У полоні Еміратів - Zhelizna

Голос мій стає гучнішим, але це не допомагає. Я починаю аналізувати ситуацію і розумію, що стан дівчини дуже схожий до стану, коли у людей панічна атака. 

Пальці, що ледве торкалися долоні скользять вище, щоб нащупати пульс. Мені вистачає декількох секунд, щоб зрозуміти, що серце дівчини не просто б'ється, а вилітає. 

- Асю, дівчинко, поглянь на мене - я забираю руки від дівчини, адже розумію, що фізичний контакт може бути їй неприємним - Щоб не трапилося зараз, я хочу, щоб ти зрозуміла, що я поруч і ти в безпеці. 

За першою сльозою, що котиться по дівочій щоці, лунає гучний схлип. Ася ставить свою руку на груди, які  швидко здіймаються і починає їх розтирати. Я не розумію, що мені робити, щоб хоч якось полегшити її стан. 

- Асю, слухай мій голос. Я хочу тобі допомогти. Будь ласка, дай мені можливість це зробити - у мене давно не було такого хвилювання, як зараз. Я розумів, що ця дівчинка потребує якоїсь допомоги, але навіть близько не уявляв, що можу для неї зробити. 

- З-зателефонуйте… - перше слово я ледве розбираю, адже воно тоне у гучних схлипах від істерики, що вмить накрила Асю. 

- У швидку? - у відповідь негативне хитання головою. 

- Якщо не у швидку, то куди? - і знову гучні схлипи, що мене лякають - Асю, ти маєш дихати. Вдих, видих… вдих, видих… 

Я спостерігаю за тим, як чужі груди рівномірніше здіймаються і продовжую давати команду дихати, щоб хоч трохи опанувати Асю, яка тремтить від страху. 

***

Таке поняття, як страх мені знайоме. Я встигла його вивчити в різних варіаціях, але подібного ніколи не відчувала. Мені здалося, ніби мене в секунду паралізувало, через що було важко навіть дихати. 

Мені вартувало поглянути на білявку, що сідає до чорного мінівену, як я відчула інтенсивний страх. Це було схоже на те, ніби мене вдарили струмом, після чого я втратила контроль над своїм тілом та розумом. Мені здавалося, це не дівчина сідає до автомобіля, а я. Що через кілька секунд він рушить, а мене знову колотимуть якоюсь поганню. 

Відрізнити думки від реальності мені допоміг голос пана Халіма, який я чула ніби крізь товщу води. Він попросив мене дихати і я потрохи почала розуміти, що весь цей час навіть нормально не вдихала повітря, через що з’явилося запаморечення. 

- … вдих, видих… 

- … я поруч…

- … зі мною ти у безпеці…

І я повірила у ці слова. Моя підсвідомість повірила, що з паном Халімом мені не має бути страшно. Він не віддасть мене тим людям, не дасть мені сісти до чорного мінівена, що забрав білявку до клятого підвалу, який побачив сльози не однієї невинної дівчини.

- Нам потрібно в поліцію - зібрати думки докупи було нелегко, але я все ж таки спробувала опанувати свою істерику, щоб пояснити занепокоєному чоловікові, що трапилося. 

- Чому? 

- Автомобіль, який поїхав… там були мої викрадачі.

- Ти впевнена? 

- Т-так… вони забрали нову жертву. 

Місяць тому я була на її місці, але мені пощастило. Яка доля чекає на цю дівчину, я не уявляю, але моє сумління кричить про те, що ми мусимо їй хоч чимось допомогти.