Ти моє світло - Кеті Рід

Я обережно поставила чашку на комод. На кілька секунд у кімнаті повисла важка тиша. Я дивилася на Макса, а він – на мене. На очі раптом навернулися сльози, і я часто-часто закліпала, проганяючи їх.

Як це – зростати в такій сім’ї? З батьками, від яких ніколи не почуєш і доброго слова? З матір’ю, яка, схоже, ніколи його навіть на обіймала? Моя мама мене хоча б любить.

Тепер зрозуміло, чому Макс такий холодний і байдужий. Він просто не знає, як показувати почуття оточуючим. Його ніхто не навчив.

Помітивши сльози, він підвівся з крісла і наблизився. Зупинився за крок, наче не знав, чи має право доторкнутися.

– Не слухай її, – пробурмотів він, обережно стираючи краплю з моєї щоки. – Вона нічого про тебе не знає.

Він подумав, що я плачу через свої невдачі?

– Ні, – похитала головою я. – Вона має рацію.

З цими словами я мовчки підступила ближче. Макс завмер, коли я обхопила його стан руками і поклала голову на плече, а потім обійняв у відповідь. Відчувши руки, що загорнули мене в кокон спокою, я заплющила очі й стиснула його міцніше.

– Що ти робиш? – пролунав тихий шепіт над вухом.

– Просто постій так хвилину, – тихо озвалась я.

Він глибоко зітхнув і погладив мене по голові, мов маленьку дівчинку. Наче це я потребувала втіхи, а не він.

За кілька хвилин Макс відхилився назад, щоб побачити моє обличчя. Сльози вже давно висохли.

– Ким був твій батько?

А він все не полишає надій.

– Космонавтом, – широко всміхнулась я.

Він пирхнув і похитав головою. Я захихикала і взялась збирати речі – пора було повертатися додому.

Макс вийшов з квартири разом зі мною. Я підозріло примружилася, але не знала, чи маю право його допитувати. Дочекавшись, поки ми опинимося на вулиці, я не витримала:

– У тебе що, на сьогодні ще є плани?

Що, як вони з Деном поїдуть в нічний клуб? Зрештою, Макс мав не меншу армію прихильниць, ніж Денис.

– Проведу тебе додому, – незворушно озвався він, дивлячись в екран смартфону.

А, ой.

При такому освітленні риси його обличчя здавалися витесаними з мармуру. Я задивилася на нього, аж поки не зустрілася з горіховими очима.

– Сподіваюся, ти не хочеш повертатися додому на автобусі? – додав він, примружившись.

Згадалося, що його чекав вдома батько. Не кажучи ні слова, я похитала головою. Невдовзі приїхало таксі, і ми забралися на заднє сидіння. Коли Макс раптом схилився в мій бік, я відсахнулася.

– Що ти робиш? – ледь чутно прошипіла я, зиркаючи на водія. На щастя, він був зайнятий тим, що підтверджував поїздку в програмі на телефоні.

Макс мовчки скинув брову, а тоді потягнув пасок безпеки над моїм плечем. За мить він тихо клацнув, а хлопець випростався, хитро посміхаючись.

Я відвернулася до бокового вікна, щоб приховати збентеження. Якийсь час ми їхали вечірніми вулицями в тиші. Боком і стегном я відчувала близькість хлопця, і від цього ніяковіла, немов уперше.

– Ввімкнути музику? – спитав водій, поглядаючи на нас у дзеркало заднього виду. Схоже, він помітив напруженість, що висіла у повітрі, мов задушливий туман. 

– Так, будь ласка! – з жаром випалила я. В салоні одразу заграла одна з популярних пісень, які постійно крутили на радіостанціях.

Макс поруч хмикнув і раптом взяв мене за руку. Я повернулася, щоб побачити, як він перебирає мої пальці у своїх – так обережно, ніби вони створені зі скла. Згадалося, як він сказав, що мої руки створюють красу...

Ну все. Я остаточно пропала.