Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

Мелодія телефону вириває мене з важких роздумів. Об’явився Давид і я швидко приймаю виклик.

-         Надіє, ти до мене дзвонила? – його голос трохи заспокоює нерви. – Я був в університеті і не міг відповісти.

-         Твій батько мерзенна людина, - випалюю не подумавши. Злість переповнює кожну клітинку тіла.

-         Що? Що він зробив? Ти де? – схвильовано запитує хлопець.

А я роздратовано мотаю головою. Навіть не помітила, як далеко відійшла від мерії. Іду по тротуарі, повз шмигають заклопотані люди.

-         Він сказав мені, що я погано на тебе впливаю. Що ти вчора вів себе неадекватно, - жаліюсь наче мале дитя.

Мить в телефоні мовчання, і я задумуюсь, чи він ще на зв'язку.

-         Але я вчора не спілкувався з ним, - нарешті каже збентеженим голосом. – Я був на квартирі. А він з Алісою живуть у будинку на окраїні міста.

-         Тоді я не розумію, що він хоче у мене.

-         Надіє, здається у нас завелась шістка, - заявляє Давид і я чую натхнення в його голосі.

-         Що ти маєш на увазі? – перепитую.

-         Вчора після нашої зустрічі я спілкувався лише з одною людиною. Хотів прояснити з ним ситуацію. Хотів знати, чому він збрехав мені.

-         Діма, падлюка, - сердито скрегочу зубами, здогадавшись. – Грає на два фронти. Він зізнався?

-         Ні, викручувався, як міг. Та все одно треба вивести його на чисту воду. Не хочеш допомогти?

-         З задоволенням.

Я задоволено посміхаюсь. Вибачте, Олександра Петровичу, але ви самі штовхаєте мене до свого сина.