Ти моє світло - Кеті Рід

– В рамках проекту потрібно вивчити родинні зв’язки через документи, – пояснив я, надавши голосу впевненості. – Чи не могли б ви дати мені особові справи сестер Андрієнко?

– Чому саме їхні? – підозріло спитала жінка.

Я знову посміхнувся і знизав плечима.

– Ксенія – старша сестра – моя подруга. Вона не проти.

Не проти, поки ні про що не знає.

– Он як? – зацікавлено кивнула секретарка. – Тоді, думаю, нічого страшного, якщо ти зазирнеш.

З цими словами вона встала і вийшла до прилеглого приміщення – архіву. За хвилину повернулася з двома товстими папками – груп дівчат на факультетах філології і журналістики. Я ледве дочекався, поки вона знайде необхідні документи і простягне їх через стіл.

– Дякую.

Розклавши їх перед собою, я розгорнув першу сторінку і взявся читати. Проте надія, що цього разу все вдасться, швидко зникла. В графі про батьків було лише одне ім’я – матері. І одне прізвище – Андрієнко. В графі батька стояв прочерк.

Заплющивши очі, я зітхнув.

Глухий кут.

– Щось не так? – спитала секретарка. Виявляється, вона уважно стежила за мною. Мабуть, хотіла переконатися, що я нічого не пошкоджу і не вкраду.

Я похитав головою і повільно закрив спочатку одну папку, а тоді й другу. Подякувавши і попрощавшись, я вийшов за двері й попрямував на пару.

Схоже, пора змиритися з поразкою. Більше не було способів дізнатися правду. Лишалося просто чекати, поки Ксюша захоче розповісти про батька сама.

Після пар Ксюша з Лерою знову сиділи на трибуні, поки ми з хлопцями тренувалися. Я більше не міг пропускати ні дня – перший матч проти Феніксів мав відбутися вже за два дні. Однак я був радий, що вона прийшла. Так я знав, що вона поруч зі мною, а не на черговому побаченні.

Задивившись на Ксюшу, що саме куталася щільніше в куртку від вітру, але не відводила погляд від мене, я врізався в Діму, півзахисника. Ми зіштовхнулися і, втративши рівновагу, полетіли на землю. Ліва нога хлопця вивернулася під незручним кутом, і одразу почувся його болючий стогін. За ним по полю рознісся сердитий звук свистка.

– Ти як? – задихаючись від бігу, спитав я. Відштовхнувшись від землі, я присів поруч, спостерігаючи, як Левченко скривився від болю.

– Хоч би не перелом, – пробурмотів він, важко дихаючи і обмацуючи щиколотку і гомілку.

Інші члени команди підбігли до нас і стали півкругом. Ден наблизився, допомагаючи мені підняти Діму. Він спробував стати на постраждалу ногу, але знову скривився.

Тренер невдоволено глянув на мене, але цього разу не сказав ні слова. Він знав, що не може вигнати мене з команди за два дні до початку турніру.

– Візьми себе в руки, – крізь зуби сказав він, перш ніж відвернутися й гаркнути до інших: – Чого стали? Десять кіл навколо поля!

Левченко з Георгієм Юрійовичем повільно рушили до медпункту. Коли поруч лишився лише Ден, ми повільно рушили до  прорезиненої бігової доріжки. Кілька секунд друг мовчки дивився на мене, а потім приглушено спитав:

– Що, чорт забирай, з тобою відбувається?

Якби ж я знав.

Мій погляд сам собою відшукав яскраву пляму на сірих трибунах. Лера вже знову повернулася до читання на телефоні, але Ксюша сиділа прямо і не зводила з мене стривожених очей.

Простеживши за моїм поглядом, Денис нахмурився, але промовчав.