У полоні Еміратів - Zhelizna

Серце калатає з такою гучністю, що я відчуваю його у вухах. Я надто дезорієнтована, щоб опанувати себе. Зараз у мене тільки одна ціль - бігти куди бачать очі. Байдуже, що я без документів та готівки. Байдуже, що переді мною незвіданий Дубай. Мені потрібно тільки знайти поліцію, а вона вже допоможе зв’язатися з консульством. 

Опинившись за ворітьми золотої клітки мені здалося, що за спиною з’явилися справжні крила. Ще ніколи я не мала скільки енергії, щоб бігти і не відчувати втоми. Я мчала так, немов змагалася з самим часом, вдихаючи аромат літньої ночі, і відчуваючи, що моя душа розквітає серед непроглядної темряви. 

Сьогодні мені вперше пощастило за довгий період часу. Вибігши з кабінету після того приниження, я хотіла попрямувати до спальні, щоб мати змогу дати волю емоціям. Але мене у вітальні ніби током вдарило, коли на журнальному столику я випадково побачила пульт, яким можна було відчинити двері та браму. Я не знала, кому він належав, але не скористатися ним не могла. Тим паче, охоронців поблизу не було. Хто б міг подумати, що я цієї ночі наважуся на втечу? Навіть я такої думки не допускала. 

Біль від образи і сльози відійшли на другу сторону. Я набралася хоробрості для того, щоб вийти на територію будинку, де було ні душі. Мені здавалося, що це неможливо. Але скільки б я не озиралася навкруги, ніхто не поспішав мене зупиняти. І тоді я повірила у себе, повірила, що у мене є шанс. 

На пульт було лячно натискати, руки тремтіли так сильно, що я не з першого разу потрапила на потрібну кнопку. Коли ж брама почала відчинятися, мені перейняло мову. Здавалося, ніби перед очима був міраж, але не справді це реальність. 

Перші три кроки було зробити важко, ноги німіли і не хотіли мене слухатися. Та вартувало мені переступити територію того клятого пекла, як я відчула друге дихання.

Свобода - це відчуття, яке не можна осягнути словами, але можливо відчути у душі та серці. Це найкращий подарунок, який може отримати людина і вона виглядає так: ноги, що біжать по теплому асфальті і нічне місто, яке манить своїми яскравими вогнями. Я вдихаю свіже повітря на повні груди і радію цьому дню.

***

- О Аллах… Куди ж вона серед ночі зібралася? - Маліка підбігла до вікна, щоб поглянути чи Ася справді втекла, але нічого не змогла побачити. 

- Як охорона дозволила цьому трапитися!? 

Злість, яка відпустила мене під час розмови з домоправителькою, повернулася у ще більших масштабах. Як охорона допустила те, щоб це дівча втекло? Де його розум, щоб бігти у невідомість без документів та грошей? Чим Ася взагалі думала, коли на таке наважилася? 

- Хоч хтось живий у цьому домі є? - мій крик напевно було чути навіть на другий поверх, бо пiсля нього збіглося мало не пів дому.

- Пане Халім, щось трапилося? - один з охоронців підійшов до мене і я втримався від того, щоб не схопити його за лацкани піджаку.  

- Де ви, чорт забирай, були, коли це дівча покинуло територію дому? Як вона змогла відкрити браму? Хто їй допоміг!?

А у відповідь тиша і опущені голови. Так, як я думав. 

- Ви двоє! - я кивнув двом охоронцям, що стояли справа від мене - Їдете разом зі мною шукати Асю. Решта молиться Аллаху, щоб ми її знайшли цілою і неушкодженою. Якщо з нею щось трапиться, то ви втратите цю роботу. 

- Пан Халім… - Маліка схопила мене за рукав сорочки вже на самому виході з дому - Благаю вас, тільки не кривдьте її. Юна пані зробила це не через неповагу до вас, а через безвихідь. Пожалійте її, будь ласка.

Серце пропустило удар від слів жінки, яка дивилася на мене поглядом сповненим жалю. Мені стало непособі від думки, що Маліка допускає те, що я можу нашкодити Асі. Навіть попри мою лють і недовіру, я б все одно її не скривдив. Щоб там не було. 

- Маліка, я тобі обіцяю, що привезу її цілою та неушкодженою. І ми знову поговоримо, але цього разу вже по-іншому. 

- Дякую. 

О Аллах, сподіваюся, що вона далеко не встигла побігти.

***

Не знаю скільки часу минуло, перш ніж з бігу я перейшла на ходьбу. Після тривалого часу відсутності навантажень у мене з’явилася задишка, а від адреналіну шлунок скрутило спазмом. Я відчувала нудоту і важкість у голові, але це не спиняло мене від того, щоб йти прямо. 

Конкретного маршруту у мене не було, я довіряла тільки своїм відчуттям. Щоправда, вони мені підказували, що шлях буде довгим. Будинок тієї сімейки був далеко від центру міста. Я йшла по безлюдному шосе і де-не-де бачила проїжджаючі автомобілі. Ні тобі поліцейських, ні перехожих, в яких можна попросити про допомогу. Тільки орієнтир у вигляді яскравих хмарочосів, що майоріли на горизонті. 

Коли я втекла з дому, що став для мене кліткою, мене переповнювала ефйорія. Та з кожним кроком, що я робила уперед, щось шкребло у мене біля серця. Відчуття страху змінилося тривогою та усвідомленням. Я йшла невідомо куди, без документів, речей та банальних коштів. Місцевою мовою я не говорила, тільки англійською. 

Тоненька лляна сукня більше не здавалася мені гарним одягом для ночі. Так, в Еміратах набагато спекотніше, ніж в Україні, але вночі температура стає нижчою. Легкий вітерець з піском дунув на мене і я відчула, як простора сукня почала розвіватися. По шкірі пробіглися мурашки, на які я не звернула увагу, адже була зайнята тим, що прикривала очі від яскравих фар автомобіля.