Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

-         Ми з ним зустрілись на вашому весіллі, - починає розповідати Аліса, витираючи висохлі сльози. Вона трохи заспокоїлась і вже не схлипує. – Того вечора він працював барменом. І я сиділа біля нього, пила різні коктейлі, говорила все, що прийде в голову. А він мовчки слухав, кивав, і наливав все що я попрошу. Мені сподобалась його компанія. Він не нав’язувався, не сипав компліментами, не намагався догодити, як це роблять усі мої потенційні кавалери. Мені було з ним легко. Тому на наступний день я знову захотіла з ним поспілкуватись. Так ми і познайомились.

Вона замовкає і важко зітхає.

-         Я не зізналась йому, хто є насправді, - шепоче, наче боїться, що хтось лишній почує. – Сказала, що працюю вчителькою, як ти. Це перше, що прийшло мені в голову. Я боялась, що він по іншому буде ставитись, коли дізнається, з якої я насправді сім’ї.

-         Ви почали зустрічатись? – уточнюю.

-         Не відразу, - мотає головою Аліса. – Спочатку спілкувались. Він приїхав до мене. Ми зустрілись у центрі міста. Гуляли, розмовляли, та мені хотілось більшого. Я йому натякнула, він напевно того і чекав.

Дівчина не змінюється, отримує все чого бажає. Підозрюю, що до цього бармена вона сильно прив’язалась і сама того не очікувала.

-         Але ж вже пройшло три роки, - намагаюсь скласти все до купи. – І весь цей час ти йому брехала? І він нічого не підозрював?

-         Авжеж він запитував, чому я не знайомлю його зі своїми родичами, - вимовляє Аліса таким тоном, наче до мене туго доходить. – Я брехала, як могла. Та з часом прийшлось зізнатись. Він обурювався, навіть образився на мене, та ми помирились. І зараз він все знає.

-         Як його звати? – до мене доходить, що я навіть не запитала імені її хлопця. Те що він з бідної сім’ї цікавило більше.

-         Саша, - ностальгічно вимовляє дівчина і важко зітхає. – Я сильно його кохаю.

-         О, як твого батька, - випалюю не подумавши.

Аліса стріляє на мене незадоволений погляд. Напевно зрівнювати зі свекром її хлопця не можна.

-         Він не такий як тато, - різко говорить, шмигає носом. – Він добрий і ніжний. І уважний. І хоче, щоб ми були разом.

-         Так в чому проблема? - поки, що я не почула нічого трагічного, через що б можна було хвилюватись.

-         А в тому, що він хоче, щоб я жила тут з ним. Навіть про весілля заговорив. А я не знаю, як сказати все батькові. Він не дозволить мені з Сашою жити і може нас розлучити. Я бачила, що він вам робив і боюсь такого ж.

І тут вона дійсно права. Свекор людина жорстка і вважає, що гроші рулять світом, а всіх хто не підтримує його думки вважає дурнями. Можливо він має рацію, та людям хочеться тепла і любові а вже потім вишуканих речей.

Хоча Алісі дороге життя подобається. Взагалі не можу її уявити домогосподаркою у звичайній квартирі. А можливо це ще одна її забаганка?

-         Але ж ти розумієш, що рано чи пізно батько все одно дізнається.

Аліса розширює на мене очі. В них чітко читається страх. Напевно все ж таки той Саша справді їй дорогий.

-         Краще пізніше, - ледь видавлює з себе, пишні червоні від помади губки ледь тремтять. – Зараз я не готова до цього. Батько розлучить нас, я впевнена. А Саша теж більше тягнути не хоче. Говорить, або ми разом, або...

Вона не договорює, лише схлипує. Ніколи не думала, що вона може насправді когось покохати. Її зверхність і самолюбивість завжди були основними рисами.

-         Ну тоді залишається варіант збрехати батькові, - не вірю в те що сама це пропоную. Я накликаю на себе проблеми. Та дивитись на нещасну Алісу не можу. – Скажеш батькові, що по живеш у нас, а сама будеш зі своїм кавалером.

Дівчина дивиться на мене з надією і легким сумнівом.

-         А як же Давид? – невпевнено запитує. – Він мене видасть. Він не захоче брати участь в обмані. Він впертий.

-         Давида залиш на мене.

Прокидатись з ранку досить важко. Довга розмова з Алісою вкрала у мене пару годин дорогоцінного сну, якого надолужити неможливо, на відмінну від моєї гості. Давид ніжно цілує у щоку і встає першим. Я змушую розплющити свої очі, на автоматі підіймаюсь з ліжка, одягаю халат і іду до Соні. Вона в нас рання пташка і вже чекає на сніданок.

Швидко одягаю її і несу на кухню. Чоловік вже одягнений сидить за столом і п’є каву. Вирішую довго не затягувати і під час сніданку розказую йому ситуацію з Алісою.

Давид хмуриться після моєї розповіді.

-         Я не хочу, щоб ти вв’язувалась в цю історію, - нарешті говорить він після довгої паузи. – Не ведись на Алісині інтриги.

-         Давиде, вона справді сильно любить того хлопця, - стою на стороні дівчини. Я знала, що саме така буде його реакція. – Нам нічого не треба робити. Просто підтвердити, що Аліса погостює у нас.

-         Не думаю, що це хороша ідея, - качає головою чоловік. – Вона бавиться в незалежну. Але це не так. Вона навіть не може себе обслужити.

-         Ти занадто строгий до неї. Адже не так давно ти чинив так само. Звільнився від батьківської опіки. Дай їй шанс, - намагаюсь говорити переконливо.

Він задумується. Я піднімаюсь, саджу Соню у дитяче крісло і починаю готувати їй сніданок. Мовчу, більше нічого не говорю. Даю йому час все обдумати.

Нарешті чую як Давид підноситься, коли я стою біля плити. Він підходить ззаду, обнімає за талію і тулиться до спини. Його тепло окутує мене, віддаюсь моменту, хилюсь до нього. Давид цілує шию, я від задоволення закриваю очі.

-         Можливо ти маєш рацію, - його теплий подих зігріває шкіру. – Роби як знаєш. Але не надійся від моєї сестри великої вдячності за допомогу.

-         Я не очікую її вдячності. Мені просто стало її шкода.

Розвертаюсь до Давида. Він сильніше стискає в обіймах і дарує поцілунок.

-         Мама, - нагадує про себе Соня.

Я відсторонююсь від чоловіка і звертаю увагу на дочку. Вона уважно за нами спостерігає. У ранковому світлі її чорне волосся виблискує, на личку грає весела посмішка. Все ж таки її схожість з Давидом з часом проявляється все більше.