Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

В кафе грає тиха приємна музика. У повітрі літають різноманітні запахи їжі, голоси відвідувачів зливаються у монотонний гомін.

Я сиджу за столиком одна. Нетерпляче подивляюсь на годинник, нервово тарабаню пальцями по поверхні столу. Він запізнюється. І я навіть не дивуюсь цьому. У нього завжди була манера приходити останнім. У минулому я безліч разів сиділа в очікувані на нього. Це мене дратувало, та подіяти нічого не могла.

Зараз я трохи нервуюсь через інше. Ми з Давидом придумали обдурити нашого спільного друга і тим самим вивести його на чисту воду. Та я не впевнена чи справлюсь зі своєю задачею. Все ж таки актриса з мене нікудишня.

-         Приготуйся, він іде, - чую позаду через високу спинку диванчика збуджений шепіт. Давида все це тільки розважає.

Бачу, як в приміщення заходить Дмитро, пробігається очима по столикам, помічає мене і рішуче приближається. Його чопорний вигляд привертає увагу присутніх дівчат. Вони оглядаються, зацікавлено проводжають очима, а він, знаючи про це, насолоджується цією миттю. Прямує до мене з задоволеним виразом обличчя.

-         Добре, що ти прийшов, - зробивши великі очі, схвильовано промовляю, коли хлопець сідає навпроти.

-         Що сталось? У тебе був такий голос, - він замовкає розглядає моє обличчя. Кривиться. – Тай виглядаєш не важно.

Ти дивись, який красень. Думає, якщо натягнув на себе дорогі шмотки то автоматично став принцем. У середині закипаю від злості, закриваю обличчя долонями, аби не видати справжніх емоцій і важко зітхаю.

-         Я не знаю, що це діється, - театрально схлипую. – Батько Давида на мене злиться. Накричав сьогодні, наговорив всякого, а я навіть не розумію в чому провинилась.

Крізь пальці спостерігаю за його реакцією. Це була усмішка, чи мені показалось?

-         Ти справді не знаєш в чому справа? – стурбовано запитує. – Може ти зустрічалась з Давидом? Олександр Петрович людина серйозна і слідкує, щоб його син не спілкувався з ким попало.

Скільки пихатості в його очах. Отже по його словах він сам у коло спілкування входить. Я значить, не гідна.

Відчуваю, що не зможу довести справу до кінця і зірвусь, вискажу все, що думаю.

-         Нащо він мені здався, - ледве заставляю себе вимовити. – ми з ним не бачились з поїздки у гори. Лише вчора зайшов до мене на роботу, подарував невеликий подарунок, так би мовити за порятунок і все. Навіть би не говорила з ним, якби знала, що буду мати проблеми.

Роблю сумний вираз обличчя і з під лоба дивлюсь на Дмитра. Його очі блистять і він не може стримати посмішку.

-         Серйозно? – він обнадійливо тягнеться до моїх рук, охоплює своїми долонями їх в кільце. – Якщо чесно, я б не радив тобі з ним більше пересікатись. Давид проблемний хлопець. Ти мені дуже дорога і я бажаю тобі тільки добра.

-         Тому ти сказав йому, що ми зустрічаємось? – запитанням застаю його зненацька

Дмитро мить розгублено дивиться на мене та швидко бере себе в руки.

-         Я зробив це заради тебе, - палко випалює. – Можна сказати я оберіг тебе від нього. Ти не знаєш який він. Скільки дівчат страждало через його забаганки. Я не хотів, щоб ти була в їх числі.

Він пальцями гладить мої руки, і від цього жесту починає тіпати. Бреше і не червоніє.

-         Як добре, що ти в мене є, - кривлю душею, як можу. – Ти єдиний, кому я можу довіряти. Але що ж мені тепер робити? Його батько готовий мене розтоптати, хоч я ні в чому не винна. Не потрібний мені його син.

-         Будь спокійна, - впевнено говорить Дмитро. – Я поговорю з Олександром Петровичем. Ми з ним у хороших відносинах. Він слухає мене, коли потрібно, а я його...

-         То ви з моїм батьком змовились проти мене! - розлючений Давид різко появляється біля нас і нависає над переляканим хлопцем.

Я забираю від нього руки, відхиляюсь до спинки, незадоволено зиркаю на свого союзника.

-         Давиде, ще рано. Я не розговорила його добре.

-         Що? Що це все означає? – запинається Дмитро і широкими очима дивиться то на мене, то на Давида.

-         А мені і того досить, - скрегоче той крізь зуби. – Ти гидкий слимак. Більше я не хочу мати з тобою ніяких справ. І біля моєї сестри, щоб теж не появлявся.

-         Що ви тут влаштували? – Дмитро намагається взяти себе в руки, та виходить не дуже. – Я все доложу Олександру Петровичу.

-         Іди, удачі, - сміється Давид. – Він, як взнає, що ти проколовся, відразу станеш йому не потрібен.

Дмитро обурено піднімається з місця.

-         Це ще ми побачимо. А від тебе, Надіє, навіть не сподівався, - він дарує мені докірливий погляд і швидко покидає кафе.

Давид важко сідає на його місце, підносить на мене мерехтливі від емоцій очі.

-         Ти гарно зіграла свою роль, - він посміхається, а я намагаюсь розслабитись після напруженої сцени. – Я навіть повірив у твої слова.

-         Старалась, як могла, - червонію від його компліменту. – Головне Діма повівся. Тепер буде оминати мене десятою дорогою.

-         Ти нічого не втратиш. Не варто спілкуватись з такими людьми.

-         Я завжди знала, що він на все готовий заради грошей. Але думала, ви хороші друзі.

-         Ніколи до кінця йому не довіряв, - качає головою Давид. – Батько підкупив його, щоб контролювати мене. Відчуваю, що однією історією не обійшлось.

-         Добре що все прояснилось, - намагаюсь підбадьорити його.

Давид не відриває від мене очей. Теплий погляд проникає прямо в душу, торкається серця.

-         Як мій подарунок? – раптом запитує. – Подобається?

-         Я його поверну, - швидко відповідаю. – Цяцька занадто дорога.

-         А я назад не приймаю, - заявляє і хилиться до мене. – Ти того варта. Хочу бачити фотографії, які ти будеш нею робити.

Розумію підтекст його слів. Має намір продовжувати зі мною бачитись, та мушу його розчарувати.

-         Через декілька днів я їду додому до батьків, то ж наші шляхи розходяться, - сповіщаю новину. – Хіба що вишлю декілька фотографій тобі через інтернет.