Врятуй мене, якщо зможеш - Ольга Християнчук

На годиннику друга година ночі, а я досі не можу зімкнути очей. Події цього дня засіли в голові. Образ Давида крутиться у думках. Ми провели разом багато часу, вели легку розмову, гуляли містом. І я навіть не опам’яталась, як настав вечір. Він відвіз мене додому, ввічливо попрощався і поїхав геть. Ніяких приставань, ніяких двозначних дотиків, цілувати теж не намагався. Я повернулась в квартиру розгублена його поведінкою, і на свій подив, трохи розчарована. Десь глибоко в душі, напевно, надіялась, що він знову буде проявляти інтерес. Та цього не сталось. Можливо, я перестала його цікавити, ця думка принесла розчарування. Адже він навпаки почав мені імпонувати.

Через пів години, як ми попрощались, на телефон прийшло повідомлення. « У місті виставка фотографій. Якщо хочеш, можемо завтра сходити.» прочитала і відчула легке хвилювання. Хотілось піти, хотілось знову зустрітись з Давидом, тому згодилась на пропозицію.

Я кручусь у ліжку мов дзиґа і намагаюсь приспати себе. Та марно. Сон навіть не збирається приходити, а ось радість майбутньої зустрічі змушує серце битись швидше. Розумію, що безсонна ніч принесе втому і поганий настрій, та нічого з собою не можу вдіяти. Я ще довго лежу з відкритими очима, направивши погляд у темряву, і думаю про Давида. Як так сталось, що він заполонив кожну хвилину свідомості? Лише вчора я обіцяла триматись від нього подалі.

Гучна мелодія важко витягує мене з глибокого сну. Я незадоволено жмурюсь від яскравого денного світла і тягнусь за телефоном. Не пам’ятаю коли заснула і розумію, що проспала весь ранок.

-         Чому не відповідаєш? – мама, як завжди не церемониться зі мною, якщо вона дзвонить, то потрібно брати на перших гудках. – Я вже думала, щось сталось.

-         Я спала, - важко зітхаю.

-         Так довго? Вже майже обід, - появляються схвильовані нотки. – Може ти захворіла?

-         Мамо, все гаразд, - заспокоюю її. – Просто пізно лягла.

-         Надіє, чого дзвоню, - все, на цьому її турбота закінчується. – Батько приїде за тобою завтра зранку. Щоб ти була готова.

-         Гаразд, я майже все зібрала.

-         От і добре. Бувай, мені потрібно йти по справах, - заклопотано говорить мама і відключається. По її словах вона завжди зайнята, але я знаю, що ці справи закінчуються походом до сусідки почесати язика.

Ну от і все. Завтра їду з цього міста і можливо на завжди. Після практики мама домовилась, що я залишусь в школі на пів ставки. І скоріш за все подальше моє життя буде протікати монотонно у маленькому рідному містечку.

Через декілька хвилин телефонує Давид і сповіщає, що заїде за мною за пів години. Я швидко зриваюся з ліжка і квапливо збираюся. Я прискіпливо вибираю одяг, що для мене не характерно, затримуюсь перед дзеркалом довше ніж зазвичай. Дивлюсь на своє схвильоване відображення і освідомлюю, що сьогодні хочу сподобатись Давиду. Він добився свого, тепер я думаю про нього. Та сумніви, чи я досі його цікавлю не дають спокою.

Я вкладаюся у відведений час. Давид зустрічає мене біля під’їзду, привітно посміхається і я щиро рада його бачити. Ми сідаємо в автомобіль і їдемо у музей, куди недавно привезли роботи відомого фотографа.

Там я довго ходила по видовжених, просторих залах, милувалась витвором мистецтва, і глибоко в душі мріяла про таку ж виставку. Щоб люди дивились на мої фотографії і отримували естетичне задоволення. Давид весь час слідував за мною, мов тінь, непомітний і ненав’язливий. Дозволяв побути у власних думках, не вантажив розмовою і я високо оцінила його жест. Все ж таки може бути тактовним і уважним, коли захоче.

Потім ми йдемо у затишне кафе повечеряти. Давид замовляє страви і наполягає все оплатити. Мені незручно, адже він не зобов’язаний пригощати мене кожного разу. Приносять замовлення і між нами запановує тиша.

-         Тобі сподобалось? – раптом запитує Давид, уважно вдивляючись в мої очі.

Відразу розумію, що він не про їжу говорить. Легкість спілкування між нами дивує. Здається, наче ми знайомі дуже давно.

-         Це чудово, - вдячно посміхаюсь. – Велике тобі спасибі за екскурсію. Сама б я ніколи туди не пішла.

-         Я радий, - він дарує мені теплу посмішку. – Для тебе, що завгодно.

Слова досить багатообіцяючі і не знаю, як на них реагувати. Мені більше не хочеться його відштовхувати, та як далі будуть розвиватись наші відносини, не знаю.

Коли виходимо з кафе, сонце вже ховається за багатоповерхівки. Довгі, холодні тіні розповзається по околиці, а в повітрі відчувається вечірня прохолода. Давид відвозить мене до квартири, з якої завтра я з’їжджатиму. Мовчазний, понурий у свої думки, він майже не говорить усю дорогу. Коли зупиняємось біля під’їзду, я не спішу виходити. Якась незвична напруга з’являється між нами. Наче кожен хоче щось сказати, але мовчить. Я невпевнено зиркаю на Давида, він ловить мій погляд. У перших сутінках його обличчя здається похмурим і чужим.

-         Бувай Давиде, - розчаровано вимовляю. Глибоко в душі я надіялась на його дії, може на нахабність, та не дочекалась. – Дякую за все.

Швидко виходжу з машини і йду до будинку, не оглядаюсь. Не хочу, щоб він бачив вираз мого обличчя. Здається воно може виказати неприборкані емоції.

Він наздоганяє мене на сходах у під’їзді. Хапає за руку, розвертає до себе.

-         Зачекай, - голос надломлюється, очі мерехтять у тусклому світлі лампочки. – Я не можу просто так тебе відпустити.

-         Чому? – сама не знаю для чого запитую, схвильовано мну пальці на руках.

-         Тому що...,- він запинається, важко зітхає, присувається до мене впритул. Його погляд переповнений почуттями. Такого Давида я ще не бачила, аж лячно. – Здається я кохаю тебе. І коли тебе немає поруч, мені погано.

Я перестаю дихати, земля тікає з під ніг. Слова його несподівані для мене і приголомшливі. Хіба може багатий, самовпевнений мажор говорити таке звичайній бідній дівчині? Хоча зараз він більше схожий на щирого і закоханого хлопця.