийшов за цигарками 5 років тому і зник. Сивий залучив усі зв'язки. Та й ми з Фроловим теж чим могли допомагали. Мишка – людьми, я – фінансами. Але так і не знайшли ми нашого четвертого мушкетера.

Зайшов Фролов. Сидимо п'ємо ранкову каву. Мовчимо.

- А сьогодні ж у Стаса день народження. І п’ять років як зник. – Я перший порушив тишу.

- Так, вийшов за цигарками і не повернувся. Скільки ми його чекали, перш ніж пішли шукати? Десь годину?

- Може, якби ми раніше смикнулися...

- І що? Ти ж там був, сліди бачив. Швидше за все, його машина збила. Занурили тіло у багажник та кінці у воду.

- Походу разом з машиною... - Я задумався. - Слухай, Михайле Батьковичу. Адже ми машину шукали де тільки могли, але не у воді! І Стаса по лікарнях та моргах... І ліси навколишні на предмет могилок свіжих обшукали. А водоймища?

- Лід уже стояв, ти забув?

- А у нас усі замерзають?

- Ти маєш на увазі...

- Саме так! З Ісматовим розберемося і водоскид хімкомбінату перевіримо.

- А ось і Сивий дзвонить. Як здогадався, що його згадуємо?

- Може прослуховування поставив? – Мишко ірже.