Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Наступного ранку прокидаюся з важкість у душі. Вечірня зустріч з Давидом не виходить з голови і тепер я сумніваюсь, чи правильно вчинила. Він мені подобається, фізично відчуваю до нього потяг і це не аби як лякає. Якби він був звичайним хлопцем все було простіше.

Дивлюсь на подарунок, котрий я вчора залишила на столі біля свого ліжка, мить вагаюсь, а потім тягнусь за ним. Я так і не наважилась розпакувати його ввечері. Дістаю з торби досить важку коробку запаковану у подарунковий папір. Оце він заморочився. Що ж там таке може бути? Розриваю пакунок, відкриваю коробку і ахаю від здивування.

Тремтячими руками дістаю новенький професійний фотоапарат. Велика лінза виблискує на світлі, чорна матова поверхня приємно ласкає шкіру. Одна з найновіших моделей, такої дорогої речі я навіть в руках ніколи не тримала. Пальці сверблять відразу її випробувати, та стримуюсь. Не можу прийняти цей подарунок. Він коштує шалені гроші.

У коробці помічаю білий листок.

« Пам’ятаю, як ти засмутилась загубивши свою камеру. Захотілось подарувати тобі нову. Надіюсь я вгадав і тобі сподобається. Користуйся з задоволенням.» - було написано на папері. А нижче номер телефону.

Підозрюю, що це його номер. Хитрий.

Беру мобільний і починаю набирати цифри. Домовлюсь про зустріч і віддам подарунок. Та натискати на виклик вагаюсь. Ще досить рано, можливо він спить. Зателефоную пізніше. Запаковую камеру назад у коробку і з жалем в серці кладу на тумбочку. Як би я не хотіла, та прийняти її буде не правильно.

Весь ранок я допаковую валізи залишками речей, через два дня за ними приїде мій батько і я повернусь з ним додому. Оглядаю спорожнілу квартиру. Цілий рік я знімала її ще з двома дівчатами, та вони вже з’їхали. Я залишилась одна.

Час від часу погляд зупиняється на камері і спокуса прийняти подарунок росте в геометричній прогресії. В голові крутяться думки, як я буду нею користуватись, які чудові знімки можуть з нею вийти. Ця модель набагато краща за мою стару, в ній безліч допоміжних функцій, що розширили б мої можливості.

Спокуса величезна. Не витримавши більше, беру телефон ж метою подзвонити Давиду і швидше позбутись заманливого подарунку. Раптом екран оживає і висвітлюється невідомий номер. Мелодія волає на всю кімнату поки я в нерішучості думаю чи приймати виклик. Чомусь неприємне відчуття шкрябає у підсвідомості.

-         Алло, - нарешті наважуюсь, а раптом хтось із знайомих?

-         Вітаю Надіє, - цей чоловічий голос вже чула, та не можу згадати де.

-         Добридень, - нерішуче відповідаю. – Я вас знаю?

-         Авжеж, - появляються веселі нотки. – Ми познайомились у горах. Я Олександр Петрович, батько Давида. Пам’ятаєш?

Здивована його дзвінком якусь мить просто мовчу.

-         Так, - протягую невпевнено. – Звідки ви взяли мій номер?

-         Його не так важко дістати, - з легкістю відповідає.

Я підозрюю, що без Дмитра не обійшлось. Виходить цей хлопець досить тісно спілкується з батьком Давида. Далеко піде. Та хвилює мене дещо інше.

-         Навіщо ви мені телефонуєте? – взявши себе в руки сміливо запитую. – Щось сталось?

-         Наразі не сталось нічого серйозного, - голос стає діловим і без емоційним, напевно так він спілкується на роботі. – Та я маю до тебе важливу розмову.

-         Не розумію, що ми можемо обговорювати.

-         Я все розкажу тобі при зустрічі.

-         Але, - починаю протестувати, та мене різко перебивають.

-         Я не приймаю ніяких заперечень, - приказує. – Через годину під’їде мій водій. Він зателефонує. Сядеш з ним. Він привезе тебе до мене на роботу. І ніяких вибриків.

Він від'єднується , на екрані вибиває закінчення розмови. Я шокована нерухомо сиджу і дивлюсь прямо на стіну перед собою. В останніх словах явно відчувалась погроза. Навіщо йому я? Що він хоче зі мною обговорювати?

Помічаю, як трусяться мої пальці. Легкий страх пробігає по спині. Невідомість лякає більше ніж явна загроза. Цю людину взагалі не знаю, і що від нього чекати уявлення не маю. Що ж робити? Навряд чи зможу ухилитись від цієї зустрічі. Чоловік впливовий, дістане звідусіль.

Швидко набираю номер Давида. Можливо він щось знає, все ж таки це його батько.

Ідуть гудки. Я терпляче чекаю. Та ніхто не відповідає. Де він, коли так потрібен? Вибиваю, набираю знову. Безрезультатно.

Від безвиході кидаю телефон на ліжко, поруч падаю сама. Прийдеться мені зустрітись із грізним батьком Давида, котрий безмежно любить контроль.

Рівно за годину, як Олександр Петрович обіцяв, оживає мій телефон. Пунктуальний. Бачу знову невідомий номер, не відразу відповідаю. Серце шалено калатає і я ніяк не можу його заспокоїти.

-         Я біля під’їзду.

Лише три сухих слова і тиша. Я хапаю сумочку, кидаю туди телефон, на мить затримуюсь перед дзеркалом. В очах хвилювання, струшую з себе емоції і роблю вираз обличчя байдужим. Хай в середині все перевертається, та ззовні маю виглядати спокійною і байдужою. Не подарую йому такої радості, не побачить мого страху. Надіюсь.

Виходжу з дому і бачу перед собою чорну дорогу іномарку. Її мотор тихо гуде, сивоволосий водій у білій сорочці похмуро мені киває. Відчуваю себе мов у кіно, наче їду на зустріч до небезпечних мафіозі. Смішно із самої себе.

Швидким кроком підходжу до машини, відчиняю задні дверцята і сідаю в середину. Коротко вітаюсь з водієм, він так само відповідає. Автомобіль рушає з місця, а я сиджу на шкіряній сидушці, вдихаю п’янючий аромат дорогого салону і намагаюсь заспокоїти свої нерви.

Що він мені зробить? Нічого. Поговоримо і все. Але які спільні теми можете бути у бідної студентки і замісника мера? Скоро про це дізнаюсь. Хоча підозрюю, що Давид буде обов’язково там фігурувати.